Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Ну гаразд, одинадцять.
— Он як, — мовив Никита, — то це така була твоя перша подорож у Візантію. Після того, що ти бачив тоді, я не здивуюся, якщо ти вважатимеш те, що діється тут тепер, очисним омовінням.
— Розумієш, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — очисні омовіння, як ти кажеш, ніколи не були мені до вподоби. Може, Александрія й село задрипане, але коли хтось З наших очільників нам не подобається, ми кажемо йому до побачення й обираємо іншого радцю. Та й хоч Фрідріх іноді впадає у гнів, але коли родичі починають набридати йому, він не каструє їх, а дарує їм ще один маєток. Але річ не в тім. А в тім, що я був на крайній межі християнського світу, і якби я пішов ще далі на схід або на північ, то дійшов би до Індій. Але в нас скінчилися гроші, і щоб мати змогу піти на Схід, я мусив вернутися на Захід. Мені було вже сорок гри роки, за Пресвітером Йоаном я ганявся, відколи мені було шістнадцять, а може й менше, але мені знову довелося відкласти свою подорож.
22. Бавдоліно втрачає батька і знаходить Ґрадаль
Ґенуезці послали Боямонда з Теофілом, щоб ті переїхалися містом і з'ясували, чи становище в місті сприятливе для їхніх планів. Воно досить сприятливе, розповіли вони після повернення, бо велика частина прочан сидить по шинках, а решта, схоже, зібралася у Святій Софії, витріщаючи жадібні очі на зібрані там безцінні реліквії.
— Аж очі ріже! — казав Боямондо. Але тут же додав, що збір здобичі перетворився на паскудне ошуканство. Дехто вдавав, ніби кидає на спільну купу свою здобич, кладучи туди кілька цяцьок, а тим часом тайкома ховав за пазуху кістку якогось святого. Але що ніхто не хотів бути спійманим з реліквією в руках, на виході з храму утворилося щось на кшталт базарчика, де снували заможні ще городяни й вірмени-спекулянти.
— Бач, — гиготів Боямондо, — греки, які зберегли ще якусь жменю візантійських монет, сховавши їх у якійсь шпарі, тепер розв'язують капшуки заради гомілки якогось святого Панька, яка весь час, може, пролежала десь у сусідній церкві. А потім, мабуть, вони продадуть її назад тій же церкві, греки ж бо хитруни. Жирують вони на цьому, як має бути, а потім кажуть, що то ми, ґенуезці, думаємо тільки про гроші.
— А що ж вони несуть у церкву? — спитав Никита. Теофіл усе докладно розповів. Він бачив скриню, яка містила пурпуровий плащ Христа, шматок різки, якою Його шмагали, губку, яку піднесли Нашому Господові перед смертю, терновий вінець, футляр, в якому зберігався кусень посвяченого хліба з Тайної вечері — саме той, який Ісус дав Юді. Відтак прибув покрівець з волосинами бороди Розп'ятого, висмикнутими юдеями після зняття з хреста, а загорнутий був цей покрівець в одежу Господа, на яку вояки кинули жереб у підніжжі місця страти. А тоді — цілий стовп, коло якого бичували Христа.
— Я бачив також клаптик одежі Пресвятої Діви, — сказав Боямондо.
— О горе! — залементував Никита. — Якщо ви бачили тільки клаптик, це знак, що покров уже роздерли. Він зберігався цілим у Влахернському палаці. Колись давно двоє людей на ймення Ґальбій і Кандід подалися на прощу в Палестину і в Капернаумі дізналися, що в домі одного гебрея зберігається паллій Пресвятої Діви. Вони заприятелювали З тим юдеєм, переспали в нього ніч, тайкома знявши мірку з дерев'яної скрині, в якій лежав покров, а потім замовили собі в Єрусалимі таку саму скриню, вернулися в Капернаум, підмінили вночі скриню і забрали покров до Царгорода, де для його збереження була збудована церква апостолів Петра і Марка.
Боямондо додав, що подейкують, буцім двоє християнських лицарів роздобули — але ще не здали куди слід — дві голови святого Йоана Хрестителя, по одній на кожного, і всі питали себе, котра з них правдива. Никита з розумінням усміхнувся:
— Я знав, що тут, у місті, вшановують дві його голови. Першу привіз Теодозій Великий, і її помістили в церкву Предтечі. Але потім Юстиніан знайшов в Емесі ще одну. Він, здається, подарував її якійсь обителі, але потім казали, що згодом вона вернулася сюди, хоч ніхто не знав, де вона.
— Але хіба можливо забути про святі мощі — то ж така цінна річ! — здивувався Боямондо.
— Народна побожність примхлива. Довгі роки вона може захоплюватися якимись одними мощами, але потім з'являється щось ще чудотворніше, і попереднє забувається.
— То котра з цих голів правдива? — спитав Боямондо.
— Коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Яку б з цих двох реліквій ти не простягнув мені, запевняю тебе, що, схилившись для поцілунку, я відчую містичні пахощі, які струменять з неї, і знатиму, що ця голова — справжня.
У ту мить з міста прийшов Певере. Діялися там речі дивовижні. Щоб не дати солдатні розікрасти ще й ту купу, що у Святій Софії, дож звелів зробити першу швидку інвентаризацію зібраних речей, до якої залучили кількох грецьких ченців, які мали розпізнати різні мощі. І тут з'ясувалося, що після того, як прочан примусили віддати те, що вони взяли, тепер у храмі знаходилися не тільки дві голови Хрестителя, про які вже було відомо, але й дві губки з жовчю й оцтом та два тернові вінці, не кажучи вже про все інше. Чудо, гиготів Певере, зиркаючи нишком на Бавдоліна, найкоштовніші з візантійських реліквій помножилися, мов хліби і риби. Деякі з прочан вбачали в цій події знак небес на їхню користь і репетували, що коли рідкісних цих скарбів тепер так багато, дож повинен дозволити кожному забрати собі те, що хто здобув.
— Але чудо це нам на користь, — сказав Теофіл, — бо таким робом латиняни не знатимуть, котра реліквія справжня, і їм доведеться залишити все тут.
— Я цього не певен, — мовив Бавдоліно. — Кожен князь, чи маркграф, чи васал буде радий привезти додому святі мощі, які приваблюватимуть богомольців, а отже й пожертви. А якщо туди дійдуть чутки, що такі ж мощі є десь за тисячу миль, завжди можна сказати, що вони несправжні.
Тут Никита глибоко замислився:
— Не вірю я в це чудо. Господь не звик вносити сум'яття в наші душі мощами своїх святих… Бавдоліно, чи в минулі місяці, після твого прибуття в місто, ти не закрутив часом якогось махлярства з реліквіями?
— Мосьпане Никито! — почав було Бавдоліно, напустивши на себе ображений вигляд. Але тоді підняв долоні, немов закликаючи свого співрозмовника до спокою. — Гаразд, якщо я маю розповісти тобі все, то раніше чи пізніше доведеться розповісти й історію про реліквії. Але розповім я її тобі пізніше. Зрештою, ти сам недавно сказав, що коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Але тепер уже пізно, і гадаю, що через годинку, коли стемніє, можемо вирушати. Тож готуймося.
Никита, який перед від'їздом хотів потішити душу, вже давно дав наказ Теофілові, щоб той приготував монокитрон, бо це займало досить багато часу. У бронзовий горщик клали доверху яловичину і свинину, а ще кістки з м'ясом та фрігійську капусту, і все це заливали жиром. Оскільки на повноцінну вечерю часу не було, логотет облишив свої добрі манери й заліз у горщик не трьома пальцями, а обома руками. Він немов переживав свою останню ніч кохання з улюбленим містом — цнотливим, розпусним і страдницьким. Бавдолінові голод не докучав, тому він лиш попивав смоляне вино — невідомо, чи знайдеться таке в Селімбрії.
Никита спитав, чи до тієї історії з реліквіями був причетний Зосима, але Бавдоліно сказав, що воліє розповісти все по порядку.
— Після тих жахів, побачених тут, у місті, ми вернулися суходолом, бо не мали досить грошей, щоб оплатити подорож на кораблі. Гармидер тих днів дав змогу Зосимі, з допомогою одного з його приспішників, якого він тут покидав, бозна-де знайти мулів. А по дорозі ми живилися тим, що вполювали в лісі, іноді знаходили прихисток в якомусь монастирі по дорозі, і врешті дісталися до Венеції, а тоді — на ломбардську рівнину…
— А Зосима ніколи не пробував дременути від вас?
— Він би не зміг. Від того часу — і після повернення, і при дворі Фрідріха, і під час подорожі в Єрусалим, куди ми вирушили пізніше, — понад чотири роки він зоставався скованим ланцюгами. Точніше, у нашій присутності він був вільний, але коли доводилося залишати його самого, то його припинали до ліжка, чи до стовпа, чи до дерева, залежно від того, де ми були, а коли ми їхали верхи, його прив'язували до упряжі таким чином, що коли б він спробував злізти з коня, кінь би схарапудився. Боячись, що навіть це не перешкодить йому забути про свої зобов'язання, щовечора перед сном я давав йому ляпаса. Він знав це і чекав на нього, мов на материнський поцілунок.
