Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Співали другі півні (тепер я знаю, чому всіляка темна сила так дослухається до півнячого крику), коли скоба заскрипіла по—іншому й подалася. А за наступним натиском вона випала. Піт заливав мені очі, груди ходили ходуном, я зяпав ротом і важко дихав. Відсапавшись, звівся на ноги й через Царські врата («прости, Боже, гріх — він вимушений») пішов у вівтар. Обмацуючи стіни, натикаючись на всіляке начиння, підійшов до дверей. Вони були замкнені на два замки. Але який характерник не відімкне замок без ключа? Хіба такий, що й сам себе не поважає.
Липнева ніч обсипала мене зоряним пилом, я спрагло вдихнув настояне на молодих яблуках повітря й зненацька люто погрозив кулаком з накрученим на нього цепом у бік маєтку.
Зла радість палила мені серце.
Місяць заплутався у вербах над ставом, співали треті півні. На тину за колодязем ворушилися, неначе живі, розвішані білі сорочки та сподні. Добрі, лагідні верби навівали думки про прощення, смирення, але свинцева лють не витекла з мого серця. Знаю, що це не по — християнськи, одначе не здатен за зло платити добром, та й не вірю я в смиренність і всепрощення, гарно про те розумувати на печі, після доброго обіду, а коли замахуються на тебе шаблею або накладають на твою безвинну шию залізного гусака, ти ладен проклясти увесь світ. Так, я не вмію прощати. Дрібні кривди прощаю, але тим, хто намагається пожаковати за рахунок інших, стоптати тебе, як траву, — відмірюю тією ж мірою. І нині, якби міг, підпалив би фільварок, а може, не пожалів би й село. Прощаючи, ми тільки потураємо нашим кривдникам.
Білокобилка обшарпався, обірвався і тепер найчастіше вдавав із себе старця. Те в нього не кепсько виходило, і він навіть покепкував сам з себе, мовляв, може, на те й народився. Ночував у стогах, під човнами, зрідка, десь у хаті.
…Село Пічкурі Білокобилка поминув уночі. Точив йому хробачок досади серце, адже обіцяв мельнику повернути коня, але поки що того зробити не міг. Зачепився поглядом за новеньку Пічкурівську церкву, й по душі прокотилася холодна хвиля. Село спало, повите чаром. Місяць був на ущербі, стояв невисоко над землею на західній стороні, хати сліпили проти нього каламутними більмами віконечок, колодязні журавлі порозправляли натруджені попереки, вві сні їх здригали спомини про щоденну працю, наливалися в садах солодкими соками яблука й п’янили запахами, десь кілька разів ліниво брехнув пес, прокукурікав одинокий, мабуть придуркуватий, півень — йому не відгукнувся жоден. Щось чародійне є в сонному селі, бо й справді всі добрі сили сплять, недобрі ж шугають по землі та в повітрі й чинять свою неспасенну для християнина справу. Біла овечка паслася біля похиленого плоту, але жоден господар не погодився б взяти її до своєї кошари, чорний кіт перебіг дорогу перед Білокобилкою, стрибнув за пліт, і коли Семен покликав його тихо та ласкаво: «Кицю, кицю», з — за плоту відгукнулося басюрою: «Кицю, кицю», аж мороз пішов Білокобилці поза шкірою, й він плюнув у той бік і мовив також басюрою: «А бодай би ти здох».
Семен поминув греблю, в бузинових хащах над ставом ухав пугач, у млині не світилося, але лотоки відчинені, й млинове колесо крутиться проти води. То грається Луканько, маленький коростявий бісик, лукавий за вдачею, робить людям дрібні капості, Синько водяний до такої мізерії не опускається, то старий бородатий біс, він топить людей і зводить худобу, не робить того ні Рябий біс — понурий та сонний, ні хатній Дідько, а що вже казати про Люципера — то бісівський старшина, володар усіх темних сил, лютий і страшний.
Білокобилка оглянувся з греблі на село, занурене в сріблисту пітьму, сповнену майже нечутних шелестів, шепотів, стукотів — то важко дихають, тримаючи налиті соками плоди, дерева та кущі, та крають туге нічне повітря сухими крилами кажани й схожі на них упирі, і вся супротивна людині сила справляє свій невидимий бенкет, свої грища, і допинається чогось, і свариться, й мучиться, як і все суще на цій землі, бо тільки те і є життям. Дві загонисті відьми з реготом спускалися на голих сідницях по м’якій моховій подушці з високої клуні, й реготу того не було чути, а два хвацькі голі біси ловили їх унизу, й старий дідько для чогось колотив тичиною в криниці, а поруч, на вузенькому стовпчику, підібравши під себе ноги, сидів котик не котик, з хвостом, з китичкою на кінці.
— Ти йдеш? — зненацька пролунав голос.
Оглянувся — ніде нікого.
— Йду.
Чий то голос? Подумав, може, його власний, залишений тут ще на початку літа.
Ніхто з людей Білокобилці не зустрівся ні в селі, ні на греблі (вночі він і не боявся нікого), а далі повернув на путівець. І вчора, і сьогодні брався лісовими дорогами, стежками в житах — остерігався погоні, її напевне послали, він знову втікав, за ним гналися. Чи поженеться коли — небудь за кимось він? Либонь, того не випаде, та йому й не кортіло віднімати, сочити, гнути, збиткуватися, свого він не попустить, кілля тесати на голові не дасть, але не почуває насолоди від чужого приниження чи горя, навпаки, тоді Семенові й шматок не йде до горла й сон утікає. Не полишала думка про Мальву, Мальва жила в ньому квіткою, запашною та веселою, ще ніколи не почував так у собі жінку. Мовби набрав у себе її тепла й не розтратив ні крихти. Бачив Мальву такою, якою вона була — доброю й непокірною, вона вознеслася понад буднями й понад сільським поговором, понад ницістю та захланністю, понад убогістю духу, в який вкидає сільську жінку увесь триб життя, недарма, заміжня, ходила у вінку й співала.
Дорога слалася поміж житами, — вже розпочиналися жнива, але стояла рання пора й на полях не було нікого, випурхували з — під ніг перепілки та жайворони, волопасик біг попереду, неначе вказував шлях, і небо на сході набухало жовтою фарбою. Дорога вивела Семена на шлях. При дорозі стояла корчма. Незважаючи на ранній час, вона була відчинена, молода шинкарка шкребла ножем стіл та змивала його гарячою водою. В корчмі було по — ранковому прохолодно, й стояв, як і по всіх корчмах, незнищенний, кислуватий, який так подобається п’яницям, запах, на підвіконні виблискував обліплений мухами кухоль з — під меду, в печі топилося. Шинкарка була гарна (сказати б, зійшла з ікони, але в жінок на іконах немає того хтивого, закличного блиску в очах). Смагляве чоло, на яке низько напущена намітка, плисові брови й червоні вуста, але трішки горбатенька, той ґандж ховала рясною сорочкою та погордливо відкинутою головою. Якби не було в Семена Мальви, не поминув би нагоди зачепити її, погратися словом, а може, не тільки словом, одначе нині привітався стримано, й шинкарка скромно опустила очі. В печі вже кипів окріп на галушки, вона вкинула їх і пішла до сусіднього покою, погойдуючи станом, і там з кимось розмовляла. По тому входила задки, зігнувшись, котила чималу бочку з горілкою, їй допомагав босий наймит у жилетці, одягненій на голе тіло, обережно, нахиляючи бочку на один бік, вкотили її за шинквас. І наймит, і шинкарка вийшли, по хвилі вона вернулася з відром, кинувши швидкий позирк на Білокобилку, який, очікуючи на галушки, дрімав за столом, бурхнула у бочку відро води. Відтак знову оглянулася на Білокобилку, він усміхнувся, й вона змовницьки підморгнула йому та заходилася чепуритися перед люстерком, вмазаним у стіну. В те дзеркальце щось заздріла, метнулася до вікна, притьма кинулася в двері, по хвилі вбігла з повним відром і вилила в бочку. Білокобилка зрозумів, що вона додала перваку, й горілка набрала належної міцності. Він щиро зареготав. А до корчми вже сунув пузатий, вирлоокий чоловік з тростиною за поясом — полковий суддя, котрий опинився в цих місцях проїздом. Але суддя навіть не сів до столу, кухлем пива погамував спрагу й, не подякувавши, пішов. Шинкарка провела його за двері й довго дивилася йому вслід, а тоді внесла ще одне відро й вилила воду в бочку. Й знову підморгнула Білокобилці, неначе змовникові, й він тепер реготав до сліз. Засміялася й шинкарка. Підтикавши спідницю, насипала в макітру галушок, густо покропила їх перцем і подала Білокобилці, засвітивши при тому до нього зеленими очима, чи то й справді залицяючись, чи за шинкарською звичкою. Білокобилка повів бровою, шинкарка налила йому чарку горілки — не з бочки, а з пляшки, що стояла на полиці.
