Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Та незважаючи на це, хотілося швидше побачити своїх співвітчизників, росіян, відзначити цю подію, за яку стільки кращих людей віддавали своє життя, про яку мріяли...
...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
И рабство, падшее по манию царя...
«Рабство, падшее по манию царя».
У російській посольській церкві сьогодні багато людей. Не розходяться після обідні. Багато старих людей.
Іван Сергійович підходить до свого далекого родича — Миколи Івановича Тургенева — одного з славних братів Тургенєвих, декабриста, приреченого до смертної кари Миколою Першим. Але Микола Іванович волів залишитися у вічному вигнанні за кордоном, аніж самому з'явитися в кращому разі на довічне ув'язнення.
— Тепер я можу сказати: «Нині отпущаєши раба твого», — говорить він, — чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва Олександри — мій брат і Олександр Пушкін!
Книга Миколи Івановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 році, викликала величезний інтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала якісь нові економічні підвалини, які доводили, що необхідно змінити все в житті країни. Микола Тургенев був тісно зв'язаний з керівною верхівкою декабристів, і ще в своєму «Евгении Онегине» Пушкін присвятив йому рядки, якими можна було пишатися:
Друг Марса, Вакха и Венеры,
Тут Лунин дерзко предлагал
Свои решительные меры
И вдохновенно бормотал.
Читал свои ноэли Пушкин,
Меланхолический Якушкин,
Казалось, молча обнажал
Цареубийственный кинжал.
Одну Россию в мире видя,
Преследуя свой идеал.
Хромой Тургенев им внимал
И, плети рабства ненавидя,
Предвидел в сей толпе дворян
Освободителей крестьян.
Не менше любили й шанували найкращі люди Росії — вчені, літератори — його старшого брата Олександра Івановича, хоча той і не поділяв радикальних революційних поглядів брата, але не боявся стояти в чесній благородній опозиції уряду. Олександр Тургенев увійшов у літературу своєю «Хроникой русского», листами з-за кордону, які друкувалися в тому, першому «Современнике» Пушкіна. Це була надзвичайна людина по душевному благородству, завжди молодій жвавості й допитливості розуму, освіченості, працьовитості. Він не хотів кидати вигнанця брата, він сам прирік себе на мандрівне життя за кордоном, час від часу повертаючись на батьківщину і все життя клопочучись про брата. За кордоном він весь час віддавав роботі — розшукам, дослідженню російських зв'язків у закордонних архівах Парижа, Лондона, Рима. Він приятелював із видатними людьми Європи, такими, як Стендаль, бував не раз у Веймарі в Гете.
А в російській літературі він лишився ще в пам'яті тим, що один, один він з вірним камердинером Пушкіна Микитою проводжав труну гаряче любимого Олександра Сергійовича в Святі Гори...
Іван Сергійович познайомився з ним ще в молоді свої роки під час навчання в Німеччині, потім стрічався з ним до самої його смерті.
А з Миколою Івановичем і його родиною він підтримував постійний зв'язок у Парижі.
Зараз у церкві поряд із старим уже Миколою Івановичем Тургенєвим стояв другий живий творець російської історії, який відбув важку кару, пізнав сибірські рудні, кайдани, — уславлений декабрист князь Сергій Григорович Волконський. Тільки зовсім нещодавно йому дозволено було повернутися з родиною з Сибіру.
— Все-таки дожили ми до цього великого дня...
Виходить священик служити молебень, який замовили вони всі, борці й соратники різного віку, різних поколінь, хай віруючі й невіруючі, але якось треба відзначити разом цю подію, не тільки за столом. І вони слухають промову священика і не можуть стримати сліз. Витирає очі старий Волконський, майже ридає Микола Іванович Тургенев, плачуть їхні жінки й діти. Плаче Іван Сергійович, який ще підлітком дав свою «ганнібалову клятву» боротися проти кріпацтва і своїми «Записками охотника» примусив замислитись навіть царську родину.
Він знає: багато російських панів, мандруючих і відпочиваючих за кордоном, не лишились після обідні. Вони схвильовані зовсім інакше, вони обурені, вони переконані, що їх «пограбовано» цим знищенням кріпаччини, навіть цим куцим, важким для селян визволенням.
Та тепер не хоче, не може Іван Сергійович про це думати. Він хоче щастя своєму народу, в який вірить, який любить.
Це в Парижі.
Лондон. Орсет Хауз. «Колокол» — квітень 1861 року.
«Визволення селян!
Вольна Російська Друкарня в Лондоні і видавці «Колокола» святкують увечері І0 квітня початок звільнення селян в Orsett-house, Westbourne-terrace. Кожен росіянин, до якої б партії він не належав, але який співчуває великій справі, — буде прийнятий по-братерськи».
Олександр Іванович кипить, горить, він живе тільки цим, він чекає листів від Тургенева, він чекає телеграм з Росії, офіційних повідомлень у газетах. Він пише друзям, знайомим, пише в «Колокол».
Одному з перших надсилають удвох з Огарьовим листа Миколі Івановичу Тургеневу.
«Вельмишановний Миколо Івановичу! Ви були одним із перших, що почали говорити про звільнення російського народу; Ви нещодавнозворушені, з слізьми на очах, святкували перший день цього звільнення. Дозвольте ж нам, вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше поздоровлення і з почуттям братерської, або краще, синівської любові потиснути Вам руку і обняти Вас гаряче від усього щирого серця. Такий же наш привіт просимо передати князю Волконському. З живим розчуленням ми написали ці рядки й підписуємо наші імена з тією глибоко релігійною відданістю, яку ми на все життя зберегли до старших діячів російської свободи.
Олександр Герцен Микола Огарьов».
Не тільки цих двох старійших діячів російського визволення хочеться Герцену зараз обняти. Йому хочеться, щоб його почув, зрозумів кожен росіянин, кожна людина, якої б не була національності, які населяють безмежні простори батьківщини, а також і ті, що примушені були втекти з неї, сотні емігрантів-росіян, українців, поляків, вірменів, грузинів. Йому хочеться, щоб його настрій зрозуміли, поділили сотні емігрантів Франції, Італії, всіх країн, люди, які прагнуть волі й щастя для всіх.
Олександр Іванович гаряче обмірковує: ілюмінація, прапор з словами «Emancipation in Russia» — визволення в Росії. Раут для всіх росіян, для всіх робітників друкарні, для всіх політичних емігрантів, якої б національності вони не були. Обов'язково прийде друг-італієць Мадзіні, славний Мадзіні!
Буде музика. «Марсельєза». Князь Голіцин — емігрант, аматор-композитор, створив прекрасну російську фантазію «Визволення» — аранжемент улюбленої російської пісні «Вниз по матушке по Волге». Потім обов'язково «Еще Польска нє згінєла»...
Звичайно, обов'язково оркестр князя Голіцина виконає увертюру й марш з «Вільгельма Телля» — «Це мій співгромадянин по швейцарській прописці», — жартує Герцен. Адже він з родиною натуралізований в одному з швейцарських кантонів, де ним пишаються і приймають на славу, коли він приїздить.
Потім для всіх частування. Дами й діти в святкових вбраннях. Усім раді. Усіх запрошуємо, хто співчуває справі визволення!
Він, Герцен, ще не знає — можливо, він підійме бокал за імператора, який підписав цей маніфест?..
Італія. Неаполь.
— Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам від цієї реформи? Мудрували, мудрували, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі!
Хто-хто, а вовки ситі залишаться, виділять мужичкам негідні шматки землі, одроблятимуть за неї, може, й гірше, ніж на панщині, та ще й ні реманенту, ні коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то поміщицькою лишилась! — говорив Микола Олександрович Добролюбов Марії.
— А все ж таки не кріпаки більше! Як сумно, що Тарас Григорович не дожив до цього дня! І шкода, що на власні очі ми не бачимо, як там, удома, — зітхнула Марія. — Мені важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розуміють свої права?
— Які там права, Маріє Олександрівно! Друзі пишуть — нічого вони, селяни, поки що не розуміють, але відчувають — обплутують, оббріхують їх. Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправді треба.
