Рай - Барка Василь (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Хто там? — спитався крізь вікно Адам Скаржинський, коли почув ритмічний стукіт у віконницю.
— Я, Олександер.
Спершу привітали двері своїм дерев’яним шепотінням, а потім і сам господар, який відразу ж поцікавився:
— Спинили?
— Справа благополучно провалилася через нещастя…
— Сядьмо! І я слухатиму.
Олександер поставив замотані шпадки в куточку і лаконічно оповів про дуель та крик.
Скаржинський світнув очима з прямокутних щілинок; стягнув губи, мов бронзовий кисет на шнурок, і мовчить. Підводиться з табурета, походжає, зчепивши руки за спиною.
На столі красується кораблик. Олександер прив’язується до нього очима. Кораблик завбільшки як лебідь. Обрисами щогол та линвочками, якими вони обсновані, нагадує цілий жмут ліній готичного храму, кинутих у небо. Вітрила, невеличкі, гостріють чайчиними крильцями, пнуться голубиними грудьми: такі празничні! Борт оздоблений різьбою
Спереду на кораблі стоїть Спаситель — показує дорогу. Дивлячись на нього, апостол Петро на другому кінці з усіх сил налягає на стерно, одягнений у. синьо–зелену туніку, поверх якої накинута сіро–золотиста мантія. Має апостол бороду середньої довжини, довгі пасма падають на плечі. Біля пояса — величезний ключ із хрещатим прорізом. Недалеко ж від Спасителя, біля щогли, Андрій Первозванний дивиться на якусь зустрічну високу землю, благословляє її, спираючися в той час на косий хрест. Апостол Андрій — з невеличкою бородою і довгим волоссям, що вільно лягає на скроні; одежа в нього: чорно–бронзова туніка та мантія синьо–голубого кольору. По обох бортах корабля поставлено по п’ять інших апостолів. Ось по цей бік Павло; борода в нього довжелезна, ллється кількома кільцюватими чорними струмками; а чуб підстрижений зовсім коротко. Поверх синьо–зеленої туніки він має на собі червоно–багряного фарбування плащ. Міцно тримає меч. Далі Тадей, шатен з недовгою бородою, як у дядьків з хуторця. Обличчям дуже худий. На долоні тримає будиночок. Туніку носить сіро–зелену, а мантію — бузкового цвіту, дуже гарну. В апостола Бартоломея, одягнутого в темно–зелений хітон, над чолом покучерявилося чорне волосся. В жмені пучок колосків. По краю сіро–брунатного плаща — золота мережка. Філіпп — коротковусий, кучеряво–бородий, — тримає високий хрест, змайстрований з тонкого обструганого деревця. Його одяг складається з туніки пісковато–бронзового тону і сіро–блакитного плаща. В кінці ряду стоїть апостол Яків, з довжелезною бородою, що хвилями обливає груди, прикриті сіро–брунатною тунікою. Мантія — лазурно–зелена, з м’яким сірим відтінком.
У кожного з апостолів різний вираз в очах і рисах обличчя: то сувора зосередженість, то тиха задума, то пильна увага до нового враження, то мрійна просвітленість, — трудно відразу перечислити і визначити тонкі відтінки їхнього душевного стану, схоплені вправною рукою майстра, що, очевидно, мав терпіння мурашки, працюючи коло такого милого різьбарського шедевра.
До щогли приладнано круглий годинничок, а над ним на площинці — ангели з сурмами.
Олександер відірвався від споглядання:
— Прекрасно! — скрикнув він. — Але я мушу йти, бо Антон Никандрович і Ольга ждуть біля воріт.
— Треба обов’язково оглянути берег, — порадив Адам Григорович.
— Піду.
— А після того жду вас. Добраніч!
Веселі псюки вертілись колесом під ліктями в Олександра, коли він вертався через двір; а коли поліз по залізу вгору — дряпнули лапами його черевики: попрощалися; при тому з жалем повищали.
— Як ти там довго! — докоряє Ольга.
— Винуватий. Чудесний модель корабля зробив Адам Григорович! Завтра зайдемо і роздивимось.
Антон Никандрович застиг, як камінь. Ольга питає його:
— Ви, мабуть, стомлені?
— Не так утома, як тривога.
— Ви проганяйте болючу думку. Моя сусідка, стара лікарка, часто каже: забудьте все неприємне, все, що дражнить серце і викликає злість. То, каже, неправда, що люди — назавжди втратили едем на землі, — він і тепер є, але ми не бачимо його. Не той дужий, хто підніме великий камінь, а хто стримає власне серце. А найдужчий, каже, той, хто знищить зло в собі самому: той переступить поріг земного раю. Всі недуги та печалі покинуть його. Ви не думаєте, що такий спосіб, як вона каже, — надто жіночий?
— Не думаю. Скоріше це — ангельський спосіб… вимагає не нашої праведности, — сумно промовив Антон Никандрович.
Олександер зауважив:
— Матері повинні продиктувати закон про виховання.
Ми в дитинстві страшно ожорсточились серцем.
— А що ви думаєте? — сказав Антон Никандрович. — До десяти років, принаймні, малеча повинна зростати під материнським доглядом.
— Я переконана, що без жіночих порад ніхто не перевиховає людство. Материнське серце мудріше, ніж комсомольська програма.
— Згоден, згоден! — заговорив Антон Никандрович, якого ця думка, видно, страшенно зацікавила. — В нас сидять тигри; одних можна зв’язати шовковими нитками, других треба припинати на ланцюгах. Ні, візьмем інший образ, От — Голгота… в ній безсмертний символ, крім основного буквального значення. Кажуть, у людині є ангел і демон. Не точно! В людській душі — три основні складники: той, що його втілює Син Божий; той, що представляє грішник, схильний до каяття — розумний грішник і, треба сказати, добрий, хоч він через обставини життя погруз у злочинах; і, зрештою, той, що його, представляє нерозкаяний грішник, затятий в своїй жорстокості, цинічний І нахабний. От складники душі, символізовані в образі Голготи, гори нашого земного страстотерпництва. А можливо, я помиляюся.
— Цікаво, — тихо сказала Ольга.
Олександер мовчав, але те, про що говорив старий, стояло перед очима, як жива картина.
— Зверніть увагу, — гарячився тим часом Антон Никандрович» — три Марії приходять до замученого Спасителя, три Марії приходять до його труни. Ви думали над ним?! Тут я попрощаюся з вами. Заходьте завтра. Ви не знаєте, як мені приємно, коли я бачу вас. У моїй одинокості…
Він не договорив. Вимахнув безпорадно руками і швидко пішов, Олександер і Ольга довго дивилися вслід йому.
Ліхтар на вулиці ворушився яскравим павучком. Поприв’язував оранжеві павутинки до землі, а каштани перехопили їх посередині своїми п’ятипалими долонями, налитими зеленою кров’ю, і намагаються перервати.
— Мені дуже жаль Антона Никандровича, — зітхнула Ольга. — Він добрий, добрий.
— Він повинен кудись переїхати, бо Тімурленков та Іван Іванович переріжуть його своєю марксистською пилкою.
— Як страшно жити, коли над нами люди, в яких нема нічого людського! — прошепотіла Ольга з мукою в голосі. — Чого вони лізуть з чобітьми в душу?! Вірити не можна; думати он так — не можна, бо арештують; треба ось так думати. А як я хочу вірити? А як мені не можна без цього?! Сьогодні вранці я пішла до кручі. Стою, а далеко внизу вода блищить. Я з такою журбою дивлюся.,. Враз як засвітилось над річкою — я аж здригнулася з несподіванки.
Вона припала Олександрові до плеча. Постояли залюблені під каштанами; пішли далі, до високої сильвети будинку, затиснутого цегляними сусідами; тільки в небагатьох вікнах електрика світилася то ясно–зеленим, то темно–червоним крізь паперові абажури.
Тихо пішли Олександер і Ольга дерев’яними сходами — нагору, аж під самий дах.
РЕШТА НОЧІ
І
Бувають кімнатки — такі дрібні, такі «піддашні», мовби спеціяльно побудовані для студентів, що поглибилися у філософію та поезію. Немає терміна в словниках, щоб означити золоту тишину, змістовну одинокість, дієвість творчого початку в невідомій нам тканині всесвітнього простору, того початку, який зринає в уяві фантасмагорією образів, а в нашому серці — течією почувань від одного тільки випадкового музичного враження чи фарби, чи поруху. О, скарб самотности, що становить невід’ємну принаду кімнати, дрібнішої, ніж чашечка бджолина!
