Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Тоді войовничий натовп повалив від храму до імператорського палацу і взяв його в облогу; Андроник спробував розпачливо чинити опір, звелівши стріляти з луків з найвищої вежі, званої Кентенаріон, але врешті мусив здатися перед лютим наступом своїх підданців. Подейкували, ніби він зірвав собі з шиї розп'яття, зняв пурпурні сап'янці, почепив на голову гостроверху шапку, яку носять варвари, і через лабіринти Буколеона пробрався на корабель, взявши із собою свою жінку й гетеру Мараптику, в яку він був шалено закоханий. Ісаак тріумфально вступив у палац, юрба заполонила місто, роблячи наскоки на монетний двір, званий Золотою купіллю, і на зброярні, а тоді стала грабувати церкви палацу, зриваючи прикраси з пресвятих образів.
Тепер при кожній чутці Зосима тремтів дедалі більше, бо вже розповідали, що кожного виявленого Андроникового приспішника страчують. Зрештою, Бавдоліно з друзями теж не вважали розсудливим саме тепер намагатися проникнути в коридори Буколеона. І так, не маючи нічого іншого до роботи, крім як їсти й пити, наші друзі пробули в Катабаті ще кілька днів.
Аж поки вони не дізналися, що Ісаак перебрався з Буколеона до царського палацу у Влахернах, на північній околиці міста. Тому Буколеон спорожнів (оскільки там більш нічого було грабувати), і його, певно, особливо не охороняли. У той же самий день Андроника спіймали на узбережжі Понту Евксинського і привели перед Ісаака. Придворні стали частувати його ляпасами й стусанами, вирвали йому бороду, вибили зуби, поголили голову, а тоді відрубали праву руку і кинули до в'язниці.
Коли до них дійшла чутка, що в місті на кожному розі люди танцюють і веселяться від радості, Бавдоліно вирішив, що в цій метушні можна спробувати дістатися до Буколеона. Зосима зауважив, що його може хтось впізнати, але друзі наші запевнили, що йому нічого боятися. Озброївшись підручними знаряддями, вони геть-чисто виголили йому голову й зголили бороду, а він плакав, нарікаючи, що втрата цих відзнак чернечої гідності безчестить його. І справді, виявилося, що обскубаний і яйцеголовий Зосима зовсім не має підборіддя, верхня губа його занадто вистає вперед, а вуха у нього гострі, мов у собаки; Бавдоліно зауважив, що він більше схожий на Чікінізіо, недоумка, який блукав вулицями Александрії і викрикував дівчатам непристойності, ніж на лиховісного схимника, за якого той досі себе видавав. Щоб трохи підличкувати цей його жалюгідний вигляд, вони намастили його рум'янами, і врешті він став схожий на педераста; у Ломбардії за таким бігали б хлопчаки, кидаючись гнилицями, але для Царгорода то було звичне видовище — те саме, запевняв Бавдоліно, що ходити вулицями Александрії в одязі продавця бринзи.
Йдучи містом, вони побачили Андроника, якого, скутого ланцюгами, везли на шолудивому верблюді; майже голий, він виглядав ще облізлішим, ніж той верблюд; брудне, закривавлене шмаття прикривало куксу правої руки, а на вихудлих щоках скипілася кров, бо йому тільки-но викололи око. Навколо нього зібралися найпослідущі з мешканців міста, володарем і самодержцем якого він так довго був, — ковбасники, чинбарі, завсідники шинків; вони купчилися, мов рої мух навесні навколо конячих кізяків, били його по голові палицями, запихали в ніздрі бичачий послід, витискали йому в ніс губки, просяклі коров'ячою сечею, протикали шпичаками ноги, а наймирніші з них кидали в нього каміння, називаючи скаженим псом і біснуватим сучим сином. З вікна борделя якась повія вилила на нього горщик окропу, а відтак лють юрби зросла ще більше — його стягли з верблюда і повісили за ноги на двох стовпчиках поруч зі статуєю вовчиці, що годує Ромула і Рема.
Андроник поводився достойніше від своїх катів, бо навіть стогін не вирвався йому з вуст. Він лиш бурмотів: «Kyrie eleison, Kyrie eleison» [120] і питав, навіщо вони шматують уже розбиті окови. Коли він уже висів, з нього зірвали рештки одежі, хтось начисто відтяв йому мечем геніталії, хтось інший встромив йому списа в рот, пропхавши його аж до кишок, ще хтось простромив його через задній прохід аж до черева. Були там і латиняни, вони витанцьовували навколо нього, розмахуючи кривими шаблями, і ними шматок за шматком відтинали йому плоть; вони були, мабуть, єдиними, хто мав право на помсту, якщо згадати те, що Андроник зробив з їхніми земляками кілька років тому. Врешті нещасливець здобувся на зусилля і підніс до уст куксу правої руки, немов хотів увібрати назад кров, яка лилася з нього рікою. Тоді він помер.
Тікаючи від цього видовища, наше товариство спробувало дістатися до Буколеона, але вже підійшовши до нього, вони зрозуміли, що потрапити туди неможливо. Ісаак вирішив покласти край грабункам і поставив навколо палацу варту, а тих, хто намагався проникнути туди, на місці карали на смерть.
— Ти все одно мусиш пробратися туди, Зосимо, — сказав Бавдоліно. — Просто ввійдеш, забереш мапу і принесеш нам.
— А якщо мені переріжуть горло?
— Якщо не підеш, горло тобі переріжемо ми.
— Моя жертва мала б сенс, якби мапа справді була в палаці. Але, якщо чесно, мапи там нема.
Бавдоліно глянув на нього, немов не міг повірити в таке нахабство.
— Ага, — проревів він, — то тепер ти нарешті кажеш правду? Чому ж ти досі весь час брехав?
— Я хотів виграти час. Виграти час — не гріх. Для досконалого монаха гріх марнувати його.
— Убиймо його тут же на місці, — сказав тоді Поет. — Якраз слушний момент, у цій штовханині ніхто й не помітить. Вирішимо, хто його заріже, і до діла.
— Хвилинку, — сказав Зосима. — Господь вчить нас, як стриматися від невигідного для нас вчинку. Я брехав, це правда, але заради блага.
— Якого там блага?! — люто гаркнув Бавдоліно.
— Мого блага, — відповів Зосима. — Я ж мав право захистити своє життя, ви ж бо мали намір позбавити мене його. Монах, як херувими і серафими, повинен мати очі ззаду і спереду, тобто (як я розумію вислів святих отців пустині) він має бути обачним і хитрим супроти ворога.
— Але ворогом, про якого говорили твої отці, є диявол, а не ми! — знову загорлав Бавдоліно.
— Різних вивертів уживають біси: являються вві сні, породжують примари, щосили намагаються обманути нас, перетворюються на ангелів світла і рятують тебе, вселяючи облудне почуття безпеки. Що б ви зробили на моєму місці?
— А що зробиш тепер ти, греку плюгавий, щоб ще раз врятувати собі життя?
— Скажу вам правду, як це є моїм звичаєм. Мапа Козьми, безперечно, існує, і бачив я її на власні очі. Де вона зараз, не знаю, але присягаюсь, що маю точну її копію в себе в голові, отут… — І він вдарив себе по голомозому чолі. — Можу описати тобі відстані, день за днем, які відділяють нас від землі Пресвітера Йоана. Нема сумніву, що мені не можна залишатися в цьому місті, і вам теж нема чого тут сидіти, адже сюди ви приїхали за мною, і мене маєте, і за мапою, якої тут не знайдете. Якщо ви вб'єте мене, то лишитеся з порожніми руками. Якщо ж візьмете із собою, то присягаюсь пресвятими апостолами, що буду вашим невільником і всі дні свої віддам на те, щоб накреслити вам шлях, який приведе вас прямо у землю Пресвітера. Подарувавши мені життя, ви нічого не втратите, хіба що вам доведеться годувати ще один рот. Убивши мене, ви втратите все. Вибирайте.
— Такого нахабного нахаби я ще зроду не бачив, — сказав Борон, а інші погодилися з ним. Зосима покірливо і мовчки чекав. Раббі Соломон спробував висловитись: «Пресвятий, хай буде прісно благословенний…», але Бавдоліно не дав йому скінчити:
— Годі з приповідками, ми вже аж забагато їх начулися від цього пройди. Хоч він і пройда, але каже правду. Мусимо забрати його із собою. Інакше, коли Фрідріх побачить, що ми вернулися з порожніми руками, то подумає, що ми на його гроші тішилися принадами Сходу. А так принаймні привеземо бранця. Але ти, Зосимо, присягни, що більш не пробуватимеш обвести нас навколо пальця…
— Присягаю на всіх дванадцять пресвятих апостолів, — сказав Зосима.
— На одинадцять, гнидо, одинадцять, — гаркнув на нього Бавдоліно, хапаючи за одяг, — якщо присягнеш на дванадцять, то між ними буде Юда!
