Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Як же це важко зараз почути і нічим не виказати, як це жахливо, що він тут, цей бойовий чесний юнак, поряд, в цих кам'яних мурах, під цим гнітючим склепінням, і що він збуджений, роздратований, нервовий! Він, для якого над усе — «емансипація особистості», воля інтелекту. Шелгунов знав, що років два тому Писарєв нервово захворів, він навіть короткий час був у лікарні, та коли вони познайомилися в редакції, ніщо не нагадувало хворобу Певне, то було нервове збудження від крайньої перевтоми, і казали, від якогось нещасливого кохання. Між іншим, як це могло бути у такого чудесного юнака нещасливе кохання?
Але ж все те давно минулося, від хвороби не лишилося і сліду Він закінчив блискуче університет. Його дисертація всіх здивувала ерудицією, глибиною аналізу. А він після одужання так поспішав з нею, що навіть не встиг переписати набіло! Він сам весело розповідав, що поставив «Єже писах писах» і зовсім не встиг обробити!
Коли професор попросив у нього другий примірник, він признався, що й чернетки нема! А потім пішли його статті в «Русском слове», і журнал одразу виріс в очах читачів, він набув своє обличчя, свій бойовий тон і став популярним, майже як «Современник». О! передбачливий і діловий редактор Благосвєтлов одразу зрозумів, який скарб потрапив йому в руки!
Як, через що Писарєв тут? В Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці? Невже він також був зв'язаний з тим таємним, пильно законспірованим гуртком, що складало ядро «Землі і волі»? Шелгунов знав, що Писарєв не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися з Михайловим Останнім часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзі, вони поїхали за своїм другом Михайловим, якого заслали в Сибір, щоб полегшити там долю засланого і з таємним бажанням організувати його втечу. Та звідти самого Шелгунова повернули заарештованим.
Чи знає Писарєв, що поряд, зовсім близько сидять Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, він сам, Шелгунов, і десь у цьому ж коридорі — Михайло Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали, що він, вихованець столичного військового училища, блискучий офіцер, був у загоні Гарібальді в Італії, потім перебував у Лондоні, працював у друкарні, де друкують «Колокол», і Герцен відзначив його своєю увагою і прихильністю. Він, Бейдеман, мусив повернутися на батьківщину і раптом—зник, ніяких слідів його не могли розшукати. І тут ось у цьому страшному коридорі несподівано пролунав його голос і майнуло його лице, яке ледь можна було пізнати...
Що ж з Писарєвим? Коли б можна було переказати йому якимось чином, хто його сусіди, трохи заспокоїти. Невже він в такому нестямному стані роздратування? Це ж тільки шкодитиме... Може, він даремно вигнав цього Рейнеке-Лиса в рясі — Полісадова?
* * *
Ні, недаремно. І зовсім Писарєв не був у такому збудженому нервовому стані, як повідомив Полісадов Шелгунову Навпаки, він, Писарєв, не хотів дратуватися... А Полісадов дратував його самим своїм виглядом. Він заважав арештованому Писарєву Обурював і дратував. Писарєв з першого ж візиту, з першого слова не вірив жодному єлейному звуку його мови, оздобленої богословськими псевдофілософськими прикрасами, жодному благосному погляду, благоліпним рухам рук у широких рукавах ряси на шовковій підкладці. Цей ієрей просто заважав арештованому, звичайно, не такому витриманому, як його старші сусіди по камерах. Розради і заспокоєння, як не дивно, цей арештований зовсім не потребував.
Як не дивно, Митя Писарєв був тепер цілком спокійним Турбувало його лише одне — те, що «душечка maman» і старша сестра Віра безмежно хвилюються і переживають за нього.
Від книг, що передавали йому для читання, він відривав тоненькі смужечки на берегах, і бісерним, найдрібнішим — літери просто з макове зернятко — почерком писав листи, скочував їх у кульки і передавав матері, коли їй дозволяли прийти на побачення.
Мати вдома довгі години розбирала їх і переписувала, їх важко було розібрати. Одразу здавалось — зовсім неможливим. Вона надівала окуляри, які дотепер і не носила, її ніхто не чіпав у той час, ні про що не питав. Тільки б очей вистачило розібрати кожне слово. А терпіння — хіба його позичати матері, коли це пише її Митя, її син, її скарб?..
Очі червоніли й сльозилися, але це все було дрібницею, порівнюючи з кожним розібраним словом, яке вона переписувала, і це було єдиною нагородою за безсонні ночі, за ходіння до Петропавловки, за всі приниження прохань у кам'яних душ...
«Друже мій, maman, не журись зараз...» «Душечко maman, я бачу, що ти так само сумуєш і турбуєшся... Не знаю, як мені запевнити тебе, що я дійсно нічого не потребую і не відчуваю анітрохи страждання, ні фізичного, ні морального...»
Як вона могла вірити?.. Але ж він їй ніколи в житті не брехав...
Ох, коли б вона вірила, коли б міг він її переконати, що не страждає!
Він вирішив, постановив для себе — треба зберегти сили Життя попереду Всеньке життя.
Ну що ж, він переживе призначені йому вироком роки ув'язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці.
Коли вирок було оголошено і він уже знав напевне, що йому присуджено, — він заспокоївся. Він уже знав, вирішив для себе, що робитиме, чого домагатиметься, а головне — він знав, скільки це триватиме.
Колись, він ще був тоді підлітком, гімназистиком, вчився у Петербурзькій гімназії і, звичайно, завжди нетерпляче чекав канікул, щоб їхати швидше додому в любий Грунець.
З однією з петербурзьких кузин — він жив у родичів — вони вираховували, скільки лишається місяців, днів, годин, і навіть хвилин і секунд до жаданих днів дозвілля. Він взагалі любив тоді підраховувати все, що міг
Його сестра Віра сміялася, коли читала: «Cher ami Vera! Я тобі не пишу, тому що ти мені 2 752 години не писала!»
Йому хотілося і тепер підрахувати й написати, але числа виходили такі астрономічне великі! Навіщо їх лякати? 32 місяці. 975 днів. 22 760 годин.
Двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин у цьому казематі, де постійно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено віконце, прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завіскою, — караульний міг коли завгодно підглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє караульних із шаблями наголо, їхніх кроків не було чути. Коридори були застелені товстою м'якою пілкою. Це підглядання найдужче дратувало кожного ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що зненацька з'являлось у віконці.
От вже на це Митя Писарєв не звертав ніякісінької уваги. Хай «вони» дратуються, а не він! Що ж, він зачинений у казематі, за гратами, під пильним наглядом. Але ж дух його, розум його — вільний! Його людський розум, волі якого ніхто не може поставити меж! І воля його розуму переможе.
Які не були передбачливі тонкі спеціалісти жандармерії, а не змогли вони ані передбачити, ані подолати ту силу, що протидіяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зібрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнішу катівню — Олексіївський равелін, куди споконвіку, від його заснування царі кидали своїх найнебезпечніших ворогів, — саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише ці грати, він подолав простір і час. У цьому равеліні сиділи в різних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.
Вони всі були зайняті, і не лише Писарєву заважав протоієрей Полісадов. Просто «старші» були розважливіші. Хоч «старші» теж були далеко не старі! Чернишевському минав тридцять третій рік, Сєрно-Соловйовичу — двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох років, був серед них зовсім молодий.
Ці «старші» знали, що нема в руках царського правосуддя ніяких доказів провини, і тому були переконані, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо і не уявляли, що «правосуддя» гарячкове фабрикує фальшиві докази, наймає людей, які пишуть підроблені листи й підписують підробленими підписами, свідчать, — а проти цього ув'язнені безсилі, безправні й безпомічні. Вони не знали всієї цієї смердючої кухні, інакше хіба писав би і двічі, і тричі, настійно, з благородною вірою, що він може переконати імператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирі листи, викладаючи в них думки і плани щодо устрою державного управління на благо всього народу? Яка наївність! Ці листи судова комісія, судді не вважали за потрібне давати перед всемилостивіші очі імператора. А що б імператор сказав, коли б і прочитав, приміром, хоча б ці сторінки:
