Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Спочивати? Це було неможливо. Не терпілось, і треба було швидше писати — і про цю метаморфозу неаполітанського народу, і про підступну тактику Кавура щодо Гарібальді, і про падре Гавацці і його «проповіді». Шкода, коли цензура не пропустить або покалічить. Вдома, себто в своїй невеличкій кімнатці недорогого неапольського пансіону, він перечитав знову листи, які одержав справді «з дому» — з Петербурга.
Так, як він і чекав — знову Некрасову довелось говорити з цензором з приводу його статті про оповідання письменниці Марка Вовчка «Черты для характеристики русского простонародья». Невже викреслять ті сторінки, де він пише про дівчинку Машу, її неспроможність працювати на панщині, її жадобу волі? В голові лунали слова падре Гаванці: «Що мені ця затока, ця краса без волі...»
Невже Некрасов і Панаєв не відстоять його праці, яка була його боротьбою, його вірою?
Оповідання Марка Вовчка, незнайомої йому особисто жінки, привабили саме тим, що вона розповідала не про якісь там особливо кричущі зловживання панів, ні, вона писала про звичайних панів, звичайних кріпаків, звичайні їх взаємини, але саме виявляла суть цього ганебного становища, що спотворює людину, і .цим наче суд історії чинила.
Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзі, шкода, що не познайомився з нею в Парижі, — розминулися. Навіть точно не могли сказати йому земляки, де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росії?
Він тут уже, в Італії, про неї писав, тут же нещодавно закінчив статтю і про останню драму Островського — «Грозу». Над цією статтею він працював з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним такий знайомий Нижній Новгород, береги Волги і той темний, безпросвітний побут, який і він знав дуже добре, і до Катерини він пройнявся живим співчуттям, наче знав її в житті. «Луч света в темном царстве» — так назвав він свою статтю. І дуже йому хотілось, щоб і його молодші сестри, з якими він так рідко бачився, ніколи не розмовляв ні про що, крім родинних справ, вряди-годи листувався, але любив їх ніжно, жалів, що ростуть сиротами по родичах, хотілось, щоб прочитали вони його статтю, зрозуміли його думки, замислились. З російськими невідкладними «боргами» було покінчено, він може перейти до італійських справ. А втім, мова буде про одне про людину, її свободу, її права на життя, на щастя, і не тільки про поодиноку людину, про народ. Народи!
Але ж треба написати такою «езопівською мовою», щоб читачі розуміли, а цензура — ні. Невже, читаючи про кліщі цензури в Італії, читачі не згадають свою ріднесеньку?
Або про втручання короля Фердінанда в справи морального виховання народу: приміром, яке велике державне значення має висловлення короля про те, якої довжини мусять бути спіднички у артисток балету, а трико — обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачів!
Хто не згадає при цьому турботи російських імператорів про наш балет, що набувало значення державної діяльності!
І головне, головне, найбільше, найбарвистіше і проникливіше хотілось написати про героя народу — Гарібальді.
Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться зараз, після цього народного піднесення на площі, написати в свій «Современник»...
Синьйор Чезаре наказав не забути про ліки?
Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторінку і прийму.
* * *
Лікар Чезаре трохи запізнився. Уже минула година після «Ave Maria». Він прийшов занепокоє.ний і схвильований, зовсім не схожий на того щасливого й піднесеного, з яким Микола Олександрович розійшовся удень після проповіді отця Гаванці. Але Микола Олександрович не здивувався, він звик до блискавичних змін у настрої свого неаполітанського приятеля. Та начебто змінювався не лише настрій, а й зовнішній вигляд, і навіть вік. Сьогодні на площі він здавався зовсім молодим, — зараз це була серйозно стурбована людина на всі свої шістдесят п'ять.
— Що з вами, милий лікарю? — спитав Микола Олександрович.
— Дуже важкий випадок. І як це не прикро вам казати — з вашим співвітчизником.
— З ким же?
— Артилерійський офіцер — почекайте, щоб вірно сказати прізвище, я записав! — Чезаре вийняв з кишеньки записну книжку й прочитав: — Лев Меч-ні-ков.
— Я знаю це прізвище. У нас є молодий вчений, він зараз також за кордоном, але Ілля...
— Ні, ні, я вірно записав — Лев. Він зовсім молодий юнак, прекрасний юнак, йому років двадцять один — двадцять два, не більше, але він дуже освічений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...
— Так що з ним?
— Почекайте. Він вчився — як це? — я можу сплутати назви ваших міст — спочатку в Хар-ко-ві, так, у Харкові, на медичному факультеті, тому ми одразу знайшли спільну мову, нашу медичну, лікарську. Не знаючи про його освіту, я, оглянувши його страшні рани, повідомив по-латині, звичайно, свій діагноз помічникам, а він усміхнувся і спитав, чи так уже обов'язково він піде ad patres (Піти до праотців — померти (лат.) і чи це швидко може статися. Я мусив заспокоїти його. Я справді прикладу всі зусилля, щоб врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я встиг почути. Він потім учився у вашому Санкт-Петербурзі, у Військово-медичній академії, а потім на фізико-математичному факультеті університету. Я гадаю, що він не за власною охотою міняв свої місця перебування, але, певне, за власним бажанням — різні факультети. З ним цікаво було розмовляти, хоча я й заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження, йому начебто хотілося мені все розповісти. Я дізнався, що, врешті, він вчився за кордоном, у нас, у Венеції. І чому б ви гадали? Живопису! Ні, я певен, живопис був для замилювання пильних очей. А звичайно, який там живопис! Він був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрійців. Він сказав, що не міг займатися живописом, бачачи прекрасну Венецію під огидним чоботом тедеско. Він примушений був втекти від жандармів до Флоренції. Далі вже розповіли його друзі-італійці, теж поранені разом з ним на річці Вольтурно, але поранені легше, бо юнак знову після перев'язок знепритомнів, а коли прийшов до пам'яті, був зовсім слабий.
— Так що ж було з ним далі? Про що .розповіли товариші?
— У Флоренції він вступив у загін нашого славного Нікотери, якого Гарібальді звільнив з Палермської в'язниці. Нещодавно Нікотера прибув сюди в Неаполь, коли вже Гарібальді був тут, — лікар додав ніби між іншим. — Я бачив Нікотеру.
Ясно, що він не просто «бачив», а що вони були знайомі...
— Гарібальді зарахував вашого юнака своїм ад'ютантом, — вів далі Чезаре. — Він дізнався, що той добре знайомий з фортифікацією, і послав укріпити позиції коло Санта Марія. Під час бою на річці Вольтурно хоробрий Меч-ні-ков був поранений міною, і от він знову в Неаполі. У моєму госпіталі. Лише добрий пильний догляд і тривале лікування може врятувати його, але до кінця вилікувати неможливо, ніяк неможливо! — з розпачем сказав лікар. — Пошкоджено внутрішні органи. Коли він і лишиться живий, то все ж таки інвалідом на все життя.
— Чи не можна було б побачитись із ним?
— Зараз ні в якому разі. Після того збудження, а потім непритомності я боюсь будь-яких зайвих подразників для нього. Пробачте, мушу йти. Я хочу попросити знайомих дам у Неаполі, щоб вони взяли опіку над ним і над іншими пораненими, принаймні передавали потрібні харчі, фрукти, що їм зараз необхідно, а потім треба налагодити нічне чергування. Ми побачимося з вами незабаром, синьйоре Ніколо. На жаль, я не зможу супроводити вас до Помпеї, як ми збирались. Ці дні я потрібен більше ніж будь-коли в госпіталі. Мені самому шкода. Я хотів бути вашим гідом, адже там я бував стільки разів!
— Нічого, не турбуйтесь, синьйоре Чезаре, — заспокоїв його Микола Олександрович. — Я й сам зможу поїхати або почекати вас.
— Знаєте що? — підняв палець угору лікар. — Туди збираються мої добрі знайомі, друзі мого брата, мессінського юриста, котрий зараз у Флоренції, і вони збираються туди, а деякий час гостюють тут. Дуже милі люди. Я познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись і хоч на день відірватись від письмового столу. І треба скористатися прекрасною годиною і відносним спокоєм у наш неспокійний час у нашому неспокійному місті. Завтра я познайомлю вас із моїми мессінськими друзями.
