Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Випили всі, декотрі — неохоче. Вже о цій порі вони всі були хмільні й сварку привезли з собою. Осавул розломив запопадливо обчищену одним козаком тараню, та враз нахмурив рудуваті, підпалені на гострих кінчиках брови:
— А ви чому не випили за здоров’я пана гетьмана Печінки? — ощирив великі щербаті зуби.
Чорт усміхнувся мовби делікатно, а насправді підступно:
— У нас свої гетьмани.
— Як то свої? — визвірився осавул, і рубець, який перетинав його обличчя від вуха до бороди, почервонів.
— А так, — скромно, без виклику (насправді це був найпідступніший і найнеключиміший спротив) мовив чорт. — У мене — свій, у нього, — показав на Білокобилку, — свій.
Рубець на щоці осавула посинів:
— Який же твій, і який його?
— Ну… мого не можна називати, — опустив очі чорт. — А його гетьман — Бурий.
Чорт вирішив отако підступно помститися Білокобилці. Й свого досяг. Що тут зчинилося! Семенів сніданок полетів на долівку, реєстровики посхоплювалися, сукали кулаками, світили очима, неначе вовки:
— Так ти — запорожець. Це ви, поганці, вар’ювали проти Печінки. Ще й вчинили шванку. Це від ваших куль погинули Охрім, Петро і Микола!..
— А від ваших — Данило, Оверко та Студорака!.. Від ваших — наших погинули й ті й ті… То якого грому ви хочете від мене? — відгризнувся Білокобилка.
— Він ще пащекує. Ану, хлопці…
«Хлопців» не треба було підгонити. Розпалені сваркою, підігріті горілкою, вони були готові зігнати свою злість на першому, хто трапиться. Трапився Білокобилка. Хтось уже штурляв його кулаком у плече, хтось замахнувся шаблею в наділках, Семен відіпхнув його, обіперся ногами об стіл і повалив довгу лаву разом з усіма козаками. Поки вони, потовчені, обамбурені, підводилися, кинувся до дверей. Там на купі лежали шаблі, рушниці, стояло в кутку кілька ратищ. Білокобилка вихопив шаблю — вона вилетіла з наділків із шваркотом, відігнав тих, які кинулися з протилежного кутка. Шабля замиготіла, засвистіла в його руці — всі одразу побачили, який то герцівник, не важилися підступитися, й поки міркували — потягли лаву, щоб поперти нею на Білокобилку, той вискочив на подвір’я. Коні реєстровиків стояли по той бік тину поприв’язувані до кілець конов’язі, а біля лавочки, на якій нещодавно сидів челядник чорта, стояв чорний, наче воронове крило, румак, без сідла, без наритників, лише з гнуздечкою без вудил. Білокобилка з розбігу скочив на нього, румак сахнувся, захріп, звився, Семен вдарив його закаблуками в боки, й кінь з місця, без розбігу, перелетів через тин. Перескочив другий тинок і помчав навпрошки, через городи, через канави, Білокобилка пригнувся низько до гриви, був змушений ухопитися руками за шию, а вороний хропів, сипав іскрами з ніздрів і не біг, а летів, ледве доторкуючись копитами до землі. Козаки відв’язували від конов’язі коней, спробували побігти навздогін, проскакали в кінець вулиці та й згубили з очей Білокобилку на вороному. Роз’ятрені, злі, вернулися до корчми, щоб зігнати злість на тому другому чоловікові, який сидів разом з Білокобилкою, але нікого не заздріли. Й не було його ніде поблизу — щез, неначе здимів. А може, й здимів, бо в корчмі пахло горілим.
А Семен летів і летів на чорному румакові вже по польовій дорозі, й полукіпки вклонялися йому та піднімали солом’яні шапки, й табун гладких куріпок вирвався з — під кінських копит, полетів наввипередки, але відстав, і відстав високо в небі сокіл — сапсан, навіть довга, схожа на щуку білобока хмарка, гнана тягким вітром у той бік, куди їхав Білокобилка, якийсь час висіла над його головою, а тоді попливла за спину. Іноді Білокобилці здавалося, що кінь зовсім не торкається землі, але ж позаду вставала курява! І падала на дорогу з вудил біла піна. Іноді кінь форкав, і піна порскала Білокобилці в обличчя, вона була гірка, як отрута. Трохи моторошно було їхати на такому коневі, й доводилося міцно триматися, а ще було дивно — мчали гатала з добрих дві квадрансові години, а кінь не змокрів анітрішки. Люди на полях збирали хліб, вони розгиналися, прикладали дашками руки до чол, диви — лися на вершника на дивовижно гарному, прудкому коневі, махали руками. Але Білокобилка не зупинявся, хоч його давно мучила згага — він так і не встиг випити в корчмі ані горілки, ані пива, а женці, розігнувшись, аби не дармувати часу, дивилися на нього й воднораз пили з тиков, з фляжок, з липівничків воду, а один пив просто з барила, завдавши його на високий задок гарби та припавши губами до дірки.
Білокобилка тпрукнув, і кінь зупинився неначе вкопаний. Семен скочив на землю й пішов до гарби. З добрим подивом упізнав у високому з блискучими очима женцеві Ливона Красія, того самого господаря, якого чорт був вижив з нової хати, а Білокобилка, вигравши в чорта в карти, впровадив назад. Впізнав, подивував — Красій був невеселий, понурий, присмучений. Білокобилка підняв угору барило й, тримаючи над головою, пив довго — булькало в барилі, кавкало в горлі, а Семен усе пив і пив, вода була трохи тепла й з присмаком цвілої деревини. Напившись, втерся рукавом і запитав:
— Ну, як воно живеться, Ливоне? Нечистий не турбує?
— Не турбує, — відказав Ливон сумним голосом. Колись, хоч і вироблений, був він чепуруном, чисто голився, стригся, а тепер щетина стриміла, неначе стерня після поганого женця.
— Отож, не страшно?..
— Не страшно… Але нудно…
— Чому? — І враз пригадав усе. — До Одарки… не навідуєшся?
— Та де вже там… Ви ж з тим… рогатим відтрутили мене від неї.
Він ще й був невдоволений на Білокобилку! І Білокобилка подумав: отакі ми завжди: було погано, але… лоскотав гріх. У гріхові теж страшно, але солодко й цікаво. А в схимові — нудно. І не гріє думка про Царство Небесне та спасіння душі. Дай людині все сю мить. Гріховна людина й сама цікава, у неї розмаїте життя, багато перелюбів, її цікаво слухати, вона ще й оббреше когось і таке розкаже, що й у сні не побачиш, і тебе поповодить за вуса по краєчку кладки, й тобі затерпне в душі, й полоскоче її близький, манливий, у який боїшся вступити, гріх, а що розкаже пісний схимник? Білокобилка подумав, що йому самому схимники не цікаві, що й він не раз пускався берега, й сам у гріхах, але мати себе за грішника не хотів. Людина хитається, хилитається, від того найчастіше опиняється посередині, вона чогось і вхопить, і здається собі праведною, одначе щось їй точить душу, й спокою не має все життя. Отако й прогойдається, пробейкається, й помирає в сум’ятті, шкодуючи, що мало зачерпнула щедрот сього світу й мало була праведною. Вона стулена з двох половинок, обидві невситимі, обидві щербаті, обидві плюсклі.
Погомонівши про врожай, Білокобилка вернувся до коня, який стояв і не пасся. Румак скосив на нього червоне, зле око, й Білокобилці здалося, що він ось — ось щось у нього запитає або гиркне пересерджено: «Де вештаєшся?» Аж страшно було сідати на такого коня, але й упускати нагоду промчати ще з півсотні чи більше верст Семен не хотів. Отож скочив і вйокнув за звичкою:
— Но, чортова скотино!
Кінь аж присів, вигнув дугою шию, ошкірив величезні, наче боби, зуби і вдарив усіма чотирма копитами в землю. Там щось загуло, застогнало, заплакало.
До самої землі клониться під вітром кущик тавологи. Клониться й виправляється, й знову клониться. Люблять про неї, тавологу, співати лірники та кобзарі, ганьблять її й виставляють супроти неї дуба, котрий гордо стоїть під буревіями. В тому й тому бачать дві крайності. А як на мене, і дуб і таволога стоять проти бурі кожне в свій спосіб, не зрадивши себе і своєї землі, і всі ми за обставин буваємо то дубами, то тавологою. Дуб гордий та красивий по — своєму, таволога — по — своєму. Весною, коли талі сніги бурхливими потоками спадають у Дніпро, дуб ще стоїть чорний, понурий, важкий, таволога ж уже обвішалася золотистими сережками й заполонила простір над собою медяним запахом, ніжна бджола і джміль летять до неї, пташка — пастушок погойдається на її червоному стебельці, полівка зів’є між її корінням гніздо. А дуб ще спить, холодний та непривітний. Дуб — нелинь ще й осіннього кожуха не скинув. Кострубатим віттям п’є тумани й не чує, як галасливе вороння в’є на ньому гнізда.
