Заложна душа - Білий Дмитро (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Одного дня, на початку липня, коли синє безхмарне небо тяжко зависло над розпеченим наддніпрянським степом, два чабани, що випасали худобу великого запорізького зимівника, помітили чорну точку, яка раптово з'явилася на обрії і почала швидко наближатися. Старший чабан, бувалий козак Трохим Шух довго мружив очі, пильно вдивляючись з-під жорсткої долоні на дивне явище у степу.
— Що там, дядько Трохиме? — нетерпляче спитав його помічник, дванадцятирічний хлопець Чіпка.
— Здається, кінь... — поволі зронив Шух. — Невже татарва? — знову запитав чи то перелякано, чи то захоплено Чіпка.
Рука Трохима машинально смикнулася до очкура, але, не намацавши шаблю, він сердито відмахнувся від недосвідченого помічника і кинув глузливо:
— Мурашки, мурашки ховайте подушки, бо татаре йдуть... Ото дурне! Хіба татари поодинці по степу гасають? Хіба не бачиш? — кінь.
Але тепер і Чіпка добре бачив коня, що оскаженіло летів степом навпростець. Здалеку, під косими променями надвечірнього сонця, здавалося, що на лискучій спині коня гойдається чорний горб.
— І пропаде ж гарний кінь! — із жалем процідив Трохим і крикнув на хлопця: — Що став, телепню? — давай мій аркан!
Чіпка прожогом кинувся до розіпнутого намету, біля якого лежав скручений волосяний аркан чабана. Тим часом Шух свиснув собак і заскочив на свого мишастого татарського коника. Чіпка тільки встиг протягнути кільця аркану, як Трохим, пролітаючи повз галопом, легко підхопив скручене мотуззя і майнув у степ навперейми дивному коню.
З-під копит Трохимового скакуна в обличчя хлопця вдарила курява і вирвана з корінням трава. Поки він тер очі, хлипаючи від нетерплячки, Трохим, низько пригнувшись до кінської шиї і щосили луплячи босими п'ятами по боках маштака, вже винісся за пасовище. Чіпка, підстрибуючи від цікавості і захоплення, бачив, як прокладаючи крізь випалені ковилі стежку, коні летять назустріч. Коник чабана несподівано швидко промчав низинкою і вискочив на вододіл, по якому летів дивний скакун. Раптом серце Чіпки впало, він зрозумів скажений гін чужого коня — за ним, майже не торкаючись лапами землі, стелилися три степових вовки.
Вовків помітив і Трохим, він насунув баранячу шапку нижче на лоба і почав розправляти кільця аркану. Дивний кінь лише на два крупи випереджав його. Шух випростувався, вчепившись босими ногами у змилені боки маштака, — вітер широко вдарив у груди, надувши полотняну сорочку. Чабан розкрутив аркан і метнув його — чорна мотузка звилася у повітрі і жорсткий зашморг врізався у шию скакуна. Трохим відкинувся назад, з натугою утримуючи в руках жорстке мотуззя аркану, — зловлений кінь, із боків якого летіло шмаття білого мила, відчайдушно захропів і замотав головою.
Те, що чабани сприйняли спочатку за горб, виявилося тілом чоловіка, руки якого міцно обіймали довгу кінську шию. Кінь став дибки — голова людини відкинулася назад, і перед Трохимом майнуло бліде чорновусе обличчя. Але придивлятися часу не було — його кінь раптово брикнув задніми ногами, чабана підкинуло так, що він дивом утримався. Шух обернувся — один вовк, поцілений копитами, із переламаним хребтом, скиглячи, котився по землі.
Другий вовк спробував підскочити збоку, але призвичаєний чабанський кінь знову став дибки, кидаючи копитами.
Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви, у несамовитому коловороті.
Невідомо, чим би закінчилася ця колотнеча, якби не підбігли собаки, що відразу вчепилися у вовків, а потім погнали їх у степ.
За собаками біг захеканий Чіпка, грізно розмахуючи ґирлигою.
Трохим вже зіскочив із коня і звис на трензелях гнідого скакуна. Декілька хвилин чабан тяжко тупцював навколо оскаженілої тварини. Нарешті, гнідий поступово заспокоївся і тільки скошував налитими кров'ю очима кудись убік та перелякано хропів.
— Ти диви! Ось чому він із коня не звалився! — промовив Трохим, розплутуючи довгий козацький пояс, яким до кінської шиї був прив'язаний чоловік. Руки людини були намертво зчеплені навколо шиї коня.
— Козак! — з повагою сказав Чіпка. На чоловікові був зелений куртас і темно-сині запорозькі шаровари. Через плече, на тонкому шкіряному ремінці, висіли порожні шабельні піхви, багато оздоблені срібними прикрасами. Попереду сідла-орчака — два пістольні кобура. По одягу козака розпливалися широкі плями почорнілої крові.
— Хто ж цього сердегу так ухойдохкав? — замислився чабан і озирнувся довкола. Але навкруги було на диво спокійно, тільки вітер здаля доносив гавкіт собак. Степ, такий же безмежний, як і небо над ним, стелився велично й урочисто.
Чіпка вдивлявся у залите кров'ю обличчя козака. Чубата чорна чуприна густо запилена. Молоде і мужнє, з витонченими рисами і тонкими чорними вусами, мертвенно бліде обличчя, спотворював застиглий вираз болю й ненависті.
— Ну що ж, поїхали — поховаємо сердегу по-козацьки. — Похмуро сказав Трохим і, про щось замислившись, повів коня з мертвим вершником за вуздечку до вигону.
За вигоном, біля невеликого джерельця, Трохим і Чіпка ледь розчепили руки козака, зняли його з коня і поклали у намет. Трохим розстібнув подряпаний китайковий куртас.
— Так, це його хтось із мушкетюги поцілив... — Задумливо пробурмотів Трохим. Біла сорочка, просякнута рудою, висохла і перетворилася на корок. Під серцем чорніла широка рана.
— Чого стовбичиш — неси воду! — прикрикнув Трохим на помічника. За мить Чіпка з'явився з полотняним цебром води. Чабан почав обережно промивати рану. Окрім рани під серцем, стегно козака було наскрізь прохромлено і вся нога тяжко набрякла від гною. Побачивши вузький чорний отвір, навколо якого засохла кров, Трохим надовго замислився. Якась здогадка спохмурніла його обличчя.
— Видно, що це його москаль багнетом штиркнув, — сказав він, витираючи спітніле обличчя. Чіпка здивовано подивився на чабана. Той замислено покрутив сивий вус:
— Бачив я такі рани — ще коли з Гонтою гайдамачив. Москалі нас тоді добряче своїми багнетами з ляхами помирили...
— А хіба у нас із ними війна?
Трохим махнув рукою:
— Із ними ніколи не знаєш — чи мир чи розмир. Як то люди кажуть, варив чорт із москалем пива — і солоду відрікся....
Чіпка згадав, як вони із зимівчанами минулого року їхали на ярмарок у Домаху і повз них, битим шляхом, під стукіт барабанів маршували безкінечні колони солдат із довгими рушницями, на тяжких стволах яких зловісно блищали довгі блискучі багнети. Здавалося, з кожним кроком солдат багнети штрикали прямо у небо...
— А за що вони його? — запитав Чіпка.
Трохим потиснув плечима, промокнув шмат полотна і витер їм обличчя вершника. Раптом Чіпці здалося, що вії на закритих очах козака ледь тіпнулися.
— Дядько Трохиме, здається, він живий. — Прошепотів підпасок і вчепився у рукав сорочки чабана.
Трохим кивнув у відповідь і застиг, вдивляючись у біле обличчя. Але козак лежав нерухомо.
— Хто його зна, — стиха сказав чабан, — відвеземо у Суху балку до діда Чорнояра, мо' і допоможе... Жаль буде, якщо такий козак задурно згине.
Трохим заходився плутати між двох коней перев'язь для нош.
— А він допоможе? — боязко запитав Чіпка.
— Той і мертвому допоможе... дід такий, що не тільки з живого мертвого зробить, а запросто і навпаки... — Трохим умостив згорнутий оберемок зеленого віття на перев'язі і хлопнув зловленого коня по мокрому крупу:
— Я до діда, може, до заходу встигну, а ти за отарою дивися...
2. Дід Чорнояр
Коли дід Чорнояр оселився у Сухій балці, не знали найстарші з мешканців найближчих хуторів та зимівників. Подейкували різне — казали, що дід був січовим писарем в Олешках, але розсварився із січовиками і, після повернення тих під руку гетьмана Апостола, осів у степу на самоті; інші запевняли, що старий водив гайдамацькі ватаги на Правобережжя, а потім, уходячи від ляської помсти і московської каторги, пішов із Гетьманщини за Пороги; треті взагалі казали, що дід живе тут вічно, довше ніж кам'яні мамаї, що деінде біліли у степу. Але і перші, і другі, і треті сходилися в одному — дід був характерником.
