Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
— Ей ти, правуй, куди правуєш…
Під вербою з ґирлиґою в руках сидів босий ґевал у синій чумарці. Він підвівся, погрозливо поворушив ґирлиґою.
— На кому це немає хреста? — мовив Білокобилка. — За віщо його?
— Цікавий був, як оце ти… Ану відійди!
— Я цікавий оддавна, — тамуючи гнів, мовив Семен.
— То вистачить лози й на твою довбешку. Он бачиш, — вказав ґирлиґою на купу лози.
— Мою ця лоза не витримає. Вона ж трухла. — І похитав кілок у тину. — Бачиш — розвалюється.
Ґевал роззявив рота й забув його затулити, в рота влетіла муха. Тинок на очах осідав, розпадався.
— Сьогодні плели, лоза свіжа. Облучки з неї роблять. Та ти що!.. — Він гикнув чи гавкнув, вимахнув, неначе кінь, головою і вдарився вподовж вулиці, аж курява встала під босими п’ятами.
Семен ледве встиг підвести небораку (той опирався, найчастіше, коли нас визволяють, ми опираємося), обтрусив його, а вже сторож вернувся назад, за ним бігли осавул і троє челядників.
Осавул, схожий на щупака (довге, наче щучий лич, обличчя з рідкими зубами, скошений назад лоб), — ось такі щупаки об’їли, обгризли Україну до білої кістки — зарепетував на всю вулицю.
— Ти хто такий? Яке маєш право? Та ти знаєш!.. Та я тебе!..
— Я — стойчик, везу листи гетьманські, — поважно мовив Білокобилка (що нахабніша брехня, то радше в неї вірять).
Осавул на мить сторопів, і голос його трохи упав.
— То й їдь собі… А в наші справи носа не сунь. Прищикнемо. — А сам здивовано косував на поламаний тин. — Він не сплатив подимного і поземельного ще за минулий рік.
— Він сплатить сьогодні, — впевнено відказав Семен. — Скільки там?
— П’ятнадцять мір. Та в нього…
— Сплатить.
— Сьогодні? До захід сонця?
— До смерку.
Осавул загоготів. Йому підгигикнули гайдуки. До смерку лишалася одна, од сили дві дзиґареві години.
— Присилайте підводу…
— Ну, дивися… Якщо не заплатить… Важиш за нього, — і очі дивилися нездвигно, по — хижацьки. Якби міг, уже зараз проковтнув би цього зухвалого козака, але щось його стримувало.
Семен вів небораку під руку — той був худий і щупавий, наче весняний птах, заплітав ногами, й заплітався йому язик, неначе після доброї чарки:
— Нащо ти… П’ятнадцять осьмачок… Усугубиш… на гірше.
— Що може бути для тебе гіршого, — сказав Білокобилка. — До ранку ти задубів би.
— Але ж… П’ятнадцять осьмачок…
Вони прийшли до обхідчастої хати. Чорніли похилені дощані ворота, але ні тину, ні навіть вір’я не було. Ще стояла вгрузла в землю комірка, двері було підкопано — інакше не відчинялися.
— Тебе як звати? — запитав Семен. — Кадовби твої де?
— Кириком мене звати… Які там кадовби. Один кадівбець… у сінях. Там на дні три жмені жита…
— Бери коробку й вибирай, що є. Але спочатку напийся води та вмийся, — й подав корячок, який висів у сінях на мотузку біля відра. Кирик пив зі стогоном. А тоді взяв коробку
й почовгав у куток сіней, де біля драбини стояв солом’яний кадівбець. Білокобилка сів на призьбі.
Тим часом по вулиці проторохтіла підвода, візник тпрукнув на коні.
— Гей, там… — і засміявся.
— Гей… Тут… Зараз, — одгукнувся Білокобилка. — Готуй мішки.
В сінях почулося кректіння.
— Нашкріб… Одну коробку…
— Неси! — наказав Білокобилка.
Кирик поніс жито. Небавом вернувся, й Семен знову послав його в сіни:
— Вигрібай…
— Там самі обметини…
— Вигрібай, я сказав.
Крекчучи, дивуючись, Кирик виніс другу коробку:
— Мать, там дно прорвалося, а пашня була під дном.
Панський комірник скрипів на возі:
— От псяюха, казав — немає. Тебе б не в тин, а головою в річку…
Кирик ходив по двору, наче янгол по хмарі. Врешті відніс останню коробку:
— Там на дні ще трохи осталося…
Кирик скапарив вечерю (його жінка два дні тому сховалася в дочки на хуторі) — затірку, затовк її салом — виміняв у сусіда за жито граночку сала, й виміняв також півкварти горілки — поганої, з пригарою, повечеряли. По тому повкладалися спати — Кирик на старому возі в саду, я на горищі в комірчині, де лежало кілька оберемків старого сіна. Залазив туди просто з землі через піддашшя — так низько комірчина присіла до землі.
Чомусь довго не спалося, чи то гірчила горілка, чи думки. Думав: недоля моя, а може, сам винуватий, що раз по раз втручаюся в чужі справи, скільки разів заказував собі обминати чужі негаразди, не брати на себе одвіт за чужі лиха, а вони самі кладуться на мої плечі. Мені вистачає своїх клопотів, своїх лих — на мені повисли життя Миленького та Пукавки, не сповню Пивового веління, посадовлять їх на палі, а мені тоді до смерті не спокутати гріха. Чи це Господь посилає мені тяжкі випробування? За віщо? За чиї гріхи? Моїх родичів, мої власні? Тоді для чого Бог витворив нас? Для страждань? Либонь, так думати не можна, прецінь думки самі тиснуться до моєї голови. Я не хочу ні за кого бути в одвіті, але хіба можна прожити життя в одвіті тільки за самого себе? Ось і оцей Кирик… Чоловічок мізерний, але чим він завинив перед світом за отаке своє життя? Й не тільки він, а увесь люд наш? Чому саме нам послано недолю, що обсідають нас чужі племена, топчуть нашу віру, закривають наші церкви, нав’язують свої звичаї? Ачей не звитяжні ми, не працьовиті? Не нашим хлібом, не нашою зброєю укріпилася Польща? І укріплюється Москва? Що суть вони без наших пшениць, без нашого меду, без наших шабель? Ніщо. Чому ж тоді не судилося нам одноосібно володіти нашим багатством? Може, ми надто довірливі, надто терплячі? А чи дурні? Чубимося поміж собою, а поманить кого чужий мізинець, біжимо, гублячи чоботи. Не люблю гірких думок і чорних снів. Мені приснилася мальва — квітка, висока, під саму стріху, вона заглядала у відчинене вікно й розмовляла зі мною. А я був молодий — молодий, майже хлопчик. І Мальва молоденька — сливе дівочка. І ходить у віночку дівочому. Зняла той віночок і одягла на мене. Й так мені стало гарно, так гарно, солодке тепло розлилося по всьому тілу, а тіло стало легким… І я полетів. Понад городом, понад річкою. Щоправда, летів важко. З усіх сил махав руками та ногами, а шугнути високо вгору не міг, раніше я літав часто, легко та високо, щойно склеплю повіки, й ширяю вгорі разом з ластівками, люди дивляться з землі на мене, в страхові показують пальцями, а я регочуся. Відтак почав літати все рідше й рідше. Й опускався нижче та нижче, по тому зовсім перестав літати. А оце полетів знову. Й зачепився ногами за вербу та гепнувся на землю. Мабуть, правду кажуть: дурному дурне й сниться.
Я пробудився від якогось поштовху. В протрухлі стріпки комірки сочився сірий досвіток. На стрісі цвірінчали горобці, десь кукурікав півень. Я перекинувся на черево й сповз на землю, пригнувся, вийшов з піддашшя. Ранок ткався сухий, обіцяв знову жарку днину. На в’язках хмизу, складених під коміркою, бив крильми сірий півень, дер горлянку деренчливим криком. На вулиці помукували корови — господині вигонили їх у череду на пашу, за плотом важко зітхала велика сіра корова й спрагло, з рипом спасувала моріг. А де Кирик? Попрощаюся та буду їхати. Либонь, ще спить. Я переліз через огорожу — дві соснові лати — в садок: три яблуні — одна напівсуха, — під нею й стояв віз. Підійшов до воза. Простягнув руку, щоб поторсити Кирика, й відсмикнув її.
— Дядьку Кирику!.. — покликав і одразу ж зрозумів, що кличу мертвого. Так, як лежав він, лежать тільки мертві, я немало перебачив їх на віку, надто загиблих у бою. Права рука відкинута, безживно звисла. В око впав багровий рубець на тонкій шиї — її було перетято. Перетято під час сну — тіло не скорчене, не зсудомлене, він не виривався, не захищався. На великому возі здавався хлопчиком — маленькі босі ноги з чорними, позакручуваними нігтями, штани з кропив’яного мішка, полотняна сорочка, підперезана перевеслом — коли й навіщо підперезався, звечора ходив не підперезаний. Я розглянувся: ніякого смертоносного знаряддя поруч не побачив, і ніяких слідів, бо не було роси.
