Пустоцвiт - Литовченко Олена (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

І вже наприкінці червня 1764 року сталася та довгоочікувана подія. Коли під час чергової «столичної вилазки» компанія шліссельбурзьких молодших офіцерів, вільних від несення вартової служби, галасливо сперечалася про те, у якому шинку влаштувати пиятику, до них підійшов літній лакей у багатій лівреї й, відкликавши Мировича за собою, шепнув:

– Пане підпоручику, деяка поважна особа бажає говорити з вами про досить делікатну справу. Запевняю, пропозиція згаданої персони вас неодмінно зацікавить, тому що успіх справи, що залежить винятково від спритності виконання, зможе повністю перевернути ваше нинішнє життя! Тож настійно рекомендую позбутися товариства ваших приятелів під пристойним приводом і йти за мною.

Серце так і кевкнуло в грудях: от воно!.. Не роздумуючи ані секунди, Василь обернувся до компанії притихлих офіцерів, що з інтересом роздивлялись на лакея, і, намагаючись виглядати веселим, коротко повідомив:

– Добродії, на жаль, через певні обставини змушений покинути ваше товариство. Бенкетуйте без мене, будь ласка.

– У чім річ, Мировичу? – підозріло запитав один з офіцерів. Мабуть, без мінімального пояснення піти не вдасться…

– Справи амурні, добродії! – після секундної паузи мовив Василь і додав, посміхнувшись: – Самі розумієте, подальші пояснення недоречні.

Половина компанії дружно, з багатозначущим виглядом замугикала. Інша половина вибухнула досить двозначними, але незлобними кпинами. Втім, було зрозуміло, що багатий вигляд лакейської лівреї був прийнятий до уваги, і тицяти носа у стосунки свого товариша із заможною аристократкою шліссельбурзькі офіцери не стануть. Коротко кивнувши гульвісам на прощання, Мирович попрямував слідом за лакеєм.

Шлях був довгим і завершився в убогій пивниці на Христофоровському острові [10]. Біля самого входу провідник зупинився, владним рухом розгорнув підпоручика обличчям до себе й напівшепотом повідомив:

– Прямуйте в найвіддаленіший куток, на вас там очікують. Цю людину не можна розглядати, тож намагайтеся дивитися немовби повз нього. Стежити за ним, а також проводжати теж не можна. Якщо він побажає, то назветься, якщо ж ні… без претензій! Ідіть, парубче, з Богом…

Усередині питний заклад мав вигляд ще більш жалюгідний, ніж ззовні. Столи й посуд на них, табурети й підлога, і навіть саме повітря – усе було якимсь огидно-нечистим. Відвідувачі суцільно п'яні, одні репетували щосили, інші горлопанили якісь дикі пісні, треті плакали, обіймалися й цілувалися, четверті ж намагалися щось пояснити, іноді навіть не товаришеві-п'яничці, а порожньому місцю перед собою, при цьому запекло жестикулюючи й ковтаючи половину слів. Одне слово: шинок!..

І тільки за невеликим столиком, що сиротливо приткнувся в найтемнішому кутку приміщення, мовчки сидів пристойного виду пан, закутаний в довгий темно-синій плащ із насунутим на самі очі крислатим капелюхом. Через тінь, що падала від головного убору на обличчя, розглянути пана було геть неможливо. Враження таємничості довершував надушений батистовий носовичок, яким незнайомець прикривав рота й ніздрі. Втім, цілком можливо, що носовичком він прикрився не для зайвого маскування, а просто тому, що в пивниці смерділо гидотою – хто його розбере!

– Підпоручик Мирович, якщо не помиляюся? Василь Якович? – замість вітання запитав незнайомець.

– Не помиляєтеся, – підтвердив підпоручик, усупереч вказівкам лакея, що залишився ззовні, все-таки намагаючись розгледіти таємничого співрозмовника.

– Молодший офіцер гарнізону Шліссельбурзької фортеці?

– Так точно.

– Тоді припиніть на мене витріщатися: я вам не експонат Камери кунштів [11]. Сідайте й пийте, якщо завгодно.

Не віднімаючи від обличчя руки з носовичком, незнайомець ледь сіпнув ліктем убік глиняного кухля, що стояв на протилежному від нього краю столу. Перед ним стояв інший кухоль з огидним смердючим пійлом, хоча було чітко видно, що свого «джерела веселощів» закутаний пан навіть не торкався.

– Дуже вдячний, – кивнув Василь, – однак, наскільки ваш посланець устиг проінструктувати мене, розмова має бути серйозною. А отже, її краще вести на тверезу голову, щоб потім не сталося чогось неприємного…

– Яких неприємностей ви побоюєтесь? – швидко мовив незнайомець, але одразу продовжив: – Утім, як завгодно. Не бажаєте, то й не треба! Погоджуюся, серйозно розмовляти краще на тверезу голову.

Підпоручик опустився на табурет навпроти співрозмовника, спробував змахнути зі столу крихти й недогризки, але оскільки залишки їжі вже встигли присохнути до стільниці, моментально облишив це безнадійне заняття й запитав якомога більш чемно:

– Отже, кому і чим зобов'язаний?..

– Парубче! Чи відома вам першопричина всіх халеп, які звалилися на вашого вельмишановного батька, а слідом за ним на все ваше сімейство?

Не можна сказати, що питання збентежило Василя. Більше того, підпоручик інстинктивно очікував, що мова зайде про батька. «Імовірно, випробовує», – подумав він, а вголос мовив:

– Зрозуміло, відома! Мій покійний батько (царство йому небесне!) був одним із численних агентів французького генерала Григора Орлі де Лазіскі, постачав для нього зібрані тут, у Росії, відомості. За це батька й заслали до Тобольська.

– Он як, він був агентом Григора Орлі?! Не знав, не знав…

Незнайомець явно здивувався почутому, а підпоручик зненацька чітко зрозумів, що розмовляючи невідомо з ким, тільки-но відкрив небезпечну таємницю. Звідки ж він узяв, що факт співробітництва Якова Мировича з гетьманичем Орликом має бути відомий усім і кожному?! Надалі варто бути більш обережним, а зараз…

– Даруйте, з ким усе-таки маю честь говорити? – зненацька різко запитав він, знов розглядаючи незнайомця.

– Що ж, відвертість за відвертість: я – Кирило Розумовський, гетьман Украйни й очільник Санкт-Петербурзької академії наук. Чули про такого, сподіваюсь?

Від несподіванки підпоручик навіть підскочив, на що співрозмовник м'яко помітив:

– Прошу, парубче, поводьтеся спокійніше. Не варто привертати до нас уваги, тому що ми занадто вже відрізняємося від типових відвідувачів цього вбогого закладу.

– Так-так, зрозуміло, ви праві! Однак я й подумати не міг!..

«…і подумати не міг, що ви так само, як і мій покійний батько, були таємним інформатором гетьманича Орлика», – вертілося на язиці закінчення фрази, але Василь розсудливо промовчав.

– Мене поки що цікавить найбільше та обставина, що покійна імператриця Анна Іоаннівна позбавила вашого покійного батька, а отже й вас, маєтку в Переяславі, – мовив гетьман. – Наскільки я розумію, сталося це після того, як шпигуни Таємної канцелярії провідали про якусь приховану діяльність вашого батька, чи не так?

– Не зовсім, ваше сіятельство, – поспішив уточнити підпоручик. – Батька всього лише підозрювали в зраді на тій підставі, що він кілька разів їздив до Варшави до мого діда – Федора Мировича, що був колись переяславським полковником.

– Ну, все зрозуміло: якби провина вашого батька була беззастережно доведена, простою висилкою до Тобольська і позбавленням майна він би не відбувся! Завдяки вашому, підпоручику, люб'язному уточненню це ясно як божий день.

– Розуміючи, що з батьком обійшлися несправедливо, я неодноразово намагався домогтися…

– …якнайшвидшого перегляду справи й вироку по ній. Знаю, знаю. І повірте: мене зайва суворість винесеного вироку теж обурює, як гетьмана й законного українського правителя.

– То ви на моєму боці?!

– На вашому, парубче, зрозуміло, на вашому! Адже ви, фактично – скривджений імперською владою підданий Гетьманщини. А отже, мій вірнопідданий. До того ж ви повністю праві у своїх домаганнях, а я поставлений самим провидінням дотримувати правду на підвладній мені території.

Важко передати, яку бурю емоцій викликали в душі Василя ці слова. Вже смакуючи швидке здійснення давніх мрій, він ледь вичавив із себе: