Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Білокобилці ніхто не повірив, ніхто не хотів давати лопати, врешті її дав господар хати, у якого він зупинився. З ним пішло двоє парубійків. Копали до смерку, й парубійки обезнадіялися, вилаяли Білокобилку та почвалали додому, а Білокобилка вергав землю при місяці до самої півночі. Його голе до пояса тіло світилося, й коли господар хати, не дочекавшись Семена, підійшов та глипнув у яму, то відсахнувся, бо подумав, що там порається нечистий. Він і до хати не впустив Білокобилку, й той спав у саду під яблунею, й перед ранком добряче змерз. А коли встав, то одразу пішов до викопаної ним криниці і вмився з неї — криниця була повна. Відтак туди збіглося все село, й чудувалися, й хрестилися, і брали воду, а на Білокобилку поглядали з острахом.
Біля криниці не вщухало юрмовисько, дві молодиці принесли Білокобилці сніданок — вареників з маком та сиром, галушок, посиланих перцем, а якийсь дядько — півока горілки. Вареники та галушки Білокобилка впорав, а горілкою промив коневі копито й залив його розтопленим здором. Тепер нога в коня загоїться швидко, одначе не раніше, ніж через тиждень, проте стільки чекати Семен не міг. Попросив дядьків обміняти свого кульгавого коня на справненького коника, але дядьки хмукали, дивилися собі під ноги — мінятися ніхто не хотів. Білокобилка довго просив їх, а тоді тричі плюнув у бік криниці, пішов до хати й сів на трухляву колоду під тином. Незабаром з криком та лементом прибігли від криниці люди — вода в криниці щезла. Вони просили одворожити воду, жінки та діти плакали, й Білокобилка врешті пішов з лопатою до криниці, наказавши всім лишатися біля хати, а коли вернувся, криниця знову була повна. Тоді той самий дядько, який підніс Семенові півока горілки, привів коника — уземка, але справного й прудкого. Білокобилка окульбачив його. На прощання сказав:
— Криниця — безодня, будьте обережні.
І сонце в небі, і ромашка край дороги вицвіли до білої бляклості.
…Аби перебути спеку, випасав у полі біля озерця коня, лежав під явором, слухав, як десь далеко худудукає одуд, як стрибає спутаний кінь, як сюрчать у траві ковалики — цвіркуни, думав про Мальву, про Пукавку та Миленького, про домівку. Найчастіше думав про Мальву — намагався уявити, що вона зараз робить, бачив її й не бачив.
Щоб надолужити згаяне, їхав уночі, при місяці, який то чаївся поміж хмар, неначе лис у хащах, то котився колесом у темно — синьому небі. Зоряний пил опадав на дорогу, на гриву коня, на вистелене вподовж дороги біле — біле полотно. Хто його вистелив, для чого? Кілька разів Семен під’їжджав до полотна, але воно злітало й втікало.
Іноді з півдня на обрій напливали схожі на стоги хмари, зіштовхувалися, викрешували вогонь, який червоним гадюччям шугав до землі, але вони швидко втомлювалися, відпливали, не скропивши землю дощем.
Усе то були сили, які намагалися збити козака з путі, перепинити, одначе Семен на них не зважав. Пізнього ранку наступного дня проїздив глибокий байрак, на галявині побачив воза, а на ньому молодицю з вилами в руках, під’їхав до неї, щоб розпитати, що за село попереду, а вона поскаржилася, що приїхали вони по сіно з чоловіком, чоловік од досвітку пішов до лісу й не вертається, й нікому подавати на воза сіно, а коня та воза вони позичили в сусіда. Молодиця була гарна з себе, чорноброва, смаглява, ставна, повні груди випирали з білої, вишитої дрібним квітом сорочки, Білокобилка розбалакався з нею, почав їй допомагати. Подавав на воза сіно й запитав, де так довго ходить її чоловік, вона відказала, що він часто залишає її саму, а де ходить, вона не знає, вже й сочила, й назирала, але він зникає, неначе вода змила. Вона стопкувала сіно, її міцні ноги в золоті ніжних волосинок мелькали перед Семеновими очима. Вони вже натопкали воза, вже Семен подав ясенового рубля, стягував ззаду на блискучій вичовганій лозовій ключці мотузок, коли зненацька за кущами верболозу щось моторошно завило й звідти скоками вимчав великий рудий, з маленькими очицями вовк та стрибнув на воза. Він не доскочив, упав, Семен миттю підтягнувся на рублі, вимахнув на сіно. Поки зводився на ноги, вовк стрибнув удруге й вчепився в запаску Химки — молодиці. Він хрипів, бив великими кігтистими лапами по сіну, з пащеки йому била піна, страшні маленькі очиці налилися кров’ю й поїдали жінку живцем. Білокобилка схопив вила, розмахнувся, але вовк, люто завивши, гребонув лапами й, вирвавши шмат Химчиної запаски, скоками помчав до лісу. Молодиця сіла на сіно, вона втратила мову. Її руки тремтіли, обличчя зсудомив жах. Білокобилка тим часом зсунувся з сіна, упіймав за кущами мишастого коня, запріг його в воза. Свого підгаря прив’язав до голоблі, й отако рушили до села.
Молодиця відходила довго, плакала, по тому до неї вернулася мова. Вона сказала, що вовки у них нападають часто — на скот, іноді й на людей, але то взимку, а щоб улітку, серед дня — такого не траплялося зроду. І вовк якийсь надто великий, осатанілий. Може, він скажений? Може, й скажений, погодився Білокобилка. А сам думав про те, чому вовк кинувся до воза, на молодицю, а не на коней, які паслися поблизу. Химка зварила лемішку, й тоді вернувся її чоловік. Ливон — темний лицем, понурий і зморений. Сказав, що заблудився в лісі. Неохоче колупав ложкою глевку лемішку, зиркав з — під лоба на Білокобилку, очі в нього були маленькі й глибоко позападали. Він щось думав, сидів, розтуливши рота, й Семен помітив поміж його зубів клубочки чорної шерсті. Й зрозумів — що це він стрибав на воза, хапав зубами за чорну запаску. Химка не помітила нічого, одначе не могла не завважити, який понурий її чоловік, потурмакуватий та нелюдимий. І коли той пішов та ліг у повітці, знову почала скаржитися Білокобилці на свою недолю, вона розповідала, що на початку, побравшись, вони жили щасливо, і Ливон був веселий, балакучий, ласкавий. Нині муркне щось під ніс, гарикне і йде кудись, і віє від нього чужим, недобрим духом. Білокобилка вислухав жінку, взяв її за руку й повів до повітки. Ливон спав на возі, з розтуленого рота стирчали зуби, між ними щось чорніло.
— То твоя запаска, — сказав Семен.
Молодиця охнула, і він вивів її напівпритомну надвір.
— Збирай свої пожитки та йди до батька. Й живи там, поки не прийде день вашого весілля. А тоді вертайся сюди, напої чоловіка сон — зіллям, і коли він засне, перев’яжи його своїм весільним рушником. Його весільного рушника спали. На тому все скінчиться, й буде він таким, як перше. Й житимете ви в злагоді та добрі. Він сам хоче позбутися свого лиха, та не може.
…Село лежало в глибокому байраці, було воно сіре, обшарпане, бідне, хоч називалося — Багате. Колись і було багатим, та пан обдер до кістки. Мені про те оповів старець — каліка, якого здибав біля криниці, де напував коня. Селом володіє сотник Сербин, воно віддане йому на ранг самим царем. Найманці служать тому, хто дужчий і хто їм платить, колись вони ходили й під знаменами Хмельницького, і під корогвами Виговського, тепер же передалися цареві. Служать йому пильно та ревно, наглядають за людом тутешнім, з корінням викорчовують будь — яку непокору, своевольство, з селянина випивають усі соки й багатіють на тому.
Сонце вже хилилося до вечірнього пруга, Білокобилка вирішив поминути це убоге село та заночувати деінде, нехай і в полі. Підгар чвалав униз, осідаючи на передні ноги, Семен роззирався, але ніде не було видно ані лялечки. Він би й поминув село, якби біля цвинтаря не помітив людської голови, яка лежала під тином. Голови без тулубу. Подивував на те, скочив з коня. Й зрозумів усе. То був заплетений у тин чоловік, голова — по сю сторону тину, тулуб — по ту, на кладовищі. Голова кліпала повіками і облизувала пересохлі губи. Неборака був літній чоловік, він геть охляв, висів у тину, неначе горобець, який заплутався в шипшиновому кущі. Ті, хто заплів бідака в тин, ще чогось від нього сподівалися, чи заклали на смерть?
Вирушаючи в дорогу, Білокобилка зарікся втручатися в будь — чиї справи, але тут помирав чоловік, і він не міг проїхати мимо. Ступив до тину, і в ту мить пролунало з — під верби:
