Мальви - Іваничук Роман (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— Гетьман стає надто сильним. Мені потрібен слабий король, в якого служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб і не падали, але і підвестися не змогли.
— Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собі союзника на Сході. Якщо ти його зрадиш, він це зробить в ту ж мить. Цар московський уже допомагає гетьманові не тільки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону прийшли до нього.
— Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумітися з королем, поки сибірський ведмідь ще не встиг вилизати рани після лівонських воєн і польських чвар, поки він ще дрімає.
— Не грайся, Ісламе, з вогнем. Бо коли цей ведмідь прокинеться, — та й чи дрімає він, подумай, — то рик його почують не тільки в Європі.
Іслам-Гірей замислився. В цю хвилину увійшов до намету Селім. Хан не підводив голови, Сефер Газі, здавалося, дрімав, сидячи, тільки блискучі чорні зіниці, що насилу продиралися крізь стулені повіки, свідчили, що він не спить.
— Великий хане, — доповів Селім, — посол від короля до тебе.
Сефер Газі широко розплющив очі.
— Ти вів розмову зі мною після діла, Ісламе.
— Ні, — відповів хан, — видно, на нашій раді витав сам аллах. Клич посла! — кинув бадьоро Селімові, радий, що розв'язка зборівської борні приходить сама собою.
До намету увійшов шляхтич у кармазиновому жупані. Поклонившись, він подав ханові згорнуту цидулу. Іслам-Гірей розгорнув її і чим далі вчитувався в текст листа, тим дужче багровіло його темно-сіре обличчя. Дочитавши, він схопився з подушки, крикнув:
— Король нагадує мені полон і ласку Владислава Четвертого?! Що ж, передай ясновельможному Яну Казиміру, що я не забуду благодійства його брата і, щоб віддячитись, влаштую нинішнього владцю Речі Посполитої в найкращому казематі на Чуфут-кале. Все він там буде мати, крім солов'їного молока!
Хан у люті тупав ногами. Сефер Газі ще не бачив його таким і готовий був угамовувати, але гнів хана був тепер доречний — хай завтра бій розв'яже всі дипломатичні вузли.
Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, він кинув зневажливо через плече:
— Я чекаю зараз, у цій хвилині, канцлера Оссолінського в своєму наметі!
...Нарозвидні, коли сповзала з небосхилу на захід коротка ніч, загомоніло в козацькому таборі — пробивала остання година Речі Посполитої. Козацькі полки стрімливо вдарили на королівський табір, польська кіннота затримала козаків. А ханське військо стояло непорушно на лівому березі Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гінця до хана з наказом негайно почати битву і чекав відповіді.
Гонець не забарився. На змиленому коні прискакав до гетьманського куреня і крикнув, подаючи листа:
— Хан відмовився йти!
Підскочили вгору брови Хмельницького, біла смага покрила його губи, він нервово розірвав печатку, розгорнув листа і зблід.
«Гетьмане, — писав хан, — чому ти хочеш до кінця знищити короля пана свого, держава якого вже й так досить сплюндрована. Треба мати милосердя, і тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з твоїм монархом, якому ти дотепер корився. Я чекаю тебе в своєму наметі. Коли ж не послухаєшся, піду на тебе»
Коня! вигукнув глухо Хмельницький. Генерального писаря Виговського до мене!
...Кількасот сейменів стояли вишикувані півмісяцем перед ханським наметом. Напроти входу сидів на персидських килимах Іслам-Гірей у цеглястій соболинії шубі, біля нього Сефер Газі. А оподалік на підвищенніті встеленому парчею, сидів... ні, це сниться, не може бути цього!.. сидів король Ян Казимір. Його темно-бурі очі з погордою дивилися на гетьмана-переможця, кучерява чорна перука по-патриціанськи спадала на плечі, чорний атласний кафтан, торочений білою коронкою біллі шиї, надавав королеві колишньої кардинальської маєстатичності. Поруч із королем стояв великий канцлері Єжи Оссолінський, зморщений, голубоокий, з короткої стриженою борідкою — той самий, який, ще до Замостя, потаємно приходив до Хмельницького просити в нього згоди на елекцію Яна Казиміра.
До болю зімкнув повіки Хмельницький, ніби хотів прогнати погане видіння, хоч уже усвідомлював ганебну яву. Нечуване здрайство, підступність здавались йому в першу мить неймовірними.
Рука стиснула ефес і обм'якла. Переможений король милостиво простягнув для поцілунку руку, а за нього промовив великий канцлер:
— По вродженій доброті своїй король далекий від того, щоб жадати крові підлеглих. Він прощає тобі, Хмельницький, тяжкий злочин у надії, що ти загладиш свою вину вірністю і доблестю.
Розступалась під ногами земля від такого блюзнірства і злуди. Гетьман повів навісним поглядом по обличчях хана, Сефера Газі, що стояв незворушно з заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар втупив очі в землю, боячись погляду Хмельницького. І раптом він упав на коліна, прошепотів:— Милосердя і прощення просимо у вашої королівської милості!
«Жельва!»175— мало не крикнув Хмельницький. Ще мить, і гнівний клич сколихнув би повітря над зборівськими полями, і ринули б полки козацькі на вірну загибель за честь гетьманську.
Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нізвідки. Він мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жмені, аж поламалися пера, і довгий вус пересікся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом ханові очі, у вузьких щілинах мигали блискучі зіниці Сефера Газі — повільно підступав Хмельницький до короля. Тьмяніло серпневе небо, темними силуетами здавалися постаті короля і хана; йшов із перемогами від Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королівський васал, щоб аж над Стрипою усвідомити для себе, що він вождь. Пізно... Чи пізно? Заграли раптом київські дзвони і стихли в розпачі, підвела голову очманіла Європа, заніміла в подиві і враз зареготала: розчаровано, глузливо, втішно.
Підігнулося одне коліно, друге, вклякнув Хмельницький, не дійшовши до краю свого шляху.
В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан-Зіновій, не бачив потемнілого обличчя лицаря, який з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана.
Сефер Газі монотонним голосом зачитував переможеним ханські кондиції, слова гупали молотом по голові Хмельницького, і розліталась вона вдрузки від принизливої ласки хана.
— Сорок тисяч реєстру... а всі інші козаки хай повернуться до своїх панів... Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства — Хмельницькому. Король хай заплатить двісті тисяч злотих готівкою, а надалі щорічно по дев'яносто тисяч...
Торги, базар... За двісті тисяч злотих — Україну. Як дешево... Скільки він заправив би за голову гетьмана?
— З цієї пори між королем Речі Посполитої Яном Казиміром та його спадкоємцями, з одного боку, і великим хаканом Криму та його спадкоємцями, з другого, утверджується вічна дружба.
Ім'я підданого не було названо...
Пішли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм коні припочили, а татари — на все поле...
Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу; волохами, чи ляхами, чи своїми ж козаками?
То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згоріли Межибож, і Ямполь, і Заслав, наскакували ординці на хутори і села.
Сивіла гетьманська голова від усвідомлення неймовірної зради. Билися у вуха страшні слова невольницької пісні, і в одчайдушному гніві стискала рука булаву: ось підведе її — і ринуть козаки на орду. І знову вгамував себе Богдан-Зіновій: несила в цю мить брати меча в руки, та сила буде... Буде ще свято, і очиститься од скверни стоптана земля, і промчаться коні вільним степом від Орелі до Бугу, від Дону до Стрипи... |
Гнали ординці ясир з України, а до Дніпра і далі на північ, до Москви, скакали гетьманські гінці, минаючи Чорний шлях.
Ідуть хлопці гукаючи, а дівчата співаючи, а молодії молодиці старого гетьмана проклинаючи:
Бодай того Хмельницького
Та перва куля не минула.
Чого так порожньо в душі Селіма? Чом не пахнуть більше степи хлібом, а малиною — трави, і не гомонять ліси тужливими мелодіями, а в серці блякнуть образи двох мужів, яких рівно любив — Іслама і Хмеля?
