Пустоцвiт - Литовченко Олена (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
– Мене от пройняло… Скрутило… Зовсім зле… А Устинья пожаліла… Лікує, як тільки вміє…
Нарешті напад минув, і хворий знов заговорив нормально:
– Ти знаєш, синку, що мене заслали сюди, до Тобольська незадовго до твоєї появи на світ, причиною ж стали мої поїздки до батька у Варшаву. З цієї ж причини цариця Анна Іоаннівна позбавила нас, Мировичів, усього майна, а мене особисто – також права займати будь-які значні посади на державній службі…
Все це підпоручикові дійсно було відомо, причому дуже добре. Він прекрасно знав, що дід його, Федір Мирович, був затятим мазепинцем. Що хоча він і не брав особистої участі у Полтавській битві, але втік до Польщі після розгрому військ Карла XII аж ніяк не випадково, а тому, що мав усі підстави побоюватися за свою буйну козацьку голову.
Василь знав також, що його батько піддавався переслідуванням зовсім необгрунтовано: так, їздив у Варшаву до діда – ну і що з того?! Виконання синовнього обов'язку – це чеснота, а карати за прояв шляхетних почуттів не можна! Тому Василь, що списував усі негоди сімейства Мировичів на дурний характер Анни Іоаннівни або на ненависть якогось царедворця з її оточення, неодноразово звертався до нині покійної імператриці Єлизавети Петрівни з проханнями переглянути винесений батькові вирок об'єктивно й неупереджено.
Втім, відповідь на всі його полум'яні прохання була незмінною: Федір і Яків Мировичі – безумовно, зрадники, що замислили зло проти Російської імперії, а тому їхньому єдиному нащадкові слід мовчки дякувати дочці Петра Великого за те, що йому, синові й онукові зрадників, дозволено робити військову кар'єру. Отже, обставини справи йому відомі – навіщо ж батькові витрачати, можливо, останні хвилини життя на такі розмови?!
Все це підпоручик негайно спробував пояснити вмираючому, однак батько не став його слухати, а приклавши гарячу долоню до губ сина, заговорив знову:
– Синку, про мою справжню місію тобі відомо не більше, ніж іншим. А отже – нічого!..
– Про вашу місію, батьку?! – перепитав здивований Василь, що не повірив власним вухам і схилявся списати почуте на невтішний стан хворого.
– Так-так, синку, саме про мою справжню місію, ти вірно зрозумів, – підтвердив батько й продовжив: – Отже, у перший же приїзд до Варшави батько звів мене з агентом Григорія Орлика. Ти знаєш, хто це?
– Ще б пак, це ж французький генерал Григір Орлі!.. – тільки й зумів видихнути підпоручик, здивований зовсім несподіваною (а тому просто карколомною) звісткою, що його батько, виявляється, встановив зв'язок зі спадкоємцем Пилипа Орлика, одного з найславетніших мазепинців.
Втім, не тільки батько, але й дід Федір, виходить, також був знайомий з гетьманичем?! Безумовно, так – адже це він познайомив свого сина, Якова Мировича…
Стоп, стоп…
То що ж це виходить, у такому випадку?!
– Ти правильно зрозумів, синку. По очах бачу, що зрозумів, – посміхнувся хворий. – Так, я і справді став одним із численних агентів Григорія Орлика. Тому вирок щодо позбавлення нас майна й висилки до Сибіру, загалом-то, справедливий.
– Ви саме з цієї причини ніколи не просили ні про помилування, ані про перегляд нашої справи? – поцікавився Василь.
– Так, синку, саме з цієї причини. Все взагалі могло закінчитися гірше, набагато гірше, ти розумієш…
– Розумію, батьку, тепер розумію, – відгукнувся підпоручик.
– Мене цілком могли відправити не сюди в Тобольськ, а на плаху. Просто в Таємної канцелярії не було ніяких доказів – самі лише підозри. Але по суті… По суті!..
Батько знову зайшовся кашлем, і Василю довелося чекати кілька хвилин, доки він зміг продовжити:
– Тому головним було те, що я живий. І міг служити справі звільнення нашої рідної Украйни навіть тут, у Сибіру.
– Що ж ви робили такого особливого, батьку?
– Переважно відслідковував, кого ще з наших однодумців висилали сюди. А також зав'язував дружні стосунки з тими поселенцями, на кого мені вказували. І ще через вірну людину передавав у Францію всі зібрані відомості, сюди ж – інструкції до дії, аж до особистих листів генерала Григорія Орлика.
– І нічого мені не говорили?! – у голосі Василя пролунала мимовільна образа.
– Спочатку ти був занадто молодий, щоб уплутувати тебе в настільки небезпечні ігри… Я сподіваюся, ти розумієш, наскільки вони небезпечні?!
– Звісно ж, розумію!
– Ну от… А три роки тому генерал Орлі загинув. Не знаю, де і як… Начебто у німецьких землях.
– Я знаю, батьку. Росія й Франція тепер союзники, ведуть спільні бойові дії, тож про хоробрість генерала Орлі…
– Отож-бо, синку, після його загибелі, мабуть, хтось зі спадкоємців вирішив відновити контакти з людьми, що постачали генералові відомості з Польщі й Росії. Однак спадкоємець повівся настільки невміло, що видав усіх розвідників Орлика з головою – зрозуміло, вони одразу ж зникли. Просто зникли, синку, розумієш?!
– Розумію, батьку, розумію…
– Тож поміркуй сам: уплутувати тебе у свої справи… Уплутувати в ситуації, коли значно!., гірше!., ніж колись!..
Хворий ще раз зайшовся кашлем – як здалося Василю, тепер уже якимсь неймовірно втомленим, вимученим.
– Втім, я однаково хотів відкритися тобі… відкритися рано чи пізно… і от… тепер!..
З горла хворого вилітали вже суцільні хрипи, тож Василю треба було докласти чималих зусиль, щоб розібрати наступне зізнання:
– Я покликав тебе зараз… щоб розповісти про декого з цих… із цих людей… які можуть до тебе прийти… Я ж не знаю… хто зумів уникнути арешту… але до тебе могли б звернутися… причому навіть високопоставлені особи… Ти ж, перебуваючи на військовій службі… ти міг би… міг би багато чого… корисного…
Втім, що корисного для мазепинців міг би зробити підпоручик Смоленського піхотного полку, Василь так і не довідався: хвороба остаточно перемогла батька. Разом із сусідкою Устиною Василь не відходив від ліжка, на якому марив страждалець. Однак нічого значимого підпоручик більше не почув: промучившись до глибокого вечора, вже не впізнаючи сина, час від часу хворий починав кричати щось зовсім нескладне. А за дві години до півночі нарешті віддав Богові душу.
Поховавши батька поруч із матір'ю (на що жаліслива Устина, сплакнувши, мовила: «Ну от, возз'єдналося нарешті подружжя! Царство їм небесне, страждальцям…»), Василь повернувся у свій полк. Але відтоді його невідступно гризла думка: про кого ж це хотів, але не встиг повідати захворілий батько?! А якщо до нього прийдуть і попросять про допомогу – чим зможе він, підпоручик-піхотинець прислужитися цим людям? І яка буде їхня подяка – невже допоможуть нарешті повернути втрачений маєток під далеким Переяславом, про який він знав тільки з переказів?! Або дадуть у володіння землі, рівноцінні втраченим… От було б добре, якби так!
З іншого ж боку, Василь добре розумів, що розраховувати на участь у серйозній справі, сидячи в Смоленську, не доводиться. Однак тут доля, здавалося б, посміхнулась йому: усього лише через кілька місяців після смерті батька, у травні 1763 року, підпоручик Мирович у складі невеликої команди був відправлений до Шліссельбурга для посилення гарнізону тамтешньої фортеці. Василь ще не знав, яким чином ця зміна позначиться на його подальшій долі, однак добре розумів, що Шліссельбург – це не Смоленськ, у потужних стінах тамтешніх казематів поховано багато, багато державних таємниць. А хто має відношення до таємниць імперії, той здатен на багато що!..
Окрім того, прибувши на нове місце служби, підпоручик дістав можливість час від часу бувати в Санкт-Петербурзі. Дійсно, негоже молодому офіцерові задовольнятися видами й розкошами Шлюшина (як неофіційно іменували місцевий посад) – треба б і столичного повітря іноді вдихнути! Саме в столиці, як він сподівався, й мали причаїтися люди, про яких умираючий батько хотів, але не встиг розповісти… Тим паче – особи високопоставлені.
Господи, тільки б вони прийшли до нього, тільки б не забули, що у таємного агента гетьманича Орлика – у Якова Мировича залишився син, готовий відстоювати справу мазепинців!!! А якщо доведеться – відстоювати навіть зі зброєю в руках!..
