Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Якось вона втекла. Вона бігла до своєї колишньої няні на село. їй здавалось, що всі ті люди, яких вона бачила вночі в церкві, які з жалем і співчуттям шепотілись за її спиною: «Хоч і панночка, а сирітка», зустрінуть її, сховають. Але на вулиці гуляли, і вона засоромилась, звернула з вулиці, побігла городами.
Треба було ще поминути попівський двір. З попівського дому лунав гомін, безладні співи, п'яні голоси. От рипнули двері з чорного ходу. Вона причаїлася за кущем ліщини з ще ледь помітним зеленим листячком: здавалось — на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
З дверей вийшли, підтримуючи один одного, піп і дяк, вони щось верзли, переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк обіймав попа і намагався поцілувати йому руку, потім підвів свою правицю і таким громоподібним як у церкві голосом загорлав: «Єдин бог без гріха!» Аж тут вибігла попадя і почала обох лаяти верескливим голосом і штовхати у двері додому, а піп, так само піднявши руку, виголошував козлиним тенорком: «Єдин бог без гріха!»
Дівчинка найдужче злякалась, що її помітять, і, коли вони зникли в хаті, дременула далі знайомою стежкою.
Нарешті підперта з усіх боків, наче полатана, пощерблена нянина хижа. Дівчинка постукала у маленьке віконце. Вийшла няня. З того часу, як мама віддалася вдруге, няню відпустили з двору, вона жила з дочками і внуками.
— Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась, нічого не сказала. Стара зрозуміла без слів.
— Гуляють?
Дівчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до хати. І раптом Маша зрозуміла — вона не може її покликати! Адже не раз плакалася няня мамі, як важко дочці, про себе ніколи ані слівця, але ж, певне, і їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бідна мама, їй ще гірше буде. І потім, поки бігла, хвилювалась, щоб не побачили, поки попівський двір поминула, наче те хвилювання та домашня біда відійшли далі. Може, просто свіже повітря підтримало її.
— Я піду, нянечко, — мовила вона, — то я так, захотілося просто до тебе.
Немов уранці не бачились, не христосувались.
— Я піду з тобою! — Стара обняла дівчинку, прикрила своєю темною хусткою — подарунок ще пані. Пішли обережно вдвох. Де-не-де виринали пісні, голоси.
— От і наші розгулялися. Треба ж колись відпочити, людьми себе почути, хоч у свята...
Мама стояла коло хвіртки, перелякана, стривожена.
— Мамо, прости мені, я до няні ходила, — цілуючи їй руки, перепрошувала Маша. — Ти хвилювалась за мене?
— Дуже! — прошепотіла мати. Вона не сміла сказати, вона боялась признатись сама собі, — вона злякалась, що Машу затягли оті мерзенні гості чоловіка, і дівчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка богові! Вона ходила до няні.
— Голубонько пані, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провідати ходила! — мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дівчинку, яка завжди за всіх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розіб'є, хто яку шкоду ненавмисне зробить, — Маша завжди казала: «Мамо, то я, пробачте».
— Ні, ні, нянечко, — обняла стару мати, — я не сердюся на Машу. Ти ж знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Маші не жити тут, краще я її до якоїсь із сестер відвезу. Однаково з осені у пансіон. Ти згодна, Машенько?
— Як скажеш. Як ти хочеш, — розгублено відповіла Маша. їхати з дому? Але ж коли «дому» й не було?
— Нянечко, правда, Маші краще там буде, або у Каті Мардовіної, або у Варюші Писарєвої? — наче виправдуючись перед старою селянкою, казала пані.
— Звісно, краще, — сумно зітхнула няня.
Ніде їй не було краще. Ніде їй не було гірше. Усе було тимчасовим — чеканням справжнього.
Проте — більше показового, зовнішнього у Мардовіних, строгіше й чистіше — у Писарєвих. Тому їх любила дужче.
Не раз із рідними їздила на прощу в монастирі. І багато переживань, думок, здивування і навіть перший час захоплення викликали у дівчинки черниці — їхнє самозречення, їхня дол-я. Потім, коли підросла, уважні її очі, бажання про все дізнатися, зрозуміти відкрили багато такого, від чого жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна ієрархія, безмовні рабині, честолюбна владарка-ігуменя, вражена навіки в особистому житті тиранка, і такі ж уражені, заздрісні, дрібніші тирани — її помічниці й підлабузниці — мати-казначея, інші, на нижчих сходинах чернечої імперії. О! Як рідко можна було побачити справжню християнську віру. Відкривалися перед нею і штучне творення чудес, і різні релігійні ефекти, які підстроювали служителі церкви, і поряд з цим — дитяча сліпа віра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жінок, котрі з немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися чудотворній іконі, святим мощам, за останній мідяк налити у пляшечку святої водички, яку напередодні наливала із звичайного колодязя на монастирському подвір'ї одна з цих жирних лицемірних чорних гусениць.
Інколи ще хотілося вірити, як у дитинстві, світлою, ясною вірою, але це було вже неможливо. Давно неможливо.
Дивно! Опанас був релігійна людина — які листи писав він їй, коли була ще нареченою, їздила з родичами в Задонськ! Ще тоді вона вірила, але його листи, сповнені сентенцій, моралізуючі, якось не відповідали її настроям, її вірі, в якій вона найдужче шукала не фанатичної покори, не захоплення аскетичними ідеалами, що відгонили у звичайних людей звичайним святенництвом (трохи цього було і в Опанасових листах), а ствердження любові до людей, ближчих, живих людей, шукала правди і добра. Потім вона почала сперечатися з ним. Потім перестала сперечатись. Коли вчителював, він повинен був і до церкви ходити, і всі обрядності виконувати. Вона, як дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже ніякої ваги цьому не надавала. Дещо, правда, робила навіть залюбки, тому що нагадувало дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила «розговлятися» вся комуна (яка й не постилася!). На «зелені свята» вбирала хату клечанням. Ну, а на різдво, звичайно, і свят-вечір був напередодні, і кутя з медом, і взагалі все, як належить. Але ж це все не мало ніякого відношення до віри!
Ці два роки за кордоном весь час перебувала в оточенні таких людей, для яких питання віри, релігії давно вже не мало особистого значення. Це було лише тією темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбі проти монархів церкви і всього їхнього війська. Так робив весь час Олександр Іванович Герцен. І саме тут, у Римі, був центр найміцнішої і найпідступнішої клерикальної сили, тут був центр держави намісника апостола Петра на землі — самого папи. Він жив у Ватікані. Важко було поєднати в думках, у розумінні Ватікан — місце мешкання монарха католицької церкви, і Ватікан, про який писав Герцен: «Коли нестерпні сумніви ятрять серце, коли перестаєш вірити, що люди могли бути здатні на щось путнє, коли самому стає огидно и соромно жити, — я раджу йти до Ватікану. Там людина заспокоїться і знову щось благословить у житті». Він писав про Ватікан Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, а не папський.
Але там, у цьому ж Ватікані, за стіною, що відмежовувала від залів Рафаеля, його станціє, від Сікстинської капели, вже багато віків плутав таємничий зловісний лабіринт клерикальної держави і мав свої палати папа. У страсний тиждень він мав сам правити відправи у Сікстинській капелі, а у вербну неділю — в соборі святого Петра.
— Ми мусимо бути на відправах папи в соборі і в Сікстинській капелі, — такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустріла Марія своїх постійних супутників, до яких ще приєднався сусіда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всі діти з ближніх будинків.
— Бути в Римі і не бачити папи! — удавано осудливо мовив і Єшевський.
— Вас схопив уже азарт туриста? — спитав сусіда-швейцарець.
— Усе, усе разом! — відповіла Марія. — Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у дні найбільших релігійних свят, адже італійці так палко, пристрасно вірують! Я хочу бачити всі їхні врочисті церемонії, і я рада, що ми опинились у Римі саме на великдень.
