ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Мокiй Сироватка сидiв на невеликому мисику пiд вербами, що розбрелися по березi од нього в правий бiк, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островiв. На плесах i далi лежала тиша. Тнули комарi. Сироватка терпiв i вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що вiн тут побачить! Татарського шайтана на городищi! Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свiй вибулькне з води, Мокiю мало радостi. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пiшла й примовка — чорти навкулачки б'ються. А ще сiчовi дiди розповiдають: ховався якось в озерi, в очеретi, вiд татарви козак, а неподалiк вiд нього виплив з — пiд води нечистий, пройняло його холодом у ямi — й чхнув на все плесо."На здоров'я!" — сказав козак, i тодi рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволiк за собою до сомiв. Пiдвела козака власна делiкатнiсть. Пiдводить увесь вiк. Те Мокiй затямив гаразд. I через те сидить над темною водою тихо, безшелесне. Все?таки невiдомо, який дiдько мотається в цих очеретяних нетрях.
I через те страшно Мокiєвi. Можуть i русалки знайти його мiж оцього каряччя, вже напевне подумають, що пiдглядає за ними. Для русалок, правда, вiн застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в куренi, де комарiв видавив завидна, де прохолода, де вистелене свiжою травою ложе.
I враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тiнь, яка швидко посувалася од однiєї темної купи до другої. В наступну мить тiнь трапила в розруб мiж вербами, й Мокiй розпiзнав чiткi обриси галери. Вона пливла по темнiй водi в лiву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по нiй чаром. Коли порiвнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили iскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тiльки тепер помiтив, що острiв значно довший, нiж був ранiше. Й кущi лiворуч теж вельми далеко забрели в воду.
Одлетiли останнi сумнiви: в лиманi ховалася турецька ескадра.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лiсом. Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.
— Дивiться, дивiться, намети ставлять!
— Ще одного бунчука ввiткнули. А то що над наметом? Якiсь ганчiрки.
— Крила орлячi. Щоб, значця, нас накрить. I над верхiвцями також.
— Ой людоньки, що ж воно буде!
На вал вийшло кiлька вiдчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дняконша у квiтчастiй хустцi, йшла смiливо, моторно, мабуть, щоб додати бадьоростi козакам, подивилася з — пiд тонкої бiлої руки й помертвiла. Вершники з орлиними крилами пролетiли крiзь неї, i осипався веселий цвiт з серця дияконшi, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвiти! Турки i татари стояли за якихось двiстi сажнiв, витрiщилися на жiнок, загаласували, залементували. Допiру татари бавилися — стрiляли з лукiв гусей на Сiль — ницi, хоч не могли їх дiстати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо ширились, пружно опускали тятиви. Гуси гелготiли, лiтали, їм не було куди вирватися iз смертельного кiльця. Лише двоє бiлих, б'ючи крилами по водi, полетiли в бiк болота, татари стяли сiрого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жiнок. Бiлi плями облич, чорнi вирви очей.
Якийсь татарин заверещав тонко, як недорiзане порося, дияконша вхопилася однiєю рукою за серце, другою за частокiл, мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одiж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський свiт повис над їхнiм Ладижином, над купкою оборонцiв; ойкнула, похитнулася, її пiдтримали iншi молодицi. А з турецько — татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:
— Козаки, складайте оружжя, виходьте всi у степ. Великий вiзир обiцяє усiм свободу.
— Вiзир — вiслюк, — гукнув у вiдповiдь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — i слово його осляче.
— А iнакше скураємо i голови понабиваємо соломою, — страхав татарiн, спинаючись на вербовий пеньок.
— Твоя вже й так соломою набита.
— I жiнок ваших… Оту он пишну…
Молодицi, пiдтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пiшли з валу. Назустрiч їм з широкої вулицi за церквою вибiгло з десяток козакiв з фузiями та списами в руках, потиснули людей, заволали:
— Одступiть! Дайте дорогу!
— З дороги, з дороги геть!
Слiдом за ними з вулицi рядами повалили комоннi козаки. В густiй тiснявi конi задирали морди, басували копитами, дзвенiли стремена, миготiли червонi, синi шлики шапок. Списи стояли, як лiс. Вершники дивилися тiльки вперед — щоб не зiткнутись, не зачепитись, їхнi обличчя були суворi й чимось схожi одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковiсiнький карб. Переднi вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю, заднi натискали, переднi — стримували натовп. Те, що вони дивилися тiльки вперед i пiд ноги, налякало мiщан.
— Вони лишають нас, а самi втiкають, — закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.
Йому вiдповiв старий, у прим'ятiй сукнянiй шапцi козак, з тих, що прокладали кiннотi дорогу:
— Вони їдуть захищати твоє життя, дурню.
Те, що козаки були без торокiв, саквiв, трохи заспокоїло, але зродило iншу тривогу: чи вiдiб'ють супостата? Часом перший бiй важить найбiльше — наляканий ворог може одступити назовсiм.
— Дивися, й нашi там, — гукнув до Марка Лаврiн. Вiн рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдiяти пiший, та ще й майже голiруч. Їхнi конi лишилися далеко, та й не протолочаться вони крiзь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробiгли з пiвсотнi сажнiв вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилiзли на тин, з тину — на хлiв й знову побачили горб, а на ньому синi та червонi намети й татарву бiля них. Козацька кiннота просувалася по вибалках, вiд ворога її приховували пагорби.
Гарно їхали козаки, Лаврiн аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди конi.
— Кайдан, Кайдан ондечки, — чомусь пошепки мовив Ногаєць. Справдi, узвозом, трохи збоку од iнших, мчав Кайданiв важкий кiнь з бiлою плямою на животi. Дорога бралася вгору, конi ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак переднi вершники вже сягнули половини гори, сховалися за лiском, що посiв схил зж до верху.
Лаврiн i Марко не бачили, звiдки козаки заскочили басурманiв, — якийсь час вершникiв зовсiм не було видно, — а тiльки заметушилися й стали кудись пропадати турки i татари — неначе провалювалися пiд землю. А ще за хвилю поселеному прузi горба промчав козак, вiн вимахував шаблею, i хоч звiдси вона здавалася срiбною соломиною, одначе з — пiд неї падали зрубанi бунчуки. А потiм i сам якось дивно хитнувся на правий бiк, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втiкали вниз, у хащi, козаки стрiляли з коней, iншi спiшувалися й теж котилися по схилу навздогiнцi. Падали пiдрубанi намети, осiдали, мов дивовижнi птицi, до землi. Оддалеку все це скидалося на гру, на iграшковий бiй, який показують у вертепi, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в мiсто, не долiтав запах кровi й не вiдчувалося маєва крил смертi, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радiстю й хоробрiстю.
— От шкода, що нам не вдалося, — сказав Марко й торкнувся гiлки з яблуками — зеленцями.
З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячiлi, розпашiлi. Попереду на сiрому в яблуках дончаковi їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчi застигла гримаса болю. Вiн загубив шапку, чи її збили в сутичцi, чорне крило чуба спадало на чоло, по скронi стiкала тоненька цiвочка кровi. За ним везли сiм захоплених у ворога прапорiв, далi гнали полон — кiлька десяткiв туркiв та татар, що були змушенi бiгти, аби не наколотися на наставленi iззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тiльки двоє йшло збоку, лiтнiй турок в єпанчi та зовсiм молодий татарин у дорогому вбраннi. Татарин дивився вiдверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полонi, а сам гнав полоном усiх цих людей.
