Конотоп - Кожелянко Василь (первая книга TXT) 📗

Газета «Ніч»

Автовізій САМІЙЛЕНКО

Козаки в чорному або кому належить поле після битви

Мушу зазіхати на лаври Данте та Івана Петровича Котляревського, бо я теж з літературною метою відвідав пекло. Я певен, що не зумію - та й не берусь, бо кому це потрібно? - описати похмуре місце так, як це зробили згадані класики, але хочу внести кілька зауваг. І перша з них така: в пеклі нема грішників. Відповідно друга заувага звучатиме так: в пеклі нема чортів. Само собою зрозуміло, що третя заувага мусить бути такою: в пеклі нема нічого. Майже.

Лише - багрове сонце і тисячі, десятки тисяч трупів. І - тиша. Тиша після гарматного грому, вереску поранених та войовничих вигуків, притаманних кожній великій битві, сприймалась як щось протиприродне. Тому жах просто таки фізично струменів у цьому вечірньому повітрі, зафарбованому в багрове величезним сонцем, що поволі заповзало за обрій, нездорово розпухле, воно було схоже на дебелого багатого козака, який чомусь вирішив випити всю оковиту в Гершковій корчмі, а коли допився до межі людських сил і став схожим на перестиглий заморський овоч - помідор, тоді поволі випхався з корчми і теліпався у напрямку свого дому в Конотопі.

Таким було сонце. Трупи були менш мальовничими, - просто лежали в різних позах мертві люди. Було чимало козаків, лежали вбиті поляки і татари, подекуди траплялись вояки іноземного строю, але більшість - дуже переважна - було загиблої москви.

Назавтра їх мали хоронити, а поки ще цього інфернального вечора я стовбичив у полі поміж трупами, як іржавий трохи загнутий цвях, забитий у нову дошку. Я стояв і питав Отця Небесного: чому так?

Відповідь ось-ось мала матеріалізуватися у червонокривавих пасмах пекельного повітря, коли я раптом побачив людей. Живих. Придивившись, я зрозумів, що людська натура за останні кілька тисяч років не змінилась, що є катеґорія осіб роду двоногих, які не мають жодного пієтету перед смертю і перед війною, і - тому їм належить поле після битви. Так, це були мародери. Двоє чоловіків козацького вигляду з мішками за плечима спритно обшукували тіла загиблих вояків і кидали в свої мішки золоті натільні хрести, перстені, коштовне каміння, яке вони виколупували з поясів, кірас та шоломів, у мішки летіли шкіряні та оксамитові гамани з грішми, перламутрові прикраси зламаних шабель і піхов, золоті ґудзики, навіть срібні підківки з чобіт…

Вони не бачили мене, бо я від встиду присів і хотів десь сховатись, вони підходили все ближче. Я ледь не кинувся тікати, зусиллям волі змушував себе залишитись на місці. Мародери виглядали на запорожців, один був ще зовсім молодим, другий мав десь років сорок. Я не хотів вірити своїм очам: запорожці, леґендарні лицарі, воїни-аскети, члени військово-черничого ордена під назвою «Запорізька Січ», професійні оборонці віри Христової, справжні українські патріоти, герої - і така брудна, не гідна ні воїна, ні християнина, справа. Мене спікав сором, який поволі переходив у ненависть: через ось таких користолюбців, позбавлених будь-якої моралі, нелюдів і не має Україна кращої долі… В мене виникло бажання взяти у когось з вбитих якусь зброю, добре, аби знайти два заладованих пістолі, але де їх взяти після битви, шаблю! - але ж вони як-не-як козаки, теж при зброї і порубають мене на дрібні кавалки перш, ніж я поясню їм, що мародерство - це не шляхетно, і за це я, чесний українець кінця XX століття, зараз їх покараю. Ха! Чесний українець кінця XX ст., - а ти хто такий, журналісте Автовізію Самійленку, що ти шукаєш тут, на полі після битви? Чи не є цей збір інформації теж своєрідним мародерством? Ні, звичайно, я порядний журналіст, я задля правдивої та об’єктивної інформації жертвую своїм здоров’ям, безпекою, тілом… Господи-Боже, як воно там?!

…Зрештою треба щось робити, вступити в бій з мародерами - вірна смерть, не вступати - все одно вб’ють, навіщо їм зайвий свідок їхнього швидкого збагачення, втікати - соромно втікати від якихось підлих мародерів - все-таки я переможець, бо теж брав участь у звитяжній Великій Конотопській битві, стояв на валах, ходив у атаку. - Що робити? Прикинутись вбитим - гріх Бога гнівити… Що робити?

Ще трохи - і я би зробив якусь дурницю і навіки би залишився на цьому Конотопському полі крови серед вбитих вороженьків, але - Бог є! Почувся стукіт копит, і я побачив, що у наш бік скаче загін - двадцять з гаком верхівців. Мародери насторожились і опустили біля ніг свої мішки з награбованим добром.

Прискакали вершники. Вдруге цього дня довелось мені дивуватись. Це були козаки, але якісь незвичні, таких я не бачив за час перебування мого у цьому жорстокому XVІІ ст. і у цьому не зовсім здоровому (знаєте, яка медицина в ті часи) тілі нечемного спудея Києво-Могилянської Академії, про одежу я вже мовчу - ряса з грубого сукна. Ці козаки були в усьому чорному - свитках, шароварах, чоботях, навіть коні у них були вороні, лише червоними (дуже яскравими, оксамитовими і шовковими) були їхні пояси і шлики, що звисали з чорних каракулевих шапок. Дивні це були козаки.

Мародери оголили шаблі і стали спиною один до одного, готові до бою. Козаки в чорному спішились, оточили їх кільцем, швидко вибили шаблі з їх рук і почали в’язати. Аж тоді мародери, схожі на запорожців, почали кричати, ми, мовляв, тут побратима вбитого шукаємо, поховати, а на вас думали, що то татари - чорні ж бо.

- Добре, тоді йдіть собі, - сказав старший з козаків у чорному, - розв’яжіть їх, козаки. Коли їх звільнили з ремінняччя, вони звично взялись за свої мішки, але відразу ж отримали по фаховому удару чеканами по своїх козацьких головах.

- В’яжіть їх ще раз, хлопці, - сказав старшина козаків у чорному, - до мішків потягнулись, отже - грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.

- Є ще один! - вигукнув козак у чорному, прямуючи до мене. Ось це - сюрприз! Мене, майже героя Великої Конотопської битви, прийняти за нікчемного мародера? Та я… Але твердий розрахунок вчасно повернувся до мене і я лагідно звернувся до козака в чорному:

- Господь з тобою, сину мій (хоча козак у чорному годився мені в батьки. - Авт.С.), який я тобі грабіжник, я - особа духовного звання, чернець і схимник. Безсрібенник.

- Прости, отче, але ходімо до пана осавула, - твердо сказав козак у чорному, і ми підійшли до старшини.

- Слава Ісусу Христу! - привітався я з осавулом у чорному.

- Слава навіки Богу! - відповів осавул. - Ви щось хочете мене спитати, отче. - Він був, без сумніву, шляхетного походження, тримався з гідністю, але без бундючности.

- Чому мене заарештували? - спитав я його.

- Ви вільні, - посміхнувся осавул у чорному. - Беріть свій мішок і йдіть собі.

- В мене нема мішка! - розлютився я, - та ви що? Ви за кого мене, я особа духовного звання! Я - піп! Майже.

- Гаразд, отче, - спокійно мовив осавул у чорному. - Ми вам повірили, але ви ж бачите, що довкола діється, грабують мертвих, тому з такими ми нещадні.

- А що буде з цими? - спитав я, вказуючи на зв’язаних запорожців.

- Кара! - відповів осавул у чорному. - Якщо ти справді священик, можеш висповідати їх, все-таки не бусурмани.

Козаки в чорному сіли на коней і поїхали у напрямку поблизького грабового ліска. Я бігцем кинувся за ними. Коли я наздогнав козаків у чорному, обох мародерів уже було повішено на молодих грабчуках, вони висіли вже сині з висолопленими язиками і вибалушеними очима, і вітерець розгойдував їх тіла. Козаки в чорному спочивали в затінку дерев, їх коні пасли неподалік. Картина була майже ідилічною: стомлені воїни палять люльки, коні пасуть траву, отаман думу думає, лиш не вистачає, щоб якийсь Мамай на кобзі заграв, - була б завершена картина козацького побуту XVІІ ст. Символ! Але - повішені запорожці, що погойдуються над козацькими головами в чорних кучмах з червоними шликами?…

- Пане осавуле, - підійшов я до старшини козаків у чорному, - дозвольте спитати вас.

- Питай, отче, - хитро посміхнувся осавул, - я бачу, що ти не піп, очевидно, літописа пишеш, то я готов відповісти, шаную вчених осіб. Тобі, мабуть, цікаво знати, хто ми?