Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
„Вставай!“
Не встає.
І заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшної люті:
„Вставай! Вставай, кажу!..“
Не встає. Тоді він почав несамовито бити ногами лежачого й почав топтатись по його безвольному, нікчемному, розпластаному тілі:
„Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчірка… Стерво… Вставай!..“
І кипів, і клекотав…
Це не було видіння, це був спогад про те, що вже раз було! Це було давно колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, два юнаки, що ходили в Полтаву шукати школи, щоб учитись, верталися шляхами, спустошеними руїною й голодом. І похворіли вдвох, бо з голоду наїлися в Опішні зелених слив. Хворі, голодні, виснажені, з набряклими й підбитими ногами, вони вже не могли йти. Але вони мусили йти, якщо хотіли жити. Мусили. І вже ж було й не далеко. Ось пройшли Більське, ще трохи — і вони будуть урятовані, бо дійдуть до того села й до того двору, де є люди, свої люди, що не дадуть їм загинути. Та Петро, друг його вірний, вже не мав сили йти. Цілком не міг іти. Завечоріло, і швидко надходила ніч, а він не міг іти. Ліг на землю, на сухий і твердий, як черепок, спалений шлях, розкидав руки й ноги й готовий був умирати. Зовсім уже був при смерті. А ніч, як чорний крук, кружляла над ними. А земля чужа, тверда, колюча. І безлюддя, безлюддя… Максим плакав, Максим благав друга, сам ледве тримаючись на ногах:
— Вставай… Вставай, Петрику… Петрусю… Ходімо…
Гай–гай.
І ще дужче благав і просив Максим:
— Петрику… Петрусику… Вже близько ж… Уставай… Ще лише трішки–трішки… Ходімо… Петрику–у!!.
Ні, де там. Немов і не чув Петро. Тоді Максим раптом закипів несамовитим гнівом відчаю. Він ухопив здоровенну сукувату ломаку й, викрикуючи шалено, налетів на нещасного друга. Він бив його ломакою по ногах, по чім попало й кричав дико:
— Уб'ю!.. Уб'ю!!. Йди, мерзотнику, йди!!. Ти мусиш!.. Іди–и!!.
І Петрусь справді схопився й побіг. Заточуючись, біг скільки духу, переляканий, а за ним гнався з ломакою Максим, набагато менший за друга, але такий–от затятий, — він гнав нещасного друга, як барана, вздовж по шляху, гнав його туди, де їх обох чекав порятунок. Так вони вдвох утекли від загибелі, що вже була неминучою…
„Вставай!!.“
Той, що на ногах, несамовито бив лежачого.
Напруживши всі сили, Максим шарпнувся й помалу звівся на ноги. Так, як часом зводиться впалий кінь, шарпнувшись рештками конячої снаги. Звівся на ноги й став на них, похитуючись. Роздвоєне його єство помалу почало входити в єдині береги…
В лісі вже темніло. Сонце давно вже зайшло. Навколо стояла тиша. В цілому світі стояла тиша. Лише десь чутно було якісь підозрілі звуки, — ніби хтось, ідучи, клацав погано підкованими чобітьми, на яких поодставали підкови. Але звідкіля ті звуки походили — годі було розібрати.
Голова Максимова паморочилася, його нудило.
„Аванті!“ — проказав хтось у нім тихо, жалібно, зі сльозами, але вперто, затято.
Постоявши ще трохи, Максим нарешті прийшов остаточно до пам'яти й відчув, що він смертельно перемерз та що він зовсім мокрий. Його трясла пропасниця, аж зуб не потрапляв на зуб.
Тоді він надлюдським напруженням волі вирвав, витяг ноги зі снігу (дерев'яні, чужі, зовсім–зовсім чужі ноги) і пішов. Він ішов — гойдався на місці, м'яв сніг, тиняючись. І, либонь, схлипував від болючого корчу, що хапав за горло. Так… Найліпше б отак заплакати гірко–гірко й безнадійно і лягти б клубочком у сніг, отак плачучи… Але кому те потрібне?..
І він ішов…
Раптом по ньому пробігла гаряча хвиля, — він почув голоси! Тіло затерпло, а серце почало шалено битися. Воно гнало по тілу кров, аж у пальці заходили зашпори. Голоси!.. Але де? Звідкіля вони? Чи то, може, омана?..
Зупинившись, Максим прислухався, як вовк, аж у вухах дзвеніло від напруження. Але ніде ніяких голосів не було чути. Він напружував зір, вдивляючись у морок, у легіони дерев, що обступили його з усіх боків. Вони, здавалося, всі помаленьку й нечутно ворушились, тільки один Максим серед них стояв нерухомо, мов пень. Зосередивши всю свою волю, Максим нарешті почав розбиратися в ситуації. Навколо була вже зовсім не вечорова сутінь, а ніч — місячна, холодна ніч. На небі, якраз на тім самім місці, де було недавно сонце, тепер стояв місяць уповні. До болю яскравий, він дивився в саму Максимову душу. А на ньому, на тому місяці, як на сліпучому екрані, виразно виступала розшифрована ще з дитинства таємниця його сірої плями — „Каїн підіймає брата Авеля на вилах“. Так виразно, як ще Максим ніколи не бачив…
Навколо — тиша. Бій, далебі, давно вщух, бо ніде ніяких звуків — ані пострілів, ані людського голосу. Аж дивно. Ніби нагло все вимерло. Чи, може, вже десь там усі один одного побили у велетенськім побоєвищі й тепер лежать трупом на тім полі, навколо того міста Грайворона? І під місячним сяйвом біліють їхні одірвані голови — не на мечах, а на автоматах, пістолях і гранатах. Лежать… А над ними Каїн підіймає брата Авеля на вилах. Як прапор, як девіз, як емблему!..
Тиша. Тиша була справді безмежна. Лиш десь далеко–далеко, ніби щось вистукуючи за абеткою Морзе, ледве чутно лопотав автомат:
— Та!.. Та–та–та!.. Та!
Максим слухав пильно. Було таке враження, ніби десь там хтось лишився один на цілий світ і, вже конаючи, ще продовжував битися. Бився до останку. Сам–один… Але проти кого? Ніхто ж йому не відповідав. А може, то він обстрілював з відчаю того Каїна на місяці, що наштрикнув на вила брата свого Авеля?.. „Без сумніву — фронт перекотився, перейшов десь далі“. Зробивши цей висновок, Максим рушив уперед. Туди, де той хтось один далеко–далеко стріляв із автомата, стоячи Максимові на дорозі. Саме туди Максимові треба було йти.
Максим керувався не компасом і не мапою. Він мав те шосте чуття, що властиве не так людям, як тваринам, і що він його витренував у собі в час ув'язнення в Сибіру. Піднявши лице вгору, він подивився в ніч, послухав — і точно визначив, де його дім. „Там“. Далеко, за сотню з гаком кілометрів, але „там“. І пішов навпростець, рівно, мовби по струні, протягнутій від самого серця до того дому, туди, до сина. Ось так він і вирішив іти, навпростець, обминаючи села й міста, перетинаючи шляхи впоперек і навскіс.
Тіні від дерев пописали сніг чорним мереживом, і в ньому рухалась Максимова тінь, мов риба в ятерині.
Та не багато Максим зробив кроків. Те підозріле клацання, що він його чув раніше, зринуло несподівано просто перед ним, і Максим став. Причаївся біля дерева. Придивився… Господи! Так от звідки чулися ті підозрілі звуки клацання! Просто перед ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась обережно ціла череда тіней. І щось зрідка клацало. То клацали рушниці, що ними тіні підпиралися, як паліччям. Поставлена на кригу чи на щось тверде кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала.
А тіні йшли і йшли. Це йшли стежкою один за одним якісь вояки. Йшли мовчки. Лише зрідка чувся стогін. То де–не–де несли ранених на ношах, теж, очевидно, зроблених із рушниць. Часом зринала приглушена лайка. Максим стояв довго й чекав. Нарешті тіні перейшли. Стало знову тихо. Тоді Максим швидко рушив і, перетявши широко протоптану стежку, пірнув у гущавину. Тепер уже, мабуть, шлях йому вільний, — думав він.
Але не судилося Максимові прорватися на вільний, не загрожений простір. Ідучи гущавиною, він нагло вигнався просто на дорогу, на якій стояло багато машин і гармат суцільною мовчазною лавою. Максим влип у сніг. Але його помітили. Почувсь окрик… окрик по–німецькому! — і Максим кинувся щосили назад. Шугав, перебігаючи від дерева до дерева. Навздогін йому звилась ракета й попливла над лісом, а по землі пливли тіні від дерев. Веремія тіней, серед яких губилась тінь Максима. Він засміявся й пішов спокійно серед тієї веремії. Пішов, прислухаючись та крадучись, як звір, забираючи тепер все лівіше й лівіше. Перетяв стежку, цього разу зовсім порожню, й подався якомога швидше. Йшов досить довго і — знову наткнувся на якесь мовчазне товпище машин і людей. Цього разу його окликнуто було вже по–російському з грядом несамовитих матюків. Максим кинувся геть, а навздогін йому знову звилась у небо ракета. Тепер до цієї ракети відгукнулась також ракета з того боку, звідки Максим щойно втік, а потім ще одна з півдня. Закрутилась віхола тіней, шалений крутіж чорних, синіх, фіалкових, сизих плям, а в тій віхолі, посередині, металась людина, затято, вперто провокуючи смерть, граючи з тією смертю в піжмурки. Одні ракети погасали, другі звивалися знову й знову. Так Максим борсався посеред спалахів ракет із трьох боків, мов у зачарованому колі, дедалі все затятіше намагаючись із нього вирватись, а при тому все тримаючи курс на південь. Але — гай–гай! Кожна спроба вирватися трохи не коштувала йому голови й забирала рештки сил. Кілька разів ліс було обстрілювано навмання навальним сліпим вогнем з трьох сторін. Але до середини лісу ніхто не йшов. А може, й ішов, може, десь і крався хтось поміж деревами, але не міг натрапити на Максима, що посувався дуже сторожко від дерева до дерева, мов тінь.
