Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (книги онлайн без регистрации txt, fb2) 📗

Діагор з виразом болю заплющив очі.

— Анфіс та Евней… — пробурмотів він. — Ніколи б не повірив.

— Трамах, імовірно, теж. Мені шкода.

— Але що це за… чудернацька вистава, у якій вони грали? І що то за місце? Крім Одеону, я не знаю в Місті жодного критого театру.

— Ах, Діагоре, Афіни дихають, поки ми з тобою думу думаємо! — зітхнувши, вигукнув Геракл. — Наші очі не бачать багато з того, що існує в народі: безглузді розваги, неймовірні обряди, незбагненні дії… Ти ніколи не вилазиш зі своєї Академії, я — зі своїх думок, що на одне виходить, але наша ідея Афін, мій любий Діагоре, — це не справжні Афіни…

— Тепер ти думаєш так само, як Крантор?

Геракл стенув плечима.

— Я лише намагаюся сказати тобі, Діагоре, що в цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували. Раб, який приніс мені цю звістку, запевнив, що в Місті є чимало таких таємних театрів, як цей. Зазвичай ідеться про старі будівлі, які торговці-метеки купують за безцінь, а потім здають в оренду поетам. Отриманими грошима вони оплачують свої величезні податки. Архонти, звісно, не дозволяють такої діяльності, але, як ти щойно пересвідчився, глядачів не бракує… Театр у Афінах — доволі прибуткова справа.

— А сама вистава?..

— Не знаю ні її назви, ні про що вона, але знаю автора: цю трагедію написав Менехм, скульптор і поет. Ти міг побачити його на сцені.

— Менехма?

— Так, він грав роль чоловіка, що сидів за столом, Перекладача. Маска затуляла обличчя не повністю, і мені вдалося його впізнати. Це доволі цікава особа: він має майстерню в Кераміку, заробляє на життя тим, що виготовляє фризи для будинків заможних афінян. Крім того, пише трагедії, але ніколи не ставить їх на широкій сцені, лише для кола «обраних», таких самих посередніх поетів, як і він, у цих підпільних театриках. Я трохи порозпитував у його кварталі. Як видається, Менехм використовує майстерню не тільки для роботи: він улаштовує там нічні гуляння на сиракузький лад, оргії, від яких зблід би сам Діоніс. Гості ж на таких учтах — це головно юні хлопчики, що правлять йому за натурників і грають у хорі в його виставах…

Діагор обернувся до Геракла.

— Невже ти смієш натякати… — почав він.

Геракл стенув плечима й зітхнув, немовби змушений був повідомити погану новину і це трохи гнітило його.

— Гаразд, — сказав він. — Зупинімося тут і побалакаймо.

Вони стали на посеред майдану, біля стої, стіни якої були оздоблені малюнками, що зображали людські обличчя. Художник оминув усі риси, намалювавши тільки очі, і тепер, широко розплющені, вони, здавалося, уважно стежили за всім. Віддалік на вулиці, що прослалася під пильним поглядом місяця, загавкав пес.

— Діагоре, — повільно промовив Геракл, — попри те, що ми знайомі недавно, мені здається, я трохи тебе знаю, і, мабуть, те саме ти можеш сказати про мене. Те, що я збираюся розповісти, тобі не сподобається, але це істина, або частина істини. Ти заплатив мені, щоб її дізнатися.

— Кажи, — мовив Діагор. — Я тебе вислухаю.

Делікатним, наче крильця маленької пташини, тоном Геракл почав:

— Трамах, Анфіс та Евней провадили… і провадять… скажімо так, дещо легковажне життя. Не запитуй мене чому. Я не думаю, що ти як їхній ментор маєш почувати провину. Але справи такі: хоча Академія радить відкинути низькі почуття фізичної втіхи, забороняє брати участь у театральних виставах, ці юнаки водяться з гетерами й виступають хоревтами… — він поквапно здійняв руку, неначе відчувши, що філософ ось-ось його переб’є. — Теоретично в цьому немає нічого поганого, Діагоре. Можливо навіть, декотрі з твоїх колег-менторів знають про це й не заперечують. Врешті-решт, усі в молодості схильні до такої поведінки. Але у випадку Анфіса та Евнея… і, ймовірно, Трамаха… вони, так би мовити, дещо перебрали міру. Вони познайомилися з Менехмом — поки ще не знаю як, — і стали ревними послідовниками його… нічної «науки». Раб, якого я найняв стежити за Анфісом, розповів, що минулої ночі після подібного виступу в театрі, Евней та Анфіс подалися разом із Менехмом до його майстерні, де… трохи розважилися.

— Розважилися… — Діагорові очі мало не вилазили з орбіт, немовби прагнули одним поглядом охопити всю розгадникову постать. — Як розважилися?

Пильні очі старого стежать… майстерня зі скульптурами… середніх літ чоловік… кілька юнаків… сміх… блиск світильників… юнаки чекають… рука… на талії… Старий проводить язиком по губах… пестощі… юний хлопчина, значно вродливіший… повністю оголений… розлите вино… «Ось так», — каже він… старий здивований… поки скульптор… підходить… повільно й м’яко… ще м’якше… «Ох», — звучить стогін… тимчасом як інші юнаки… округлості. А тоді… усе шкереберть… дивна поза… ноги… нетерплячість… у півтемряві… потом… «Зачекай», — чується шепіт… «Неймовірно», — думає старий.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це смішно, — хрипко сказав Діагор. — Чому тоді вони не кидають Академії?

— Не знаю, — стенув плечима Геракл. — Може, удень вони прагнуть мислити, як люди, а вночі — віддаватися бажанням, як тварини. Не маю ані найменшої гадки. Але проблема полягає не в цьому. Їхні родини, поза сумнівом, і не здогадуються про те подвійне життя, яке вони провадять. Удова Етіда, наприклад, була задоволена тим, як Трамах навчався в Академії… Годі й казати про благородного Праксіноя, Анфісового батька, притана Народних зборів, або Трісіппа, Евнеєвого батька, колишнього славетного стратега… І я запитую себе: що сталося б, якби нічні походеньки твоїх учнів вийшли на яв?

— Це була б катастрофа для Академії… — прошепотів Діагор.

— Авжеж, а для них? Тим паче тепер, коли, досягнувши ефебового віку, вони набувають усіх законних прав… Як, на твою думку, відреагували б їхні благородні батьки, які так прагнули, щоб їхніх дітей виховували на ідеалах учителя Платона? Гадаю, у тому, щоб ніхто нічого не довідався, насамперед зацікавлені твої учні… а також сам Менехм.

Немовби не маючи більше чого додати, Геракл рушив безлюдною вулицею. Діагор мовчки пішов за ним, пильно вдивляючись у розгадникове обличчя.

— Усе, що я розповів на цю мить, — мовив Геракл, — дуже близьке до істини. Тепер я викладу тобі своє припущення, яке вважаю доволі ймовірним. На мою думку, у твоїх учнів усе йшло добре, доки Трамах не вирішив їх виказати…

— Що?

— Може, його мучило сумління, що він зраджує принципи Академії, хтозна. Хай там як, ось моя теорія: Трамах вирішив заговорити. Розповісти про все.

— Нічого страшного не сталося б, — поквапився запевнити Діагор. — Я зрозумів би…

Але Геракл урвав його:

— Не забувай, ми не знаємо, чи це все. Нам не відомий достеменний характер тих стосунків, які вони підтримували — і підтримують — із цим Менехмом…

Геракл замовк, щоб залягла достатньо промовиста тиша. Діагор пробурмотів:

— Ти хочеш сказати, що… його страх… тоді в садку…

Із виразу Гераклового обличчя було зрозуміло, що це питання не видавалося йому найважливішим. Проте розгадник сказав:

— Так, цілком можливо. Але візьми до уваги, що я ніколи не мав наміру розслідувати причину того страху, який ти начебто бачив у Трамахових очах. Мене цікавило…

— …щось, що ти помітив на його трупі й про що не хочеш мені розповідати, — нетерпляче перебив його Діагор.

— Саме так. І тепер усе стало на свої місця. Я приховав від тебе цю деталь, Діагоре, бо вона вказує на таку прикру й дражливу річ, що я хотів спершу вибудувати якусь гіпотезу, що могла б усе пояснити. Утім, гадаю, настав час розповісти тобі, що я тоді побачив.