Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Максим попрямував знову на ліс. Там напевно за ніч відбулися вдячні зміни, та вже й сам туман був чудесною зміною, що радикально зміняла ситуацію в Максимову користь. До того ж сніг «зачиримів», як кажуть сибіряки, цебто — взявся твердою корою, й по ньому стало легко йти, як по білому асфальту.
Максим ішов у тумані по–вовчому. Зробить крок, послухає, послухає, зверне ліворуч, зверне праворуч. Так маневрував, боячись натрапити на якусь військову групу, чи засідку, а чи розвідку. За орієнтир правили йому звуки, яких він уникав, відштовхуючися від них, як від стіни, й ішов туди, де звуків не було. Так, наче він мав зав'язані очі й посувався навпомацки, пізнаючи перешкоду за її власним звучанням або ж за тим, як вона відбивала чужі звуки. Довго він так петляв і вже почав пізнавати, що ходить по тих самих місцях, натрапляючи на ті самі речі знову. Знайомі дерева, кущі, горбки, старі сліди в снігу випливали з туману назустріч. Побачив, що закрутився безнадійно, і годі було вже визначити напрямок, куди ж йому бодай приблизно треба було йти, в який бік. Він не міг уже визначити точно, ані де схід, ані де захід, або північ, чи південь. На снігу не видно було власних слідів, а туман був однаковий із усіх сторін і рухливий у всіх напрямках та з усіх боків. Туман не рухався в певному напрямку, ні — він стояв, і в той же час ворушився. Він ніби курився, виходячи десь із землі. Сніг і туман, і розрізнені речі виринали з туману й зникали знову в тумані поодинці.
Ішов–ішов Максим — і сам незчувся, як раптом опинився на шосе. Він скотився на нього з урвища, оступившись в тумані. Став. Послухав. Тихо, ні звуку ніде поблизу. Лише десь поодаль збоку чути якусь несамовиту лайку й рип полозків. Але на шосе нікого. Лише ворухливий туман. Максимові видно було тільки шматочок шосе, — трішки спереду, трішки ззаду. Зліва шосе круто обривалося своїм краєм у молочну каламуть. Здавалось — оступись і полетиш у безвість. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище, звідки він скотився. З цього Максим зробив висновок, що він стояв на шосе правильно — лицем саме туди, куди йому треба йти — назад, додому. Вірніше — вперед, додому.
І він пішов пустельним шосе. Йти було зручно, бо згори й по добре вкоченій дорозі. Лише трохи кололо в ноги — дрібні крижинки й мерзлі грудочки землі та камінці. Але що то було в порівнянні з мукою блукання в тумані, згубивши напрямок! А тут — хай хоч сто туманів, не зіб'єшся з дороги.
Та не зробив Максим і пари сот кроків, як спереду в тумані щось забовваніло, зарухалося. Те «щось» ішло йому назустріч. Максим нагнувся, ніби поправляючи щось на ногах. Придивився — йшло двоє. Тоді Максим повернувся й, випроставшись, поплентався назад. «Вперед на північ». За ним почулися кроки. Двоє людей доганяли його. Кроки були важкі, немовби в кутих німецьких солдатських чоботях. Максим плентався поволі, а кроки наближались швидко. Догнали.
Якийсь час ішли поруч. Один був офіцер совєтської армії, а другий — рядовий солдат, гвардієць. Офіцер був у рудому кожушку, в смушевій шапці, збитій зі спітнілого чола геть аж на потилицю і в… Максим помилився щодо німецьких чобіт, — офіцер був у дебелих англійських черевиках. Він тримав у руці револьвера, розмахуючи ним, і раз по раз озирався назад. Солдат ішов з фінкою напоготові, теж спітнілий, але в шинелі та шапці–ушанці, й теж в англійських черевиках. Вони дуже поспішали. Але, догнавши Максима, стишили ходу й ішли якийсь час поруч, мовчки. А тоді враз офіцер зайшов наперед, скомандував Максимові:
— Стой!! — і вилаявся.
Максим став.
— Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?!
Максим знизав плечима й прохрипів іронично:
— Хіба не бачиш?
— То–то що бачу! — І наставивши револьвера в груди: — Ти куди йдеш?
— Хіба не бачиш?
— От ти зараз побачиш, гад, як я тобі вліплю всі кулі, що є в цьому ось розговорному апараті! Ти куди йдеш, питаю! До нємця?
— Уяви собі, що ні. Я йду до своїх, так як і ти…
Офіцер зареготався, а за ним і солдат, тим часом озираючись.
— Іч ти! А перед цим ти куди йшов, га?
— Теж туди, куди й ти.
— Що?!. Ти ж ішов туди, а я ось сюди!
— То тобі так здається, браток, — зітхнув Максим.
— Що?!. Що ти мені говориш! Я, брат, бачу! І тебе наскрізь бачу!..
Максим сумно, глузливо:
— Можливо. Тільки, як же це ти — йдеш у тумані, а все бачиш? А я от скінчив академію, брат, і ні хріна не бачу.
Офіцер покліпав на Максима очима, а тоді сердито сплюнув і нічого не сказав. Помовчав, озираючись. А тоді:
— Ну добре. От ми «там» тебе спитаємо. Ану, лишень, ворушись швидко! Марш вперед!
І піддав під груди револьвером, аж Максим спалахнув, зупинився, закипів увесь… Але стримався, лише подивився в очі офіцерові довгим поглядом і спитав тихо:
— Ти й німців штовхав уже цим «розговорним апаратом»?..
Солдат засміявся, а офіцер зніяковів і замаскував ту ніяковість брутальним матюком.
— Йди–йди!.. Подивимось, що ти заспіваєш там…
Те «там» було для Максима цілком зрозуміле і не потребувало коментарів. Він ішов попереду й гарячково ворушив мізком, шукаючи виходу з ситуації. Він збагнув свою трагічну помилку. А помилка була в тім, що він говорив із цими аргатами по–українському, і з його мови видно було, що він інтелігент. Цього цілком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно під сумнів і злобно розстріляти. Адже ж за це йому все життя зломано. Ну, як дійдуть «туди», то там знайдуться проти нього й більш конкретні аргументи…
А офіцер і солдат підганяли Максима. Вони вже були певні, що впіймали якусь «велику рибу», саме виходячи з тих міркувань, що та «риба» говорила по–українському, але не по–простому, не по–селянському, а так, як говорять оті найзатятіші вороги системи, яку вони захищають… Офіцер, мабуть, дедалі більше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офіцер зупинив ще раз Максима й запитав:
— Чи не якимсь начальником поліції був?! Га?!
— Я, брат, більшим начальником був, — відповів глумливо Максим. — Я орденоносцем був! У Сталіна.
— Гм… Блюхер он теж орденоносцем був у Сталіна, — буркнув офіцер. — А от — як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!.
І вони його вели крізь туман, десь туди, де знаходилось оте «там». Та дедалі офіцер і солдат усе більше нервувалися. Вони поривалися йти швидко й могли йти швидко, але їхній бранець не міг. Видно було й їм, що не міг. І офіцер несамовитів, кипів, кусав губи, озираючись тривожно назад і по боках, дослухаючись у тумані. Максим бачив, що його охоронники проймалися все більше злістю, і думав:
«От набридне їм вести такий „трофей“, і вони візьмуть та й пристрелять. І все. Що їм, цим героям? Хто з них спитає? А якщо спитає, то ще й похвалить…»
І ця ймовірність ставала все більш реальною. Та ось ліворуч у тумані з'явилась хата й двір і ще хата й двір.
— Стой! — скомандував офіцер.
Стали. Офіцер із солдатом підійшли до двору, а Максима лишили стояти посеред шосе. Вони почали спинатися на пальці, заглядаючи через паркан та роздивляючись, що там було в дворі. Потім солдат зайшов у двір, а офіцер командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи… Максим зробив мляво крок уперед… Як добре, що він босий! Не чути ні тупання, ні човгання. Ще один крок… Ще один… Озирнувся — за туманом нічого не видно. Тоді він, скільки духу, чкурнув ліворуч! У чийсь двір! У садок… І канув у тумані, як шаг у воді.
«Ідіть собі, хлопці, самі з Богом! Ха–ха–ха!.. Але тепер, брат, дудки, щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Ні, ні!»
Намагаючись не збитися, Максим садками піднявся нагору й пірнув знову в той ліс, де його двічі вже спіткала така невдача. Якийсь проклятий, зачарований ліс. Але він, Максим, однак не мав на вибір нічого ліпшого. Та й не вірив він ні в які «чари», ні в яку містику.
І знову почувся той гомін, що його він уже чув раніше попереду, — десь там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомін? І де саме він? Добре, він піде на той гомін.
