Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
«А втім, — подумав Тургенев, — вона ж досить багато написала за цей час і не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються ці постійні переїзди і невпорядкованість побуту».
— Ви не сказали, а як ваш чоловік, де він, що з ним? — вставив він питання в її нестримну, сповнену самодокорів мову.
— Чоловік? — перепитала вона. — Чоловік зараз, певне, повернувся в Лозанну. Він їздив до Івана Сергійовича Аксакова, він також у Швейцарії, і тому не міг поїхати зі мною. Він просив вам кланятися.
Що їй було розповідати про чоловіка?
— А Богдась?
— О, Богдась! — проясніла вона. — З Богдасем ми не розлучаємося. Але зараз у нього ще не скінчились шкільні заняття, і я не хотіла його зривати. Я вже стільки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Він виріс. Він вас любить. Пам'ятаєте, як він обурився торік, коли йому сказали, що він любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозі пригощали, він аж розсердився і мовив: «Я його і за апельсини, і за людину люблю». От і я вас «за людину люблю». А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що він в Гейдельберзі виробляв!
Краще й Івану Сергійовичу не розповідати, як він у діжку з водою посадив Гофманового хлопця! Бородін тоді не міг отямитися від сміху.
Зараз сказала тільки:
— Ми знову в Гейдельберг повернемося. — І додала після невеличкої паузи. — Хоча не знаю. Що вона знала?
— Інколи я вже дуже хочу додому повернутися. Ніколи не думала, що так на чужині забарюся. Але ми тут в борги влізли, треба з усім і всіма спочатку розплатитися.
Це була правда — і в борги влізли, і розплатитися треба спочатку. Але це була напівправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли тут...
Івану Сергійовичу стало шкода її, захотілося втішити. Адже вона талановита, справжня письменниця.
— Знаєте, Проспер Меріме зацікавився вашими оповіданнями, навіть написав мені влітку про них. Він, щоправда, вважає їх дуже сумними. От, хочете, я покажу вам листа. — Він підійшов до секретера, вийняв з шухляди конверт. — Я прочитаю вам ці рядки: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм панам. У нас їх прийняли б за проповідь соціалізму, і добропорядні люди, які воліють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справді, я гадаю, іншим часом і за іншого імператора їх не дозволили б надрукувати в Росії. Для розваги я взявся за переклад «Козачки». Якщо Ви переклали це оповідання, значить, воно вірогідне, але Стенька Разін, Пугачев і інші великі діячі були праві, коли прагнули викорінити зловживання найшвидшими і найрішучішими засобами».
Марія усміхнулась. Саме за це її оповідання й припали до душі і Тарасові Григоровичу, і Герцену, і багатьом молодим — Миті Писарєву, наприклад!
— Це ще не все, — мовив Іван Сергійович. — Мій друг Меріме пише: «Для успіху у Франції треба до цих оповідань додати передмову і короткі пояснення щодо російського законодавства». Але зачекайте, у нього є і критичні зауваження літературного плану. От він пише: «Ще одного я побоююся, чи не здається, що вони надто бідні подіями? Здається мені, що достойність їхня полягає до деякої міри в невимушеності діалога. На жаль, саме діалог не піддається перекладу нашою мовою. Мова ваших селян відзначається своєрідною поетичністю, по-французьки вона б лунала надто неприродно. Наші селяни такі ж прозаїчні, і розмовляють так само без смаку, так само, як і наші салонні франти». Цілковито згоден у цьому з Меріме! — завважив Тургенев.
— А який він сам, Меріме? — спитала Марія. — Цікаво, чи такий, яким уявляю я по його творах?
— Я обов'язково познайомлю вас із ним. Він схожий на свої твори — холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси і міри і абсолютним браком не тільки якоїсь віри, а навіть ентузіазму.
— Ну, тоді я боюся!
— Але ж він відзначив поетичність і невимушеність вашої мови! Це вже багато. Та що казати — саму суть ваших творів він зрозумів вірно.
— А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на ваші очі, і дайте мені швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з моїми земляками? Як мій Тарас Григорович? Здоровий? Він давно мені не писав...
Вони сиділи довго на готельному півкруглому диванчику перед каміном, і він їй про все розповідав: і про невдалу подорож Тараса Григоровича на Україну, і що Куліш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.
— Повернувся? — байдуже спитала Марія. — Так, мені про це і Макаров писав. Я від Куліша листа одержала, справді злючого, — пише, що нема чого поспішати з другим виданням моїх оповідань. Ну й повчає, звичайно. Мені писали друзі — дуже «посуємудрствував» про мене в передмові до своєї «Хати» — там він мої «Чари» вмістив. От коли б швидше вже наш український журнал дозволили! Принаймні писала б і знала, що не на вітер. А то ще й дорікають, чому по-російськи пишу. А що б я робила? Взагалі мене досить лаяли за цей час. Ви ж читали «Библиотеку для чтения». Як там про мене? Коли б я там зараз була, певне, пір'я б з мене летіло — стільки статей з'явилося і зовсім протилежних відгуків.
— Але, головне, ви ж маєте «Колокол» і знаєте, як Герцен, наш Олександр Іванович, розчехвостив за вас «Библиотеку для чтения» у своїй статті «Библиотека — дочь Сенковского»? Ви написали йому після цього?
Марія зашарілась.
— Уявіть собі, ні. Мені якось незручно було писати — дякувати. Розумієте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Мені тепер, після його статті, байдуже до тої лайки і ущипливої критики — то зверхньої, то зовсім з якихось чужих і ворожих мені позицій. Знаєте ж, коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для мене важать лише думки людей, які для мене взірець. Звичайно, одразу боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорікають за те, що ти сама вважаєш своєю правдою, і нічого ж не можеш відповісти, довести, а люди ж читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радісно було прочитати статтю Олександра Івановича. Він, звичайно, перебільшив в оцінці моїх оповідань, це я знаю, але це для мене була і є така підтримка!
— Він і про мене там так splendidly написав. Я теж не міг повірити, але теж було приємно.
— Ну що ви порівнюєте, добра ви моя людино! Хіба не правда все те, що він написав про вас?
Вона ж пам'ятала дослівно: «Прочитавши, ми зрозуміли, чому найвидатніший сучасний російський художник переклав їх».
Вголос вона сказала тільки:
— Олександр Іванович назвав вас «найвидатнішим сучасним російським художником!»
— Знали б ви, що зазнав цей «найвидатніший» російський художник з останнім романом! Цілковите фіаско, а на статті та відгуки просто якась епідемія, всі журнали й газети і досі все пишуть і пишуть та сперечаються.
— А мій братик Писарєв нічого не встиг написати? Він і досі хворий?
— Так, кажуть, від перенапруження в заняттях психічно захворів. Його навіть одвезли в лікарню.
— Який жах! Як мені шкода його, шкода бідну матір, я так часто жила у них, і мені у них було далеко краще, ніж у інших родичів. А Митя був такий розумний, розвинений, навіть надто розумний і розвинений на свої роки. Невже його не вилікують? Я й про рідного свого брата дуже хвилююсь, нічого не пишуть. Кажуть, на Україні були арешти — може, і його забрано?
Вона ж знала — він жив у Дорошенка в Немирові, тепер у чернігівській гімназії, де учителює Ілля Петрович.
А Ілля Петрович зв'язаний з багатьма...
— Я довідалась про те, що діється на Україні, від поляків, — пояснила вона. — Знаєте, тепер у Гейдельберзі багато наших вчених, студентів, серед них і поляків, які втекли за кордон.
Вона з захопленням почала розповідати про Гейдельберг, життя там, гейдельберзьких друзів — Єшевських, Бородіна... Не про всіх, звичайно. Про Пассеків не згадала. Власне, не «не згадала», а не назвала.
Раптом глянула на годинник і схопилась:
— Мені вже час. Станкевичі турбуватимуться.
