Рай - Барка Василь (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Як? Здається… мені почулося: іродо… — кліпнув Антон Никандрович.
— І–і–ро–о–до–знавства, так! — з торжественністю і насмішкою протягнув джентльмен.
Антон Никандрович підібрав губи, брови підняв, хитнув головою набік.
— Чудно, така надзвичайна назва…
— І ввесь твір оригінальний, смію вас запевнити. Починаю. Вступ до іродознавства. Вияснення предмета і методи. Об’єктом дослідження в нашому курсі служить синтетичний образ Ірода, окремі риси якого незмінно виявляються в яскравих постатях суспільної історії. Під Іродом взагалі ми розуміємо особу, що свідомо ставить своєю метою нищення всякого, хто, можливо, міг би показати людству шлях до спасіння. Означена мета виникає в результаті бажання утримати за собою владу в темному царстві. Поява Ірода і розвиток його діяльности незалежні від історичного періоду, національности та віроісповідування. Іродизм має загальний характер і втілюється в своїх типових постатях періодично, приблизно — один раз на п’ятдесят років у кожній країні, причому в кожному випадку неодмінну ознаку його активности становить нищення немовлят. Способи нищення немовлят надзвичайно різноманітні: від масового відрізування голівок до видушування за допомогою голоду. Згадана постійна ознака полегшує розпізнавання типового Ірода. Симптоматика іродизму, в результаті цього, стає дуже простою і приступною для кожного громадянина. Ми маємо сміливість твердити, що розпізнання справжнього Ірода цілком відповідає спроможності рядового робітника, селянина, інтелігента; більше того, ми гадаємо, що навіть неписьменна людина, побачивши сто тисяч або мільйон дітей, замучених голодом, на розпорядження керівника держави, може точно визначити об’єкт нашого дослідження двома словами: «Іродова душа!» Спосіб страхування від іродизму оснований на такому простому принципі: виключення з свідомосте всіх уявлень, сформованих під час читання газет.
В ресторан зайшов новий відвідувач, що, судячи з того, як він пронизливо шуконув очима навколо, мав свою тверду мету.
А джентльмен стрільнув зіницями в нього, блискавично встромив собі в груди папірці і звихрився з стільця.
— Тисяча пробачень! — огненним шепотом дихнув на Антона Никандровича. — Я мушу звикнути. Коли хтось пристроїться до вас, — благаю: ні слова про мою особу, скромну, як муха на листку тисячолітнього кедра! Тс…
Джентльмен став невидимкою. Тільки сіра завісочка, що прикривала чорні двері, колихнулася за ним.
А новий відвідувач проколює поглядом людей; зауважує Антона Никандровича, а таки удає, що йому байдужа ця людина. Ніби випадково він потрапляє до потрібного йому столика.
— Можна? — питає.
— О, будь ласка!
Новий відвідувач замовляє пива. Він огрядний і круглий; підборіддя зливається з шиєю.
— Бурда! — відпльовується він. — Колись було пиво, я розумію. Після революції нічого путнього; скрізь дрянь і барахло. Правду я кажу?
— Що ви?! Навпаки: тільки тепер досягнули трудящі нашої країни справжнього добробуту; а до революції, при проклятому капіталізмі, скрізь була дрянь, як ви сказали, і барахло. Правду я кажу?
— Кому як… А пиво — бурда!
Новий відвідувач крутить головою і відходить до дверей. Через декілька хвилин джентльмен уроджується знову коло Антона Никандровича:
— Ви помітили? То — підозріла людина. О, я знаю таких! Треба від них тікати. Я хотів би продовжити читання своїх записок; розділ: «Клясифікація Іродів», чи досить?
— Чому ж, це цікаво; на жаль, я зморений.
— Не буду, не буду! — віє руками джентльмен. Антонові Никандровичу лекція про Іродів так сподобалась, що хочеться записати її в бльокнот.
А джентльмен висловлює побажання:
— Ах, як я хотів би послухати що–небудь з ваших міркувань про… скажім, природу і людей. Вас, мабуть, також відвідує натхнення?
— Буває. Але дуже рідко.
— Жаль.
Джентльмен покірно прищулюється до стола, малюючи на своїй фізіономії таку непобориму спрагу думок, що несамохіть рука Антона Никандровича рухається в напрямку до бльокнота… в ту ж секунду спиняється.
— Скажу відверто, було враження, що ви з особливою метою прочитали «Вступ до іродознавства», а тепер бачу: я помилився.
— Ви підозрівали… прочитав, щоб спровокувати? Законна думка! Обережність — прикмета надійної людини. А тепер я зникаю назавжди… Зоставляю, як подарунок, мою працю.
Джентльмен знов вириває з грудей папірці і з смутком зоставляє на столі. Встає, схрещує на грудях руки, такі легкі, мовби вони бляшані, порожні всередині. Тихо говорить:
— Відходжу від недовірливого, що аж надто обережний серед страху. Я відважився грати спектакль сатани. Автор практичного архітвору хитрости. Живіть щасливо!
— Куди ви?! Зостаньтеся, прошу вас! Вип’ємо разом. Прошу забути мої недоречні слова…
Старий підводиться і робить знаки: хай джентльмен сідає. Окутаний хмарою світової скорботи, джентльмен сідає. Сідає і на мить закриває собі обличчя порожніми долонями.
— О, я нещасна людина! Одинока і зневажена… Якби знали мою біографію: я мав наречену, і вона вмерла; з того часу я втратив сенс життя, ніби дерево, що зірвалося з кореня і мандрує по світах. Тільки у великих філософських думках знаходжу розраду.
Невимовний жаль до джентльменового нещастя проймає Антона Никандровича. Схожість власної долі і долі цього безталанного викликає спочуття, для якого нема міри.
— Я хочу розважити вас! — виголошує старий і добуває свій бльокнот. — До вашого приходу робив нотатки. Ось вони: «голка до примуса», — ні, це не те. Читаю: «Конфлікт між правдою і неправдою, гм… тут неясно написано, — становить, зміст життя». Трохи неточно. Поки що борються неправди. А вступає в силу таки основний конфлікт. Далі: «Любов і ненависть схрещують шпади на вселенській арені».
Антон Никандрович підводить зір на свого слухача; в того очі подібні до двох склянок червоногорючого спирту, що їх видно крізь бляшані пальці, прикладені до обличчя.
Старий спроваджує бльокнот у кишеню, недбало кидаючи:
— Це не цікаво.
Джентльмен кинув у небо гострі руки і звомпив, як пророк на руїнах:
— Чи я потоптав брудними черевиками груди батьків моїх, чи хліб, вийнятий з їхнього рота, я облив кров’ю дітей моїх, що ви відняли мені насолоду — дослухати поезії?!
Жаль його старому. Починає розважати: говорити, ніби з яму сунутися:
— Заспокойтеся!.. Яка там поезія. От я вам щось розповім. Спершу хочу спитати.
— Вішаю вуха на шибеницю уваги, — проголосив джентльмен. — Але після того, як вип’ємо.
— Не знаю, чи ви чоловік віруючий… — починає Антон Никандрович.
— Міг би удати, що віруючий. Атеїст! Правда, зо мною був випадок: іду доріжкою в саду, втопаю в питанні про вищу силу, приходжу до висновку, що надматеріяльного в світі немає, так і вголос кажу: «Немає!..» Спотикаюся об кілочок, присідаю від болю, знімаю черевик, — і що б ви думали? — вагон крови; однак, міркую раціонально: тут випадок, виражаючись поетично, грає на струні… випадок! більш нічого; а мій дід вірив. Цікавий чоловік був: вуса — такі? що дві робітниці оставали з терницями біля щік і тіпали їх, як коноплі, а потім дві другі робітниці розчісували граблями. Був характером твердий, як гора. Вип’ємо?
Антон Никандрович погоджується, питає:
— Чи можливо, щоб сатана переміг Бога? Звичайно, якщо обидва існують…
— Гіпотетично? Так? Уявляю. Думаю. Відповідаю: можливо,
— Припустимо, — говорить старий, — боротьба між ними точиться вічно; через зраду декого з небесних сил, а такий випадок уже був, сатана перемагає. Що буде тоді?
— О, грандіозна перспектива! — сіпнувся джентльмен на незримім корінці, що його він пустив на місці сидіння. — Слухаю, слухаю, слухаю…
— Отже, сатана замикає Бога в центрі пекла, а сам сідає на троні неба. Скрізь відбуваються радикальні зміни. Душогуби, кати, зрадники, кровопивці, крадіжники, облудники, розпусники і сила їм подібних розсідаються в високих сферах, квітучих садах колишнього раю, надягають золототкані хітони, прикриваються вінками троянд. У центрі, біля сатани, стають демони з ліліями, арфами, книгами, променистими мечами, вкраденими в серафимів та архангелів, а ці останні мучаться, розп’яті навколо пекла. З наказу сатани, по пеклу водить янголів і криваво мордує чортівська адміністрація, а потім спихає в огненні прірви. Відповідно до «нового порядку», відбуваються реформи і на землі. Розбійники отаборюються в імператорському двірці. Найбільшого ошуканця проголошують вищим за Бога, батьком земних народів, сонцем планети. Всі церкви розвалюють динамітом, а духовенство вистрілюють, невелику решту заганяють в концтабори в снігах. Країни, що хочуть зберегти честь і свободу, спустошуються огнем і мечем, плюндруються і знелюднюються. Особлива помста шаліє на Україні, бо завжди її народ відмовлявся ставати холопом брудних і безчесних пройдисвітів. Правду проголошують смертним гріхом, брехню чеснотою блаженних. Справедливість, сумління, щирість, дружба, вірність, любов і всі доброчинності людські заплямовуються, як ворожі людству. Отцевбивство, матеревбивство, братовбивство, сестровбивство, дітовбивство стає подвигом і винагороджується орденами. Ідея взаємознищення людей стає основою філософії. Милосердя карається довічним ув’язненням. Крадіжка вводиться, як громадський обов’язок. Брехня розробляється в доктрину і викладається з катедри в кожному університеті; студенти складають іспит, користуючись стабільними підручниками, що їх переглядає і офіційно затверджує державна комісія. Коли професор мимоволі обмовляється правдою, його негайно арештують і спроваджують на крижаний океан…