Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Він не сказав більше нічого про своїх мессінських друзів.
Микола Олександрович і не розпитував, бо лікар поспішав, та й не замислився над цим — мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
Про брата лікар Чезаре говорив мимохідь, натяками.
«Недарма, — подумав Микола Олександрович, — Гондон писав, що в опозиції неаполітанському урядові без числа медиків та адвокатів!»
Другого дня, до траторії, де умовились зустрітись, точно в призначений час з однієї сторони підходив Микола Олександрович, а з другої — лікар Чезаре з невеличким на зріст чоловіком і... панночкою, тією самою панночкою, яка майнула вчора в натовпі під час проповіді падре Гавацці.
Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надів знову Так, справді, це була вона — не така схвильована, як там, без сліз зворушення на очах, але така ж юна, гарна, приваблива справді втілення італійської краси!
Це було восени 1860 року
8
Синьйору Марію привів до лікаря Чезаре синьйор Ніколо Добролюбов. Це вже було навесні 186І року, і за ці кілька місяців лікар і неслухняний пацієнт стали щирими друзями.
Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марія його землячка, відома у них на батьківщині письменниця, прибула до Неаполя із сином і своїми співвітчизниками. Один з них зараз захворів. Чи не буде лікар такий люб'язний і не огляне його?
Молода жінка не виглядала дуже стурбованою, у неї навіть був веселий вигляд. Вона, приязно усміхнувшись, бездоганною французькою мовою пояснила, що, напевне, зараз нічого страшного нема, але цей добродій перед подорожжю переніс плеврит, і навіть коли він зараз трохи застудився, — краще одразу вжити необхідні заходи. Це ж так прикро — приїхати в чарівний Неаполь і захворіти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати кілька днів, отже, краще, коли це накаже лікар, а не його супутники.
Лікареві рідко подобалися дами — іноземки, форестьєра, завжди вони щось удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця молода дама трималась невимушене, але без тіні розв'язності та самовпевненості, і, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє, тому й справила якраз дуже приємне. Відсутністю манірності й церемонності вона нагадувала йому італійських жінок, але була спокійніша, розважливіша, і, звичайно, за зовнішністю одразу можна було вгадати слов'янський тип — кругловида, великі сіро-блакитні очі, русяві коси, просто закладені на гладко зачесаній голові, висока постать, досить струнка. Лікареві сподобалось, як вони просто тримаються — Добролюбов і ця синьйора. «Певне, давні друзі, — подумав він. — А друзі наших друзів — наші друзі».
Він пішов з ними і був дуже здивований, дізнавшись випадково по дорозі, що вони познайомились тільки цими днями в Неаполі, а до того ніколи не бачились.
— Ми хоча й не бачились, але поза очі були давно знайомі, навіть добре знайомі, — мовила Марія, — правда, Миколо Олександровичу?
— Ще б пак! Я такі дифірамби написав на вашу честь! — засміявся Добролюбов.
«Як він повеселішав, мій бідний синьйор Ніколо», — відзначив про себе лікар
— Хіба тільки тому, що дифірамби? — заперечила Марія. — Не думайте, що мені приємні лише ті, що хвалять. От Тургенев, Іван Сергійович, ще й як критикує мої твори, а однаково ми з ним друзі. Важливо ж зовсім не це в дружбі, щоб друзі хвалили. А щодо дифірамбів — не тим мені ваша стаття була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навіщо таїти? Це ж природно для кожного письменника. Але найдужче тому, що я відчула, як ви мене зрозуміли, і може, навіть більше, ніж я сама. Втім, ця розмова зовсім не цікава синьйору лікареві, просимо пробачення. Ми ніяк не можемо наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тільки тут, — перепросила вона.
— Ні-ні, що ви, навпаки! — заперечив жваво лікар. — Я захоплений, коли бачу таку самостійну, рівноправну жінку!
— О, далеко не рівноправну, — похитала головою з усмішкою Марія. — Хіба де на світі є рівні права у жінок і чоловіків?
— Хоча я переконаний, що багато в чому жінки далеко міцніші за нас, — мовив Добролюбов. — Сприйнятливість і уява у жінок дужчі й багатші, ніж у чоловіків!
— І ви, певне, поділяєте думку Стендаля, — підхопив Чезаре, — що цілковита рівноправність жінок і чоловіків була б най вірнішою ознакою цивілізації і подвоїла б інтелектуальні сили людства, наблизила б можливість досягти щастя!
Раптом Чезаре мовив зовсім іншим, хоч і зворушливим, але водночас розпачливим тоном:
— Та інколи жінки відвойовують собі рівні права — нарівні з чоловіками гинути в боротьбі.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Аніту дружину Гарібальді, яка поділяла всі труднощі його боїв та походів і загинула в одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої професії, редактором першої газети в Неаполі «Monitoro» була видатна жінка — Елеонора Фонсера. Я був тоді надто малим і не пам'ятаю її, та лишились просто легенди щодо її розуму, краси, енергії. Неаполітанці запевняли, що це була найчарівніша жінка на світі. Кінець її жахливий. Я не буду переказувати історії тих революційних подій двадцятих років у Неаполі, врешті, відомо всім — перші паростки волі були зломлені, австрійці зайняли Неаполь, загнали сотні людей у в'язниці, страти йшли за стратами. Нашу прекрасну Елеонору Фонсеру повісили. Та й перед смертю вона не здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смілива й горда з ворогами.
— Я б хотіла знати про все її життя, — тихо сказала Марія. — Я б хотіла піти з вами на могилу вашого поета Леопарді і перечитати його твори в оригіналі- «Ultimo canto di Saffo», «II Risorgimento», «La sera Festa» («Остання пісня Саффо», «Відродження», «Вечір святкового дня») і особливо «До Італії» — «All Italia»
— Ви знаєте це? Звідки? — здивувався лікар Чеааре.
— За це треба дякувати нашому другові Миколі Олександровичу, — кивнула Марія на Добролюбова, — в його журналі торік була вміщена велика чудова стаття про італійських поетів. У Росії дуже цікавляться вами. З неї я довідалась про ув'язнення Пелліко, який, крім власних поезій, перекладав італійською мовою Байрона.
— А Байрон перекладав його, — вставив Добролюбов.
— Я дізналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поеріо, який помер від ран у Венеції, і навіть про ті твори, що ходять у вас у списках- Беркета і Джусті — про його славетну сатиру «Чобіток-Італію», який носять і Франція, і Австрія і який, нарешті, належатиме своєму народу! Мені б бажалось тільки прочитати все це в оригіналі — адже я вивчаю італійську мову. Вона близька моїй рідній українській своєю чарівною мелодійністю
— О, bellissima signora! — прошепотів Чезаре, з подивом і замилуванням дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивні ці росіяни! Вони наші справи сприймають, як свої рідні Хоча б цей гарібальдієць Мечніков — він лише трохи очуняв і несподівано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого подяки листа лікареві, який тільки-но, нарешті, вирішив привести до нього Добролюбова, не боячися, що це погіршить його здоров'я. І не встиг!.. А сам синьйор Добролюбов, цей російський журналіст! «Його журнал», — сказала синьйора. Значить, він неабияка людина у себе на батьківщині! О, свята Марія! Коли б він не був такий хворий!
Тепер ця молода письменниця. Марія. Чудове ім'я — Марія — близьке всім народам.
А Марія питала нетерпляче Добролюбова:
— А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Івана Сергійовича, і він не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонім? Ви ж, напевне, знаєте?
— Знаю, — підтвердив Добролюбов. — Це один з вигнанцівполяків, студент Віденського університету, він засланий до Саратова, там познайомився з нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович — це ж просто «ловець душ людських», завжди він уміє знайти потрібну людину і вгадати, чого прагне людська душа.
— Мені здається, це ви «ловець душ людських», — сказала Марія.
— У даному разі я хочу зловити вас, але це бажання і Миколи Гавриловича, щоб ви віддали свої твори в «Современник» — адже саме у нас їм місце!
