Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (бесплатные версии книг .TXT) 📗
Люд снував по Ринку; одні кланялися, а дехто й підбігав до руки митрополита; з підвалу Корнякта вийшли Барон з Антипком, чорт усе ще тримав у віддутій кишені сурдута змалілого шевця; Антох побачив Потія і собі підбіг до його руки; чорт забувся і скинув перед митрополитом капелюха — Барон побачив, як сахнувся Потій, уздрівши роги, і перехрестився; Антипко квапно натягнув капелюха й чемно посміхнувся, як до знайомого; трохи здивувався Барон, чому чорт не щез перед хрестовим знаменням, — і ось у цю мить із-за фаетона вискочив невеличкого зросту корячкуватий чоловічок, Антох упізнав у ньому мовчазного клієнта Лисого Мацька; чоловічок змахнув ножем, устромив його в ліве передпліччя митрополита і, залишивши ножа в тілі пораненого, зник.
Юрбу небавом оточили ціпаки, виводили кожного поодинці з кола, обшукували, допитували, але вбивці не знайшли — ніхто не запам'ятав навіть його обличчя.
Тільки Барон. Але він нічого не хотів при людях сказати, звелів повести себе до Соліковського.
В архієпископській спальні лежав на ліжку живий Іпатій Потій із забандажованим плечем. Біля нього сиділи Соліковський і лікар, іже бургомістр, Павло Кампіан; вони зчудовано подивилися на двох ціпаків, які ввели Барона — та невже він вчинив замах на митрополита?! — Барон схлипнув, підбіг до ложа, вклякнув і, вдаривши себе кулаком у груди, вигукнув урочисто:
— Я знаю злочинця, знайду його!
— В ім'я боже! — перехрестив Барона Соліковський, обличчя його розпогодилося, і Блазій з незмірною скритною втіхою побачив на ньому проблиск благосхильності до свого вірного й нефортунного слуги, якому досі ніяк не вдавалося виправдати довір'я хлібодавця.
— Гроші на розшуки дасть магістрат, — мовив Кампіан. — Шукай убивцю в місті й передмістях, по селах і фільварках. Нинішній інцидент — не випадок, не вчинок божевільного, а зблиск оружної ребелії, яку мусимо вбити в зародку!
— Це спалах пошесті, прокази, яка донині потаємно визрівала, вашмость! — підтвердив Соліковськии.
— Що, що ви сказали? — зблід Кампіан і підніс до очей руки. — Ах... — отямився по хвилині. — Так, так...: Я зрозумів вас...
Був то медовий рік з половиною для Барона. Найкращий час у його житті. Йому давали гроші, прощали блазнювання і п'яні вигуки — іноді занадто прихильні до власть імущих, а деколи й не зовсім поштиві, його допускали до панських столів, він став своїм серед патриціїв, бо виконував завдання бургомістра й архієпископа.
Та ось коли увінчалася перемогою Жолкевського битва з рокошанами Зебжидовського під Гудзовом і львівський патриціат готувався до звитяжного бенкету в кам'яниці Гуттера, Кампіан вигнав з консулярної зали магістрату знахабнілого Барона, який прийшов до бургомістра просити, щоб йому було дозволено прийти на бал з приятелем Антипом, таємним слугою архієпископа. Кампіан вельми розлютився, розцінивши цю просьбу як намагання духовних властей перевершити світську, його давно муляло те, що Соліковський веде свої справи сам, не питаючи згоди магістрату, він визвірився на Барона:
— А якщо той Антип справді з рогами?
— Таж він у капелюсі...
— І в капелюсі за столом сидітиме?! Кожен знай своє місце, і ти теж!.. Ага, мерзотнику, — враз пригадав Кампіан, чого ради допущений до високих кіл цей гнилозуб. — Де ребелізант? Чому до сьогодні він на волі! Мені звітуй, а не його ексцеленції, гроші тобі дав магістрат!
— Стараюся, вашмость, стараюся... — пробелькотів зляканий Барон.
— То йди і старайся! І не переступай цього порога, доки не приведеш його... На бал до Гуттера він... З Антипом... Пріч, огидо!
Зажурений, знівечений Барон поплентався поміж базарними рядами, в нього не залишилось і крихти надії знайти злочинця, та він його ніколи й не шукав; Антох тепер думав тільки про одне: що він іще може видумати, щоб повернути собі ласку хлібодавців, яку нині втратив, мабуть, назавше, і в ту мить у коло його зору увійшла скринька з шевським причандаллям, затиснута з двох боків ногами, погляд його мимоволі поповз уверх і спіймав знайоме обличчя мовчазного клієнта Лисого Мацька.
Був це швець Пилип Дратва, який підняв ножа на зрадника і хоч не вбив його, все ж урятував львівську єпархію від уніатського зверхництва: юрським владикою став православний єпископ Тисаровський.
Дратва й не думав ховатися. Довгі свої роздуми про правду й неправду увінчав ділом, а що до більшого не мав сили й хисту, то спокійно торгував шевським товаром для прожитку, без страху чекаючи смерті — природної а чи на пласі.
«Опосля того страшного кгвалту в палаці Гуттера і звірячого шидерства над убогою дівицею Кампіан оголосив Бялоскурських панствовими злодіями й послав письмову кондуленцію венеціанському консулатові, сам же позвав до магістрату лікаря Гануша, поневаж райцям і бургомістрові поточно було, аби Альнпека здрайцею наректи. І сказав йому, що став призвідцем міської ребелії і в протипанствовий бунт злочинна вплутав високочтимого чужинця, за що оний живот марно втратив, а за то ухвалою радецькою позбавлений лікар Гануш членства ради Сорока мужів і мусить шарварок відробляти нарівні з посполитими, зособна, сторожувати на мурах. Лікар Гануш впрек тому дешпекту гостро себе поставив, а тоді йому повіли райці, же як не хочеш на мурі стояти, то в мурі посидиш. І посадили його у Пивоварну вежу навпроти костьолу Марії Сніжної, тую, де вже сидів нещасний Пилип Дратва. Та бог не допустив, щоб сталася кривда зацному ароматарієві. Того ж дня Кампіан у страху великому вздрів червоні плями на своїх руках і зрозумів, що пойняла його проказа. Звелів отже повернути лікаря Гануша, который єдиний умів тую страшну болість лікувати, але Альнпек не захотів цього чинити і зник з міста»[50].
За Альнпеком скреготнув замок, темрява, проколена чотирма вузькими струменями сіруватого світла, що вривались крізь загратоване віконце Пивоварної вежі, прилипла до очей. Гануш довго стояв, заціпенілий, боячись ступити хоча б один крок уперед — туди, звідки, можливо, не буде вже вороття. Не міг іще повірити, що його насправді посадили в темницю; коли ціпаки виводили з магістрату, він і не опирався — думав, що це тільки витівка злобного Кампіана, який хоче його, члена ради Сорока мужів і славного лікаря, не стільки принизити в очах райців, як примусити видати секрет запобігливих ліків проти прокази, та ось ключник відімкнув двері вежі, ціпаки грубо заштовхнули Альнпека досередини, немов злодія з черні, брязнули двері за спиною. Стояв, ще на один гріш тліло в ньому надії, що це тільки пострах: зараз його випустять, біля вежі стоятиме тлустий Кампіан, який так боїться прокази, злорадно посміхнеться й промовить: «Примирися з нами, пане Гануш, бо ми сильніші за тебе». У цій миті навального страху лікар зрозумів, що зайшов далі, ніж хотів іти; темрява добиралася до його тіла холодними щупальцями, всмоктувала в себе, щоб поглинути цілого, він опирався їй, хотів відступити, та відступати не було куди, готов був примиритися з Кампіаном, але ніхто його не кликав для примирення і тепер йому здалися нісенітними, марними, непотрібними й дитячими його намагання усправедливити світ. Світ той, сильний і незмінний, викинув удосконалювача із своєї утроби, він не потребує допомоги, він може поламатися, та не зміниться ні на йоту — то виходить, що Альнпек намірився руйнувати лад, якому належить сам?
Темрява відступала від очей, сірувате світло рівномірно розплилося по кам'яній клітці, лікар боязко розглянувся по боках і в кутку, за три кроки від себе, побачив чоловіка, що сидів на долівці й дивився на нього блискучими очима.
— Ти хто?
— Не бійтеся, лікарю, я Пилип Дратва.
— Дратва?! — скрикнув Альнпек і глухо застогнав, видавлюючи тим голосом із себе останній гріш надії. — Мене... мене в одну темницю з убивцею... Господи, та як це так, що мене з убивцями?..
— Я не вбивця, пане лікарю, я добрий чоловік, який згрішив тільки тим, що почав думати, — спокійно відізвався Дратва. — Як і ви... Убивці — там, там! — він показав рукою вверх. — Он, перед моїм арештом повернувся з Москви Єжи Мнішек. Він на волі, правда? А за ним гори трупів, і все те — не за справедливість, не за оборону краю, а за триста тисяч золотих, які дав йому самозваний цар Дмитрій за Марину. Я то знаю... А ви кажете, що вбивця я...
