Конотоп - Кожелянко Василь (первая книга TXT) 📗

Я ствердно закивав головою, і мені стало трохи моторошно від цього розумного осавула з манерами владного і шляхетного лицаря, вбраного у таке незвичне для козака вбрання. Все чорне, лише пояс і шлик - вогненно-червоні!

- Ми - сотня спеціального призначення, - сказав осавул, - підпорядковуємось особисто його ясновельможності гетьману Виговському. Маємо надзвичайні повноваження - арештовувати тих, кого треба, і карати винних. Мародерів, ґвалтівників, шпигунів, зрадників та заколотників маємо право карати на горло без суду. Нас ще називають Чорна сотня.

- А якщо… якщо…

- Якщо ми повісимо невинного, - випередив моє запитання осавул, і я здригнувся: він уміє читати думки.

- Вішаємо ми лише злочинця, якого впіймано на місці злочину, доноси не розглядаємо, скарги беремо до уваги лише тоді, коли це дасть змогу зловмисника впіймати на гарячому. Навіть його ясновельможність не може нам наказати стратити когось, якщо ми - Чорна сотня - не впіймали його на місці злочину. Ось ці двоє, - осавул випустив тютюновий дим угору, де висіли повішені запорожці, - винні чи не винні?

Я зволікав з відповіддю, було якось не по собі, з одного боку сам бачив - оббирали вбитих, з другого - підтвердити їх вину, це - докластись до їх страшної страти. Я ніяково мовчав.

- Мовчиш, інтеліґенте, - несподівано жорстко сказав осавул у чорному. - Мішочника не хочеш мішочником назвати, ніби не знаєш, що мішочник - ворог України! Злодія злодієм не визнаєш! Слово «мародер» не можеш артикулювати своїм вченим язиком! Боїшся правди! Боїшся крови! Боїшся відповідальности! А хто буде катову роботу виконувати? Думаєш, я не хотів би собі на хуторі бджіл розводити, мудрі книги читати, поезії складати та вести філософські розмови вечорами за чаркою доброї горілки з мандрівним любомудром? Думаєш, я не хотів би своїм діточкам під час виховання у них милосердя та толерантности сказати: «Дивіться, діточки, ось цими руками я жодної живої істоти роду людського не вбив». А я - вбивав, вбиваю і буду вбивати, і через таких, як ти, перебираю свою міру зла. Через таких, як ти, ми не маємо ще ні Держави, ні правди, ні гонору в світі! Церква Христова у нас і та під чужим омофором, бо такі, як ти, боїтеся не лише крови, а ще й такого незначного і плинного слова, як «канонічність»! Інтеліґенти!

Осавул, так само, як вибухнув, замовк і довго та зосереджено палив люльку.

- Тяжко мені, попе, - сказав гірко, - перебираю міру зла у цьому світі, бо увідомляю свою причетність до великої місії: змінити несправедливий порядок речей на цій землі, народ числом великий, рідний мені, український і християнський, що його хто рутенами, хто черкасами, а хто просто бидлом називає, хочу на щабель світового гонору допомогти вознести. Вартий слави давнього князівства Руського, що простягалось від Карпат до Кавказу, від Чорного моря до Білого. Та ти знаєш, сам вчений!

- Знаю, пане осавуле у чорному, - бовкнув я, збагнувши, що ляпнув дурницю тоді, коли вже було пізно.

- Так, я в чорному, - знову скипів осавул, - бо для того, аби щось змінити на цій землі, треба комусь бути в чорному, не всім же в одних кармазинах…

- Оверку, - гукнув осавул до козака в чорному, - дай мені зеленого тютюну. Гірко мені!

Козак витягнув з-за пазухи кисет із зеленої шкіри і відсипав осавулу жменю якоїсь трав’яної січки. Осавул витрусив тютюн зі своєї люльки і запалив цю зеленувату січку. Полинув аромат, я не скажу, що мені незнайомий…

- Хочеш, попе?

- А чому ж ні.

… Того вечора ми повісили ще шістьох мародерів - двох татарів, двох волохів і двох козаків Полтавського полку.

- Скажи мені, Андрію, - так звали осавула козаків у чорному, з яким ми покурили на брудершафт, - тобі не шкода було тих запорожців? Ну, я розумію, поляк, волох, татарин, козак городовий… але - запорожці. Це ж - лицарі! Це наша українська еліта! Це, зрештою, - найбільша мілітарна потуга України. Це - надія і запорука нашої незалежности!

- Погоджуюсь з тобою, Візі, - відповів осавул, - але водночас це розбійницьке гніздо, яке притягає до себе найбільших зарізяк з усіх країв та тих, хто має чого уникати зустрічі з правосуддям… Тому мусимо возвеличувати Січ у піснях та думах, але вішати запорожців, коли вони за своєю молодечою хвацькістю забувають про закон.

- Але ж запорожці, запорожці… - не вгавав я.

- Запорожці різні бувають! - відрізав осавул.

… Я їхав верхи Україною XVІІ ст., по праву руку шумів Дніпро, по ліву - хилились трави безмежного степу, а сонце котилось на захід. Сонце було червоне, як кармазин миргородського полковника. Небо було синє, як верхня смуга прапора, який визнають через триста з гаком років, а про нижню смугу того прапора нагадувало жовте обличчя повішальника, якого я недавно сам повісив за мародерство на полі після битви під Конотопом. Зрізав ґудзики з козацьких кунтушів та московських кафтанів покійний. Він був винен, той козак Полтавського полку, але його обличчя, жовте, з блакитним виваленим язиком та синіми мертвими очима, вже не покидало мене. Ні у сні, ні наяву. Добре, будемо тепер жити разом.

Сонце, яке заходило за обрій, почервонило мене так, що вже годі було розрізнити, якого кольору на мені свита, шаровари, чоботи і шапка, а якого пояс і шлик.

Завтра вранці (якщо я доживу до ранку) смертельний жах буде навіювати моє чорне вбрання з червоним поясом та таким же шликом, але кому? Кому буде навівати жах? Ясна річ, покидькам - мародерам, зрадникам двоєдушним, шпигунам підступним та іншій нечисті, яка підточує нашу державу… А якщо потрапить під наш суд, швидкий і безпощадний, хтось невинний? Невинних нема, вчив мене осавул Андрій, кожен, хто вважає себе невинним, - винен, хоча б тому, що хоче пересидіти-перечекати на хуторі цей страшний час, цю пекельну битву, це крушіння людських масивів, коли вони насуваються одне на одного… Тому винен! Винен, бо не став цеглиною величезної споруди, Храму Духовного і Матеріального водночас, який ми взялись будувати на цій землі. Чи збудуємо?

Я цього не знаю, і мій товариш у чорному осавул Андрій не знає, і його ясновельможність гетьман всієї Руси-України Іван Виговський не знає… але ми (а я вже маю, сподіваюсь, право казати «ми») не чекаємо, поки благо і свободу кине нам Господь з неба, як кинув це Дніпро і ці степи, і з одного боку - гори Карпати, а з іншого - гори Кавказ… Ми самі! Тому ми одягнули чорне з червоним. Тому я, Автовізій Самійленко, залишаюсь тут. Більше не одягну я розпусне тіло в джинсах і шкірянці, яке звикло до комфорту цивілізації кінця XX ст. Хай у ньому походить той срібнолюбний козак Полтавського полку, тіло якого я власноруч повісив кілька днів тому… Вони варті одне одного. Він буде втішатись благами цивілізації, писатиме різні дурниці до газет, а найбільше буде радіти з ліберальних законів, які не передбачають кари на горло - вже і негайно - за мародерство та інші гидкі злочини. А воно, тіло у джинсах та шкірянці, буде все більше і більше нахабніти, вимагати виконання своїх найрізноманітніших примх, аж поки не згубить козака Полтавського полку…

А я - в чорному - буду тут, буду скверну випікати на тілі України, може, ще не все втрачено, може, ще вдасться вирватися із зачарованого місця, може, ще є час, може, ще поет в XX ст. не напише таких гірких рядків, як «мізерія чужих історій та сльози п’яних кобзарів». Може…

Лютий-липень, 1998