Золотий Ра - Білик Іван Іванович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Як Лабда рятувала сина
Корінф давно вже не мав царів. Містом та його володіннями стонадцять років правили тирани з роду Бакхіадів, які ні з ким не своячилися й зберігали свою кревну чистоту: одружувались виключно в своєму колі. Та одного разу вони змушені були порушити цей свій неписаний закон: в одного з них народилася донька Лабда, крива на обидві ноги. Ніхто з-поміж Бакхіадів не хотів брати її за дружину, бо криві ноги для дівки — неабиякий гандж. Та й жоден інший корінфець не сватався до Лабди.
Рід нервував. На родовій раді було вирішено довідатися про подальшу долю в оракула. Провісниця з храму Аполлона проказала такі слова:
— Скельний орел народить могутнього кровожерного лева, який багатьох роздере. Тож тим громадянам Корінфа, чиї вогнища димлять навкіл акрополя та Священних джерел, слід начуватись...
Оракул був дуже туманний і нікому нічого не промовляв, хоч скільки сушили собі голови Бакхіади.
Тим часом до Лабди посватався вже немолодий бідний удівець Еетіон. Він був сином якогось Ехекрата й жив у селищі Скелі поблизу Корінфа. В жилах його текла не еллінська кров: Еетіон і Ехекрат мали себе за нащадків того лапіфа Кенея, котрого на весіллі в Піріфоя вбив п'яний кентавр Еврітіон, зазіхнувши на честь нареченої.
Від першої дружини Еетіон не мав дітей, та ось минуло півтора роки, а в Лабди теж дітей не було. Принісши очисну жертву Гері й відрізавши з Лабдиного весільного гердана срібну драхму, Еетіон подався пішки до Дельф. Та не встиг він переступити поріг святилища й покласти свою драхму на жертовник Аполлона, як жриця-віщунка піфія прорекла йому:
— Не заживеш ти собі слави в Корінфі, хоч ти сміливий воїн і чесний чоловік. Породить твоя дружина брилу, яка розчавить колись можновладних мужів і Корінф покарає!
Три дні йшов засмучений Еетіон з Дельф додому, а коли нарешті дістався своїх рідних Скель, про даний йому оракул уже знали навіть у Корінфі, бо скільки там до тих Дельф! Докотилася чутка й до роду Бакхіадів, адже віщування піфії стосувалися безпосередньо їх — вони ж були тими «можновладними мужами»...
Минув час, і коли Лабда справді породила сина, старійшина роду зібрав усіх Бакхіадів на таємну раду й сказав:
— Наш рід почав правити Корінфом ще за дорійського царя Бакхіада. В місті та його землях немає славетніших та багатших за нас, немає й далекоглядніших та мудріших правителів. Хто може звести руку на наш рід? Невже нащадок якогось ницого лапіфа Еетіона? — Старійшина помовчав і додав: — Але дитина є нащадком і представниці нашого роду, тож чи маємо тепер остерігатись тієї дитини всі ми?
Другий за віком Бакхіад промовив:
— Мусим остерігатись тієї дитини не через те, що то — син представниці нашого роду, а що з нього колись виросте лапіф, а лапіфи були в давні часи лютими ворогами дорійців.
Тоді підвівся батько Лабди — Амфіон:
— Це нещастя мого дому. Мене покарало якесь божество, спотворивши мою доньку в материному лоні. Але з сина Лабди ніколи не виросте справжній Бакхіад, бо кров дитині передається батьком. Отже, то буде ще один лапіф.
— Ми тоді не зрозуміли першого оракула, — сказав другий за віком Бакхіад, — але після останнього все стало зовсім ясно. Аж диво бере, як можна було тоді не звернути уваги на слово «Скелі». Хай би вже краще Амфіонова Лабда посивіла в дівках... Бо тепер доведеться брати гріх на душу...
Всі зрозуміли його натяк. По суті, натяк учувався ще в словах Лабдиного батька Амфіона, тож другий за віком запропонував:
— Це має взяти на себе наймолодший чи бодай хтось із наймолодших...
Підвівся з місця зовсім рідковусий та рідкобородий молодик, який ще донедавна ходив ефебом у гімнасій.
— Я того не робитиму! — заявив він. — Бо тоді Амфіон стане моїм кревником. Хай це зробить чийсь раб.
Присилувати не зміг би нікого навіть старійшина, хоч він був першим серед них.
— Не можна прилучати до того ні раба, ні стороннього, — сказав він. — Це діло наше, й ми мусимо зробити його тихо й без свідків.
— Тоді хай Амфіон! — сказав другий за віком, а Лабдин батько визвірився на нього, як на скаженого пса.
— Де таке чувано! — закричав він. — Проти когось іншого я ж не заперечую, але щоб я сам?..
Старійшина роду мовив:
— Для рідного то справді страшний гріх, але якщо візьметься хтось інший, то, коли його потім не вб'є той клятий лапіф Еетіон, Амфіон візьме ще більший гріх на душу, якщо не схоче сам правити кревний борг. Святий закон пращурів, Бакхіади...
— Отже, найняти раба?
— Не годиться — зайвий свідок. Про це довідається ввесь Пелопоннес.
— А ми того раба можемо потім убити або продати заїжджим торгівцям! — похопивсь Амфіон.
Це вже було схоже на добру думку, але після тривалого мовчання старійшина сказав:
— Бакхіади уславилися розумом і честю на всю Елладу. Ми повинні й надалі шанувати своє добре ім'я. А що буде, коли раб зоп'яну бовкне про те дитинча? Ми навіки затавруємо себе ганьбою!
— Отже, треба шукати добре! — підтакнув Амфіон. Усі Бакхіади погодилися на цю думку, але непросто виявилося знайти підхожого раба: раб мав добровільно згодитись на те діло. Вони знали рабів своїх і рабів кожного свого родича, але підхожого начебто ні в кого з них не було. До того ж невільник мусив не злякатися й Еетіона. Бакхіади до глупої ночі перебирали імена та якості своїх «тіл», згадували й проданих чи навіть померлих, та потрібного не знаходили. Так зрештою й розійшлись.
Але справа не терпіла зволікання. Треба було покінчити з нею тепер, поки в дитяти не відпав пупик, бо пізніше могло виникнути безліч усіляких непередбачених складнощів і перепон. Та й гріх за малу дитину легше спокутувати.
Наступного вечора старійшина знову зібрав свій рід.
— Для родича гріх справді дуже великий, — повторив він свої вчорашні слова. — Але іншому нікому з нас не можна, бо тоді Бакхіади стануть один одному кревниками й поступово виріжуть один одного до ноги: переведуться й без оракула...
— Що ж ти надумав? — перебив його Амфіон. Старійшина довго дивився на Лабдиного батька, аж поки той пополотнів і прижовк.
— Крім тебе нікому, — сказав нарешті старійшина. Бакхіади приглушено загули, Амфіон же сидів і тупо дивився в мозаїчну підлогу.
— Твій батько та мій дід були братами вперше, а ти до мене як до чужого... Я теж Бакхіад! — Амфіон був зараз напідпитку, але ніхто йому не дорікав за це, й найменше від усіх — старійшина роду.
— Очиститися можна від будь-якого гріха, — лагідно мовив він до Амфіона.
— Можна, та не дуже, — буркнув Амфіон. — Котромусь богові догодиш, а про котрогось і забудеш. А тоді?
— Гекатомба!
Це сказав другий за віком Бакхіад, і всі з надією глянули на Амфіона та старійшину.
— Це візьме на себе ввесь наш рід, — заявив старійшина. — Ти можеш не давати навіть жодного свого бика. — Він говорив про гекатомбу, бо то було справді нелегке діло — принести в жертву небожителям відразу сто биків, навіть коли ти найбагатша в Корінфі людина.
— Городяни через ту гекатомбу ще швидше про все здогадаються, — понуро пробубонів Амфіон.
Старійшина його заспокоїв.
— На рідного ніхто й не подумає, — сказав він. — Аполлон до нас прихильний, інакше в двох оракулах не попереджав би нас. Значить, він хоче нашого втручання.
Останні слова старійшини мовби внесли до світлиці тишу й мир, мовби все вже лишилося позаду й можна відпочити на цих зручних беотійських крабатах. Бракувало тільки рабів, щоб поналивали вина в ритони. Але господар дому не підпускав до світлиці жодного раба, доводилося самим наливати вино з чорнолакового кратера.
Раненько-вранці десятеро Бакхіадів на чолі з Амфіоном вийшли Полудневою брамою з міста й подалися полем до Скель. Ячмені вже налились білим золотом, а пшениця ще й не нахиляла колосків — щетинилась остюками просто в небо. Іншим разом Бакхіади здалеку вгадували б свої ниви й розмовляли про наступний урожай, але сьогодні вони були мовчазні й похмурі, бо йшли на зовсім інші жнива. Міські й сільські хлібороби та раби впізнавали корінфських евпатридів, спирались на мотики й зачудовано дивилися вслід, а потім перегукувались через дві й три ниви:
