Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Зачувши мову Гаврилка, Олесь подумав, що пиячок насправді знає щось таке, чого інші не знають, бо недарма щоразу, вертаючись із Малгосиної забігайлівки, ревно шельмував президента. Полишивши на березі ріки вудку й кріселко, Олесь поквапився додому.
Віддавна знав, що народ ремствує на президента за дешевий розпродаж москалям українських підприємств, а своїм олігархам земних угідь над Дніпром і на південному березі Криму; що Лисичанський нафтопереробний завод уже належить Росії, що на Калуському калійному комбінаті заборонено розмовляти українською мовою, пенсії й зарплати мізерні, ціни ростуть, а товстосуми в Україні плодяться, мов кролі, – розпродує президент державу поки що в роздріб, та незабаром почне торгувати Україною гуртом… Гомоніли про це люди між собою й розводили руками; Олесь пригадував застережливі міркування учителя Томащука й заспокоював себе вірою, що згодом усе владнається, й іншого президента виберуть – але ж про яке вбивство горланить Гаврилко?
Допавши до Каштанового провулка, Олесь навіть не зайшов на своє подвір'я; люди вибігали з торговицьких закамарків, гурмами йшли до ратуші, квапилися, й нікого було на розмову зупинити. На свій подив, побачив на середині дороги всезнаючих пань, які давно вже не з'являлися на людях і пліткували по телефону; підійшов до них і запитав, що таке трапилося в Місті, що народ ураз збунтувався. Й відказала пані Аделя:
«Революція, прошу пана. Повстання. Скинемо нарешті паршивця, який москалям запродався. О-о, тепер йому буде капець!»
«Але ж він недоторканний…» – засумнівалася панна Ганя, й скруха затінила її обличчя.
«Дурниці говорите, – авторитетно мовила пані Аделя. – Він ту недоторканність втратить, як дівка цноту, – і навіть незчується!.. А-а, ви ж, пане Олесю, не знаєте, що сталося. Отже: того київського журналіста, забула-м його фамілію, який нападав у газетах на президента, знайшли повішеного в Голосіївському лісі… Кажуть, убивці це вчинили за наказом самого…»
«Он яку владу маємо, – зітхнула панна Ганя. – А ви кажете…»
«То ви кажете, а не я», – пирснула пані Аделя.
Пані засперечалися, Олесь не став їх слухати й подався за людьми, що бігли до ратуші на поклик Гаврилка, який політично викшталтувався в парляменті пані Малгосі й тепер очолив бунт.
Центр Міста вирував, лопотіли прапори, люд виходив на Ринкову площу з транспарантами: «Геть президента-вбивцю!», «Комуністів під трибунал!», «Не дозволимо грабувати Україну!» І всі скандували складений кимось вірш: «разом нас багато, нас не подолати!»
Молоді демонстранти погрозливо вимахували кулаками, а з ратушевого балкона промовляв комбатант УПА у мазепинці й зеленому кітелі із срібними альтембасами, закликаючи вимагати у влади призначення дострокових президентських виборів.
Народ вигукував «Ганьба!» і «Слава!», аж поки не втомився; люди поволі заспокоювалися, їх збиралося щораз то більше, і врешті залунали над Містом пісні. Войовничий запал мінявся празнешним настроєм, протестний мітинг перетворювався на патріотичну фієсту, і в Олеся склалося враження, що народ, випустивши бунтарську енергію, цим удовольнився й заздалегідь набрав вигляду переможця.
І коли народний гнів зовсім розтав і була складена й дружно проголосована супліка до уряду з вимогою відставки президента, а переможці вже танцювали під троїсту музику коломийок на вуличному бруку, з п'ятачка Старого ринку, обступленого новобудовами, вийшла процесія старих більшовиків – горбатих, кульгавих і лютих; над колоною з півсотні чоловік майорів червоний прапор, а попереду йшли най сміливіші військові відстав ники з медалями й орденами на грудях; вони тримали на тичках дерев'яні болванки із зображеннями совєтських вождів – Леніна, Сталіна, Молотова, Калініна, Берії й Кагановича – і завзято вигукували: «Хай живе комунізм!», «Геть бандерівщину!», «Дайош Совєтський Союз!», «Пролетарі всього світу, єднайтеся!»
Сторопілий Олесь упізнав дерев'яні потвори, яких колись для помсти вирізьблював із лісових коряг; лідер протестного мітингу Гаврилко теж упізнав свій товар, за виручку якого на Торговицькому ринку три дні пиячив у Малгосі, й ще раз загорланив, зазиваючи тепер людей до бою з комуняками.
Кинулися на совєтських недобитків дужі хлопці, порвали прапор, древко поламали; Гаврилко видирав з рук заюшених піною большевиків коряжні подоби, гатив ними об дорожній брук, й вони, струхлявілі, розсипалися на тріски, а коли нефортунні демонстранти порозбігалися, втямивши, що з розгніваним парубоцтвом жартувати не варто, Гаврилко позбирав те патиччя, поніс на майданчик Старого Ринку й підпалив. Сидів за ватрою, поки не догоріло останнє поліно, боячись, щоб хтось із відставників не врятував з вогню бодай одну потвору…
Олесь вишився з натовпу й подався додому, думаючи по дорозі про Гаврилка: не можна завчасно погано оцінювати людину, навіть якщо вона трохи інакша, ніж інші…
Біля фотосалону Кіблєра стояв, спершись на гнуту паличку, колишній директор Міської гімназії, нинішній учитель-україніст у Першій школі пан Томащук. Він з цікавістю спостерігав за веремією, що відбувалася в центрі Міста, і з його обличчя світилися, з ледь помітною іронією, вдоволення і спокій. Побачивши Олеся, зупинив його.
«Що це ви такі стурбовані, пане Шамрай? Адже все відбувається зовсім природно: наше суспільство перебуває в стані ферменту…»
«Я згадав нині ваші слова, пане вчителю, – відказав Олесь, – вимовлені вами в перший день нашої Незалежності: най би ця ейфорія швидше пригасла… Я тоді мовчки обурився на вас, а нині бачу: ви мали рацію. Ми раділи, вимахували прапорами, співали повстанських пісень, а Україну розкрадали Ферлеї. Й ось маємо прикрі наслідки… Але й не це мене найбільше турбує: держава молода й згодом наведе в себе лад. Страшно мені, що народ виступає проти власної держави…»
«Помиляєтесь, мій друже. Народ виступає за державу, він не має наміру її повалити, а зробити кращою, і так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом. Чей самі знаєте: без дріжджів немає ні хліба, ні вина».
Коли Олесь вийшов на Каштановий провулок, побачив навпроти будинку пана Геродота тих самих пань Аделю й Ганю, а на радникове подвір'я заходили поодинці мовчазні люди. Олесь подумав, що пан меценас уже вернувся додому, й приквапив кроку – дуже за ним стужився. Та запримітив, що пані чомусь вельми засмучені й сльози втирають.
Були вони цієї миті зовсім інакші, ніж Олесь звик їх бачити, – не смішні, мов балаганні актриси на базарних інтермедіях, а звичайні – достойні й добрі жінки, яких, видно по смутку на іхніх обличчях, діткнулася печаль.
Й запитав їх Олесь, яке лихо трапилося.
«Горе, пане Олесю, горе! – разом заскімлили Ганя й Аделя. – Вчора пастухи знайшли пана радника мертвого в Шепарівському лісі… Щойно поїхали за ним…»
Й немов увірвалася в Олесевих грудях сирцева попруга, що досі туго в'язала силу, терплячість і витривалість у його душі й не давала йому розслаблюватися в найскрутніші хвилини. Й він, осиротілий, заридав, мов дитина.
У сльозах зайшов на своє подвір'я й побачив на підвіконні лише одну жіночу голівку, вирізьблену у вишневому порубі, а на місці подоби білої пані з медовим волоссям лежала зблякла фотографія. З неї дивився на Олеся він сам – вродливий юний гімназист. Взяв до рук фотографію й на зворотному боці прочитав:
«Залишуся завше вашим лицарем. Олесь».
Усе згадав і все зрозумів. Підійшов до воріт, глянув то в один, то в другий бік провулка, однак пані в чорному капелюшку й густій вуалі не побачив. А може, її тут і не було, може, існувала вона лише в його уяві як образ краси, як мрія?…
Реальною була тільки голівка кучерявої брюнетки. Він зняв її з підвіконня й поставив у кімнаті на креденс.
Це все, що в нього залишилося.
Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою.
Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав:
