Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Ще не пізно, посидьте ще.
— Ні, ні, вони чекатимуть. Я завтра побачусь із вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансіоні?
— Цього року вже закінчує. Я вас обов'язково познайомлю. І я хочу, щоб цим літом ми з вами виконали те, чого не змогли торік, — подорож по Рейну.
— Обов'язково, обов'язково, милий Іване Сергійовичу, — поспішаючи, сказала вона. — До побачення, до завтра. Еге ж? Ні, ні, не збирайтесь проводжати.
Вона міцно потиснула йому руку, і Іван Сергійович, постоявши в передпокої, чув швидкі її кроки. Невже вона не хотіла завдавати турбот Станкевичам і тому так поспішала?
А все-таки, яке миле, поетичне й щире створіння ця Марія Олександрівна і як приємно з нею розмовляти, тільки надто вже себе ганити стала.
Вона справді поспішала. Адже на розі вулиці Байрона вже, мабуть, з годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно від матері приїхав з Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...
16
Є люди, які замикаються у своєму нещасті. Вони удають, що все гаразд, що у них не може бути погано, вони не переносять ані найменшого втручання, ані будь-чиїх порад. І частіше не від гордощів. Це буває з різних причин. Це буває і від страху перед нещастям — адже коли говориш про нього, воно вже стверджується реально, воно вже нібито одержує право на існування. З ним тоді важче боротися, коли про нього всі знають, всі питають — хто з щирого співчуття, хто з цікавості, для власної розваги, і підсвідоме навіть незадоволені, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили, щоб таким «співчутливим» та порадникам гострих мір доводити, що все обійшлося. Ні, далеко краще, коли є змога мовчати. Мовчане де схочеш, там і поставиш.
Але ж є люди, які жахаються одразу, і самі перебільшують, забуваючи всякі межі, і переляканими очима вбачають непоправне нещастя там, де, власне, з погляду іншого розуміння, його й нема. Вже потім стає зрозуміло — поки люлина жива, непоправного нещастя нема. Коли б вона знала усе наперед, бідна Тетяна Петрівна Пассек, усе наперед, — хіба кидалась би до всіх друзів, знайомих і навіть не дуже знайомих, писала листи, які дехто сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре сміятися з розгубленої матері, хоча рядки до одного з близьких друзів про свого двадцятип'ятирічного сина звучали досить кумедно: «Змалюйте йому все стидовище відкритих взаємин з заміжньою жінкою, та ще перед Європою, хай вона буде не тільки вовчицею, але навіть левицею».
Немов уся Європа перестала цікавитись походом Гарібальді, скасуванням кріпаччини в Росії, політикою Наполеона III у Франції — взагалі всіма міжнародними справами, а лише дивувалась із того або принаймні ставила в один ряд таку надзвичайну подію, що Олександр Вадимович Пассек, двадцятип'ятирічний кандидат прав Московського університету, безтямно закохався у двадцятивосьмирічну заміжню українську письменницю Марію Олександрівну Маркович, літературний псевдонім — Марко Вовчок.
Професор Єшевський скаржився в листах своїй Юленьці, яка повернулась до Росії, що дорого йому тепер доводиться розплачуватися за хлібосольну московську гостинність. Ну, яке він має право втручатися в інтимні справи трьох дорослих людей, до того ж усіх трьох приємних йому? Адже він і до Олександра Вадимовича ставився добре і нічого не міг закинути. Той був не ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина — те, що він закохався в Марію Олександрівну! Ні, у Степана Васильовича нема не тільки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честі, що кому можна порадити?
Іван Сергійович уникав зустрічей з Тетяною Петрівною, яка приїздила в Париж.
А втім, щодо Європи — так воно справді: у найвіддаленіших точках Європи таки цікавились цими взаєминами!
З Берна писав Саша Герцен — «Герцен-Юніор», як його звали, батькові в Лондон, що була там Тетяна Петрівна, розстроєна вкрай, її сімейне вогнище руйнується — і причиною цьому Марія Олександрівна Маркович.
Спочатку Олександр Іванович здивувався: «Листа твого одержав. Однієї обставини я не зрозумів, а тому прошу тебе розгадати загадку: яке відношення може мати сімейне щастя Тетяни Петрівни до Марії Олександрівни — зроблені мною припущення дуже смішні. А що ти її не знайшов — це нічого не значить, і ти повинен все ж таки її відшукати. Якщо є одне релігійне почуття поваги, яке йде слідом за схилянням перед самозреченою відданістю, то це є шаноба до благородних талантів. Коли ти її побачиш, то скажи, що її «Червоний король» — геніальний твір. До речі, в «Колоколе» побачиш мою невеличку статтю на її захист...»
Звичайно, він спочатку лише посміявся з можливих припущень. Нічого дивного, що й цей хлопець закохався в Марію Олександрівну. Он на що досвідчений у цих ділах Кавелін, а й той казав: «Рідко зустрінеш таку щиру, поетичну, правдиву людину», — і при цьому очі в нього робилися томні й мрійні. Про Тургенева нема чого казати — він одверто зачарований.
Зараз для Олександра Івановича талант письменниці затьмарював решту, а решта — боже мій! Кому не люблять кісточки перемити? Він поставився до цього жартома й писав Марії Каспарівні: «Чи не чули ви чого про Марка Вовчка, будь ласка, давайте поплещемо, я страшенно люблю. A propos, чи мали ви нагоду читати її «Червоного короля» — це геніально, хочете надішлю. І «Накануне» надішлю з Татою...»
Самій Марії Олександрівні він ані слівцем, зрозуміло, не прохоплювався.
«7 липня. 1860. Alpha Road J. John's Wood. Нарешті від Вас лист з визначенням міста. А то вже я починав дутися на Вас — по-перше, за те, що Ви наче Мацціні, — ніколи Вас не знайдеш — то в Палермо, то в Берні, то в Мадріді; подруге, як же Ви ані слівця мені не сказали про мою статтю — писану лише для того, щоб воскурити Вам фіміам лестощів. За те надсилаю Вам ще раз.
Ваш червоний туз (більше, ніж король і козирний) — така витончена чарівність, що я заочно поцілував Вашу руку. А читали Ви Тургенева «Первая любовь»? На мою думку, це далеко краще «Накануне». Читатиму я Вам багато, але між чотирьох очей. Мені дуже рідко хочеться читати комусь те, що Вам прочитаю.
До І0 серпня, напевне, ми тут. В Isle of Wight я буду обов'язково до приїзду Тати.
Прощавайте. Напишіть, будь ласка, чи одержали мого листа. Огарьов кланяється, і обидва тиснемо руку.
О. Герцен. А Тетяна Петрівна де?»
Коли Марія читала листа Герцена, немов зникала відстань, чувся його голос, його тон, уявлялось його обличчя при цьому, енергійне, жваве, його іскрометні розумні очі, заразистий молодий сміх.
Марія, на жаль, відповідала не дуже акуратно, зовсім коротенько, про Тетяну Петрівну обминала.
Літо було в роз'їзда-х ще частіших, ніж торік: Соден, Швальбах, Аахен. Нарешті, давно бажана подорож з Іваном Сергійовичем по Рейну. Тільки вдвох. Дуже добре, що тільки вдвох. Треба було відпочити не тільки від докірливих поглядів Опанаса, а й від розпачливих закоханих очей Саші. Так, розпачливих. Ніде правди діти, він приїздив у Швейцарію, він приїздив тоді в Париж, сказавши матері, що їде з товаришами по Рейну. Він страждав, тинявся за нею, і вона вже звикла до цього, але вона не наважувалася, ще не наважувалася переступити поставлену самій собі межу. Він терзався, що вона заїздила в Аахен до хворого Макарова, що в Гейдельберзі вона часто, бувала з студентами-поляками і один з них щось дуже нагадував його самого, той завжди намагався зустрінутись на дорозі, набивався виконувати різні дрібні доручення, зітхав, вартував коло Гофманового дому, і інші юнаки-поляки глузували з нього. Що міг сказати на це все Саша? А зараз вона поїхала по Рейну. Ні, він не ревнував, він вірив, знав, що з іншими вона ще дальша, ніж із ним. Він терзався, що він не з нею. Він без неї не міг! Усі заняття, по суті, були залишені, запущені, він байдужісінько вигадував щось матері, поки це вже так не в'язалося з правдою, що обом стало непереливки, і вперше між матір'ю і сином вибухла важка сцена. Він ще не знав, що мати всім пише, щоб вплинули на нього, усіх просить втрутитися.
