Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Марія аж спалахнула. Вона поїде, звичайно, поїде, про що тут може бути мова? Їй справді давно треба самій навідатися до Петербурга.
— І ви ж скоро повернетесь. Чи не так?
— Я зроблю все так, як вам потрібно. Вам треба, щоб я там не забарилась?
— Авжеж.
* * *
І от вокзал. Поїзд.
— Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всі справи в редакціях і швиденько до вас, — шепоче вона Саші.
Карл Бенні, їхній «придворний лікар», і Олександр Сахновський делікатно відійшли вбік.
— Ав Чернігів ти не поїдеш? — пошепки вже вкотре питає Саша.
— Звичайно, ні. Ти сам же розумієш, там таке зараз робиться! Ще застряну, а Богдась тут. Ти мені пиши щодня, обов'язково щодня. — І раптом додає несподівано для нього, бо його вже трошки вкололо, що тільки про Богдася: — Ми ж це вперше з тобою розлучаємось. Як я там без тебе буду, серце моє?!
їй здається, вони все життя були разом — вона і Саша. За ці слова, за цей погляд любимих ясних очей він вмить і прощає, і забуває свої ревнощі до Богдася, до Опанасових листів, до «придворного» медика Карла Бенні, до таємничого Сахновського, ласкавої уваги Тургенева, небезпечних побачень з Бакуніним і Фрічем.
Саша сам звертається до Бенні і Сахновського:
— Панове, правда, Марії Олександрівні нема чого турбуватися про Богдася? Адже ми всі відповідаємо.
— Така шкода, що він зараз на заняттях і не зміг прийти, — зітхає Марія. — Я вас усіх дуже прошу!
— Про це і просити не треба, — запевняє меткий, швидкий Карл Бенні. — Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетені. — І, схаменувшись, що сказав не дуже тактовно, виправляється: — Я так звик писати історії хвороб, що боюся обмежитись лише повідомленням про температуру, шлунок або просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж знаєте, і п'яти хвилин не може на місці всидіти.
— Не перебільшуйте, Карле, і не вселяйте тривоги в материнську душу. Я обіцяв перевіряти всі уроки з математики, і це я виконаю найсумлінніше, навіть коли б для цього треба було приїхати з Лондона хоч на кілька годин.
— З вас станеться! — засміявся Бенні.
— Дле, Маріє Олександрівно, я тепер нікуди не збираюсь, отже, математика і здоров'я забезпечені, за решту відповідає Олександр Вадимович — історію, літературу й право.
— Я розумію, право Богдася на розваги? Чи не так? — пожартував Саша.
— Побалуйте його без мене, але не дуже, — з м'якою усмішкою обвела всіх поглядом Марія.
— Та я вас прошу теж нам писати, — попросив Сахновський, — як там у Петербурзі, і швидше повертатися. Ви ж знаєте, без вас нам усім буде не те життя, не лише Богдасеві.
— Просто таке нудне, що це може зле відбитися на моїх пацієнтах!. — додав Карл.
А Саша не міг нічого сказати! Та вона й без цього знала, як йому буде погано без неї.
— Треба вже сідати у вагон. До побачення! — вона тисне руки усім трьом.
Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, і кожному здається, що саме йому треба це зробити.
Але вона дивиться у вікно на цього щасливчика — Олександра Вадимовича, і, певне, той зараз опиниться коло неї. Але Саша не стрибає у вагон, хоча йому здається — він мусить бути там у останню хвилину, він просто вагається... Та тут сюрчок — і поїзд рушає, і вони троє махають руками, скидають навіть капелюхи, біжать кілька секунд по перону поруч з вагоном, кожен намагається вловити востаннє погляд, прощальну усмішку, і кожен з них, не кажучи про це решті, думає: «Чому такий неспокій у очах, такий сум, незважаючи на усмішку? Та ні, то просто Reisefieber і неспокій за сина...»
Вона стоїть біля вікна, поки зникає з очей перон, її вірні Друзі, увесь вокзал, але ще довго в темряві мигтять вогні Парижа, поволі рідшають, рідшають і нарешті зовсім зникають, поїзд мчить у пітьмі. І їй здається, що вона, одна-однісінька, вирвалася із звичайних берегів і мчить кудись у безвість.
Вона їхала до Петербурга, де не була більше як три роки. І не поверталася, а їхала наче нишком, поспіхом, треба було, і сама вона хотіла, щоб якнайменше людей знали про цю подорож, і не тільки з тих причин, про які дбали Сахновський і його товариші, а й через саму себе. Хіба вона знала, як обернеться ця поїздка...
За цей час усе так змінилося. Змінилися люди. Взаємини з ними. Хоча вона ще часто питає, що думає про те або інше Іван Сергійович, але вирішальною буває своя власна оцінка.
Марія вже лежить на нижній полиці спального вагона. Сусідка спить. Вона й не розглянула її як слід. Якась немолода, провінційна жінка. Для годиться привіталися і, на щастя, швидко вмостилися спати.
Їй треба бути самій із своїми думками. Хоч вона й дуже втомилася за останні дні квапливих зборів до несподіваної подорожі, але сон, як то часто буває у перевтомленої людини, не опановує її.
...Так от. Думки Івана Сергійовича про нових у її житті людей.
Вона, звичайно, спитала про Бакуніна, товариша його юності, і їй прикро було прочитати в листі:
«Що за людина Бакунін, питаєте Ви? Я в Рудіні змалював досить вірний його портрет, і тепер це Рудін, не вбитий на барикаді. Між нами — це руїни Рудіна. Буде ще копошитися і підіймати слов'ян, але з цього нічого не вийде. Шкода його. Важкий тягар — життя агітатора, який уже видохся. Ось моя відверта думка про нього, а Ви не базікайте».
Але ж Михайло Олександрович Бакунін розвинув таку діяльність серед поляків!
А Герцен хоч і каже, що Бакуніна треба сприймати, як його маленьку Лізу, а от же друкує його статті в «Колоколе». Бакунін бере гарячу участь у переговорах з поляками...
Може, Іван Сергійович помиляється і в Бакуніні, як помилявся в Добролюбові й Чернишевському, а тепер говорить про них не тільки з повагою, а навіть з теплотою. Розповідали, що й Герцен так само... Правда, Бакунін і ті двоє — зовсім різні. Аж серце защеміло, коли згадала Добролюбова. Коротка була їхня дружба, але така щира, міцна, значима. І які дні провели вони в Неаполі! Він прожив три місяці після того. Тільки три місяці... І вже хворий писав їй і правив коректуру її «Трёх сестёр». Радів, що вона надіслала йому свою фотографію. От з ким їй треба було б поговорити!
Це неправда, що Тургенев хотів змалювати в Базарові пасквіль на Добролюбова. Вона слухала «Отцы и дети», ще в читанні на паризькій квартирі Івана Сергійовича, читала в рукопису все, написала тоді Добролюбову: «Тургенев сюди приїхав. Я його часто бачу (тоді ще часто бачила) і читала нову його повість «Отцы и дети». Найкраща з усіх постатей там Базаров, хоча й нігіліст...»
О боже мій милий! Скільки за цього Базарова пережив Іван Сергійович! Як його — сам він їй писав — «били руки, які б я хотів потиснути, і пестили руки інші, від яких я б утік за тридев'ять земель». А потім він із задоволенням казав їй, що найвірніше його зрозумів Писарєв, так, так, її брат у других Митя Писарєв. Він встиг написати статтю про новий роман, який наробив неймовірного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митіна стаття і зветься: «Базаров», і з'явилася вона цього року в березні місяці в «Русском слове».
Тургенев здивовано і обрадувано сказав: «Чудова стаття». Він не чекав такого розуміння саме від запального, задерикуватого Писарєва.
«Як дивно, — додав він, — ще Достоєвський до того повно і тонко схопив те, що я хотів показати в Базарові, що я тільки руками розвів». Справді, Достоєвський і Писарєв — такі далекі між собою люди.
Марія читала цю статтю з захопленням, і було таке відчуття, що Митя, її молодший братик, поруч з нею, як колись у їхньому Грунці, де вони часто вдвох читали й палко розмовляли. Тільки він якось раптово став дорослий, і в ньому самому та ж чесність, тверда непримиренність, бажання ламати старі підвалини, що і в Базарові, і недарма він пише «ми», розуміючи, що він разом з Базаровим належить до тієї молодої сили, яка зараз веде перед, почуває на собі відповідальність за громадянські справи Вони розуміють, що треба народу і в чому не лише хиби, а злочин ліберальствуючих панків. Як їй захотілося тоді побачити Митю, але невдовзі їй переказали — Митю заарештовано. Він сидить у Петропавловській фортеці. За що саме — ніхто достеменно не знав. Казали, нібито він написав щось на захист Герцена, якусь листівку, але то все були лише чутки.
