Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Земні пристрасті будить... О, і Платон у вас, і Арістотель! Догми поганські з їх басен вивчаєте... А чи знають спудеї правила церковні?
— Мудрість людська во многих книгах записана, преподобний Іване, — втрутився в розмову Рогатинець. — Треба і невірних, і ворогів своїх учення знати, думку свою на правду маючи.
— П'ющі од чужих джерел невольно заражаються смертоносною отрутою іновір'я... — Вишенський далі переглядав книги. — Чим заручитесь ви перед богом, що недосвідчені й гарячі голови спудеїв ваших відпорні будуть... О, яка краса! — Очі мніха просвітліли, він гортав «Служебник», виданий стрятинською друкарнею. Сюжетні картинки на заставках, обрамлені рослинними орнаментами, фігурами ангелів, вразили його. — Хто сей майстер?
— Гравер нашої друкарні, Памво Беринда. — Іван Борецький, втішений, що розвіюється гнітючий настрій від розмови з мніхом, квапився розповідати про майстра: — Недавно перейшов до нас із Стрятина, після того, як упокоївся єпископ Балабан. Любомудр єсть і лексикограф, у латинській мові вчений, візьмемо його дидаскалом...
— Смутно стає мені, братове, — зітхнув мніх. — Латиняни уярмили нас, уніати зрадили, ждете ось знову Потія, який приїде настановляти вам свого єпископа, а ви, замість закритися щитом православної віри, самі горнетесь до латинської хитрословної лжі і погубляєте себе.
— А як нині без латини, коли півсвіту і філософів, і шахраїв пише й говорить нею? Як ми можемо не знати, що пишуть і говорять вони? Обкрадені і обдурені залишимось ми без знання тії мови — мов жебраки у притворі з своїм Октоїхом і Часословцем, — гостро відказав Рогатинець і згадав, що повторює слова, сказані колись Шимоновичем.
Вишенський промовчав. Оглядав книги.
— Стефан Зизаній? Я чув про Лаврентія, которий «Азбуку» склав і був у вас дидаскалом. Це брат його?.. «Ізложеніє о православній вірі»... І як він ізлагає? — Вищенський водив очима по дрібному друку. — Гм... «Є дві природи бога — чоловіча і божеська, дві волі, дві дії...» Єресь. Аріанство...
До бібліотеки увійшло кілька спудеїв. Вони спинилися біля порога, з благоговінням дивлячись на величного старця, вогненні послання якого знали напам'ять.
— Брате Йване, — мовив Рогатинець, щораз більше хмурніючи. — Спудеї просять на виставу.
Замовк Великий Кирило на Корняктівській вежі — вивільнився густий великодній передзвін від натуги й сили старійшини, відлетів за мури міста, віддалився й розсипався, безладно й утішно, по полях та левадах, зажуркотів джерелами чистої води, проростав бриндушамн й рястом, розпукався бростю у винниківських лісах.
До Мацькової пивниці долинав той ніжний весняний гомін, Мацько дослухувався його, сидячи за столиком навпроти Пилипа Дратви, і проймався жалем: чи недаремно стільки коштів і труду вклав, аби жити у цьому місті, де людські душі розчавлюються мурами, а потім чорти пішки ходять і підбирають їх, де камінь тисне на землю і серця, де навіть пучки пролісків перестають бути квітами, бо оцінюються грішми. А там, скільки там їх нині проросло, засіяних передзвоном, і можна лягти і вдихати їх запах і не думати, скільки коштуватиме цей спочинок.
Пилип Дратва вголос дошукувався правди. — Я, Мацьку, не так просто собі просиджую в тебе неділі й свята. Я думаю. І не гадкуй, що не хотів би-м випити. Та знаю — затьмариться тоді мені мій розум і перерветься та нитка, що сотається в мозку багато років. Я з цього кутка на людей дивлюся і розмірковую, звідки бере початок неправда, але не та, що її привезли з Варшави чи Кракова, а наша, русинська. Ти дивись: тих лядських панів жменька, отак добре надмись, подуй, і їх нема. А вони тримаються, та ще і як, і думаєш — на чому? На паскудстві нашому. Був ти бідний, правда, Мацьку, ну і що? Хіба, навчившись грамоти, повів ти темніших за себе доправлятися свого? Та ні, ти назбирав грошей, купив міське право і став також таким маленьким, рідним здирачем. А пани й раді — пригадай собі: хіба так дуже тяжко дісталося тобі те право?
— Я, Пилипе, — не підводив голови Мацько, — давно над тим думаю, але ж такий світ...
— А світ — то хто? Ми. Я дивлюся на наших братчиків... Почекай, не кричи на мене, мав би я гріх великий, якби сказав проти них погане слово. Але подумай сам: чого вже не виробляв покійний Балабан, а простили. Ти ось вигнав з корчми Барона, добре вчинив, але й не подумав про те, що Блазій у Балабана вчився жити. А Балабан — у Потія. А Потій хто — наш, український пан! Видиш, яку драбинку я тобі вималював?
— Не второпаю, до чого ведеш свою мову, Дратво...
— Стривай. Ти знаєш, що Потій вчора знову приїхав до Львова? Не знаєш. А піде він тепер на Юрську гору настановляти нам єпископа не сам — з магістратськими ціпаками піде, і хай нас збереться вдвоє більше, ніж тоді, — нічого не вдіємо.
— Що ти хочеш цим сказати?
— А те, що з наших кровопивців починати треба, а потім уже... Тобі стало трохи ліпше жити, і ти мовчиш. Мені не дають роботи, я продаю шевське причандалля й мовчу. Балабан заповів братчикам крилоську друкарню, й вони мовчать, Корнякт дає їм ялмужну — вони мовчать. А треба...
— Що — треба? — сторожко подивився Мацько на Дратву.
Пилип підвівся і ребром долоні шаркнув себе по горлі.
— Ти з глузду з'їхав! — кинувся Мацько.
— А ось це бачиш? — Дратва вийняв з-за халяви шевського ножа. — Якби ми всі та по ножеві... та кожного здиру, кожного зрадника... разом, разом... усіх потіїв, баронів, а потім уся чорна чернь з ножами на магістрат!
— Бійся бога, ти божевільний!
— А що інше, що інше? — викрикнув Дратва. — Молитися, просити в бога ласки,в печері гріхи спокутувати, як оцей мніх з Вишні? Праведний він муж, але кому яка користь з його молитов, кому?
Шкільний двір набився людьми, дрібне таланіння дзвонів долинає із сорока позаміських дзвіниць; тесля теше хрест, Пилат віддає останній наказ, грають сурми, виходить Ісус з хрестом на Голгофу.
Стоять поруч Красовський, Рогатинець, Борецький, Вишенський, дивляться містерію.
А в Юрія перед очима русоволосий хлопчик, якому сказав, поблагословивши у притворі: «Приходь до школи, Марку». Сказав і покликав ще одну людину на Голгофу. А чи вийде вона, чи втримає свого хреста, не впаде, не прокляне того, хто послав його, не розкається, коли будуть розпинати? А чому конче треба бути розіп'ятим для того, щоб воскреснути? Чому ми боїмося воскрешати наш дух у скорбну п'ятницю, чому не хочемо вийти на гору вільними?
На Голгофі розпинають Христа-спудея. Стукають молотки, терновий вінок в'їдається в скроні, тече кров по обличчі... Дивись, Юрку, як черлено тече кров у покорі, чому ж ти боїшся крові, пролитої в боротьбі?
Зараз настане великдень, зараз воскресне Христос, увійде до пекла і розжене демонське військо. А коли не воскресне, коли не станеться чуда, чи не назвуть злочинцями тих, хто стояв, у скорботі й покорі дивлячись, як його розпинають?
Галас, крики вихопили Рогатинця з задуми. Що це— переодягнуте сатанинське військо розпочало гру? Ще ж не пора... Та ні, крики долинають з вулиці. На Зацерковній — стовпище людей, хтось голосно сповістив:
— Потія вбили! Біля архієпископської резиденції! Стояли закам'янілі. Згодом промовив мніх Іван:
— Перша кров пролилась через гадючу унію...
— Ще не великдень, брате Йване, — сказав Рогатинець. — Ще рано успокоювати себе в блаженному чеканні воскресіння. Скорбна п'ятниця тільки починається.
Розділ дев'ятий
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОПРАВ!
Ти маєш віру, а я маю діла. Покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх. Послання Якова
То сталося так, як і все незвичайне, раптово й несподівано. Іпатій Потій після обіду вийшов у супроводі міністрантів з архієпископського палацу на край ринкового майдану, де його чекав фаетон — він мав вирушити до Юрського собору, в якому вирішив резидувати до того часу, поки львівська паства не визнає єпископом його коад'ютора Иосифа Рутського.
