ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Мокiєвi за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце. Вiн уже й так не знав, що йому робити, куди подiтися, ходив, наче неприкаяний. А тепер i тому його життю настав кiнець. Просто од пана Сироватка пiшов до Маври i об'явив їй панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й заголосила так страшно, що Мокiй i зовсiм розгубився."Ой лишенько. Та це ж я за тi три прожитi ночi повiчна рабиня. Та це ж я вже не побачу бiлого свiту, щоб ти не побачив його з цiєї хвилини". Вона чомусь найдужче проклинала його й поривалася до криницi (дiло було у дворi), а вiн заступив криницю. Мокiй i сам розумiв, що життя його пропаще, — передусiм i ганьби вистачить на все життя, а ще вдова старша на десять рокiв, а ще отако проклинає його й проклинатиме увесь вiк за те, що з вiльної козачки стає панщинною. А вона раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо i стримано: "А дитя, Мокiю? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?" — "Та хiба ж я тодi думав", — одмагався Сироватка."Втiкай кудись, тебе не буде, а я всю вину зверну на тебе, — порадила вдова. — Скажу, вiн мене кгвалтом узяв". — "Отакої, — сказав Мокiй. — Куди я втечу?"
Вiн тричi ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третiм разом таврували у стайнi п'яти i спину розпеченим залiзним пруттям. I вiн понiс тi кривавi знаки до вдови. Тепер уже й вiн умовляв її, аби виходила за нього, а вона й слухати не хотiла, кричала на весь двiр: "Ти мав таке на мислi од самого початку. Так знай же, хiба я з тобою одним спала? I з Микитою також, i з Федором. Вiн менi возив сiно, а не ти".
То були слова, якi доконали Сироватку остаточно. А ще дужче доконало його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. I вiн прокляв пана, прокляв Мавру i втiк уночi з села.
Проминуло скiльки лiт, вже на Мавринiй могилi виросла вишня, а вiн, коли пригадає, й досi нуртує душею, адже не знає, чи мав право проклинати Мавру. А може, треба?таки було умовити її вийти за нього, адже вчинили грiх перед богом.
Мокiй утiк, а за рiк Кривоносовi козаки втопили в ставу Казановського й спалили його маєток. Мавра жила сама, ростила сина, Лаврiна, хирiла й нидiла, аж поки не оддала боговi душу.
Незадовго перед смертю ослiпла. Тодi ж прислала йому на Сiч з подорожнiм гiнцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврiн — Мокiїв син.
Ще два роки обминав Мокiй Драбннiвку. Та не обминала її думка.
I пропiкав груди маленький мiдний хрестик на шовковiй шворцi. Хотiв закинути й не зважувався. I тодi поїхав, знайшов коростяве старченя, у якого на шиї на однiй сировiй нитцi телiпався вовчий зуб, а на другiй — химерний хрестик, та привiз на Сiч. Сказав, що то сестринець, а сестру вбили татари.
Вовчий зуб Мокiй закопав за куренем i довго розглядав хрестика, а тодi показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той — ляський, ще й порадили Сироватцi про всяк випадок вихрестити сестринця в сiчовiй церквi. Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокiєвi грошi, гуртом нарекли хлопця Перехрестом. Але нiхто не дорiкнув Мокiєвi зайвим ротом. Мокiй аргатував понад Самарою, тягав волоки по лиманах — не цурався нiякої роботи. Лаврiн, звичайно, того не знав, рiс чужий та далекий, ходив пустопаш, як i iншi сiчовi замурзяки. Що вище пiдводився од землi, то дужче ставав схожий на батька. Це вже помiчали й зовсiм стороннi люди. Може, через те, коли дивився на нього, Мокiєвi теплiло в серцi й десь на самiм вершечку думки крутилися м'якi, ласкавi слова. Вiн так нiколи й не вiдважився сказати їх синовi. Або ж попестити хлопця, посадовити собi на колiна. А так хотiлося. Признатися ж, що Лаврiн йому син, нiяк не мiг. Навiть боявся, що той втече вiд нього. Та й як сказати про те? Розповiсти все про матiр? Й перекаламутити Лаврiновi душу… Мати в його пам'ятi лишалася доброю, хворою, вiн згадував її не iнакше, як iз сердечною тугою. Собi на подив, Мокiй зараз не почував нi гнiву, нi образи на Мавру. Iнодi думав про те, як зустрiнеться з Маврою там… де зустрiчаються всi. Спершу має зустрiтися з матiр'ю. Це буде свiтла, ясна стрiча. Вiн пам'ятає її молодою, мiцною, в бiлому очiпку. Мати тiпала в ставку коноплi, застудилася й за три днi згорiла в пропасницi.
I з Маврою вiн зустрiнеться… I розкаже все, що тодi коїлося в його серцi. Вiн давно простив її, але не знав, чи простила його вона. Хiба ж її вина, що так сталося? Ковтнула з чужої руки ложку солодощiв й мала до кiнця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лаврiна, й вiн, нехай поки що, хоч думкою, не самотнiй. Проте, як об'явитися Лаврiновi, не знав. Тi думки тривожили його щодалi дужче й дужче. Не казати Лаврiновi нiчого?.. Назватися батьком — i квит. Тодi чого не навiдався жодного разу? Який же, сказати по правдi, ти в дiдька батько? Й Сироватка вирiшив дочекатися, поки Лаврiн виросте, а тодi вже якось об'явитись…
Син тягнувся до товариства; до отамана, який полюбив його щиро, брав iз собою в Чигирин, Черкаси. Сироватцi скнiло серце ревнiстю, але супроти не ставав. Нехай, зважив розумом, набирається од кошового житейської й вiйськової мудростi. А щоб коли не схибити, щоб одiрвати од себе тi болiснi мордування, поїхав сюди, в зелену пустелю."Бiда бiду перебуде", — сказав сам собi. Диво, не одiрвав. З роками, в самотинi, вони нiби взялися струпом. Почував свою самотнiсть, як нiхто в свiтi. То так: є товариство, є куренi, є вiйсько, одначе насправдi кожна людина самотня, як тополя в степу. Лягає пiд ту тополю козак i не лишає по собi нiчого. Може, спом'януть, коли дiлитимуть нужденний скарб або при чарцi. Молодий думає, що вiн — золота нитка в шитвi. Витягни її — й шитво розпадеться. То зовсiм не так. Кожна людина — пiщина у високiй горi. Забери одну — на горi не позначиться.
Тепер часто думав: вiн у свiтi не самотнiй. Картав себе, що так довго не одкрився Лаврiновi. Далi не критиметься. Ось зустрiне й скаже.
Йому якось дивно, щемко потеплiшало в серцi, i вiн розчулився. А тодi майнула думка: чи не буде Лаврiн соромитися такого батька? А чого йому соромитися? Що не в кармазинi та кабарзi? Зате в шанi. Мокiя i таких, як Мокiй, товариство шанує. Ну, в корчмi братчики трохи пiдкепковують ("це тi, що на Великдень христосуються вареними раками"), зате в куренi Мокiй сидить поруч курiнного, а в церквi стоїть бiля самого клiросу.
Вiн усоте чи в тисячне переповiдав у думцi своє зiзнання Лаврiновi. I щоразу додавав якiсь новi слова. Й почував, як вони усе м'якшають, теплiшають. Вiн їх трохи соромився, але й не мiг од них вiдмовитись. Вони тримали його на свiтi. Звичайно, з Лаорiном у них буде козацька розмова. Вiн скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак мусимо матися. (Сироватка розумiв, що звикання буде для обох, надто для Лаврiна, довгим i непростим. I вiрив, що справжня приязнь, а може, й любов, до сина прийде з часом). А тепер вони сядуть удвох та помiркують над Лаврiновою долею. Аби не була такою ii синовi, як йому. Гралася ним увесь вiк, мов вiтер пiр'їною, кидала то в багно, то в снiг, то пiд палюче сонце.
Може, нехай їде на лiвий берег? А то звiкує свiй вiк бурлакою. Можна б на башлiвцi попросити в товариства землi, але яка то земля, вона не твоя, а сiчова, кожного року проси нового ярлика, та й така вона, як гаряча сковорiдка. Сьогоднi засiяв поле, а завтра ординцi столочили його кiньми, а твою голову настромили на кiлок у плотi. У Сироватки у вiйськовiй скарбницi заховано сорок талярiв. Настарав за життя. Що ж, для початку вистачить. А там молодi прироблять. Та й Мокiй не сидiтиме склавши руки."Я, сину, за двох робитиму". Й це несподiване, проказане в думцi слово" сину" озивається в серцi гарячим трепетом. Вiн довго не може заспокоїтись, те" сину" ходить у ньому мукою. Врештi Мокiй знову вертається думкою до вимрiяного обiйстя. Й бачив сина заможним господарем, а себе щасливим, обсипаним онуками дiдом. Виходять вони з Лаврiном на лан, а лан той — їхнiй. Жито ще не дозрiло, але вже вибуяло, стоїть прозелене, високе. Сивiє на овидi хмара, вiтер студить з — пiд неї, й бiжать по полю крутi, аж чорнi, хвилi. У хвилях, у житi якась таїна, глибока бентежнiсть — здається, пiд хвилями щось ховається, здається, в них зачаїлася вся земна сила. А хазяїновi неважко прикинути, що прикотять йому на жнива тi хвилi. Земля! Боже, скiльки її перед ним, мабуть, оце i є найбiльше в свiтi поле — козацьке. Нема йому кiнця — краю, не знало воно нiколи плуга, а могло б прогодувати тисячi тисяч таких, як вiн. А йому небагато й треба, кiлька десятин поля та ще город, щоб отут — латка проса, отут — мак i щоб мак не по всьому городу, а плисом, а попiд межею — соняшники. Щоб пройшов межею, i вони вклонилися.
