ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
* * *
Лаврiн пiд'їхав до невеликого озерця, бiля якого пастухи напували коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй могилi, й довжелезнi батоги змiями звивалися бiля їхнiх нiг. Пастiвник — великий, простягнувся ген до синьої смужки лiсу, а по ньому — болота й озерця, старицi рiчки, яка понесла свої води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв було п'ятеро — найстаршому рокiв двадцять, найменшому — п'ятнадцять. Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту — все?таки новий чоловiк, запорожець, щось розкаже, розважить, та й безпечнiше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в стадникiв тiльки й зброї, що щабля та старий самопал. Про це й гомонiли, обсiвшись бiля вогнища, яке розпалили в долинцi бiля iншого, не обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок четвертинку сала та кiлька цибулин — кулiш удався на славу. Стадники розповiли йому, як позаминулої ночi зворохобився табун, як бiгли вони з головешками, i галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли i стрiляли з самопала. Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися всi цiлi, одначе вранцi помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена холка. Лаврiн розповiв їм про ями — вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й срiбний пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I ще одну постать обвiвало тим срiбним пилком, й чипiла та постать на могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола нього. То був Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чує запах кулешi, й нiздрi його пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота, i вже вiн збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать бiля вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк. Навiть крiзь нiчну iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i вже не був певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч як лоскотав йому нiздрi запах гарячої кулешi, вiн, повагавшись мить, скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур, кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.
Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього разу.
* * *
Над плавнями трублять лебедi. Сито iржуть на луках конi, ходять, вигинаючи шиї, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають, немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней вiд стогiв довгими канчуками, грiються бiля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на пiвдень безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та качки сiдають у плавнях, рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi дзвенять, неначе там тисяча скарбникiв лiчать золотi червiнцi. Орли кружляють високо — високо, рiдко коли спускаються до землi — ситi — бо й вигулюють молодих.
Самотнiй лебiдь плаває по плесу попiд густою стiною iржавого очерегу, вiн все кричить, тривожно витягує довгу шию i вдивляється в сiро — жовтий морок, що панує в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й правдивi байки про лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга — лисиця її вистежила чи орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у її смерть — ячить, виглядає. Його серце розривається од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке й гаряче, налите споконвiчним жаром далеких країв, воно поривається в небо, до зграї, але, обезкровлене втратою, падає в очерети. Лебiдь без кохання злетiти не може,
Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони течуть, як рiки, чiпляються за очерети, окутують їх i дрiмають до пiзнього ранку. Аж поки пригрiє сонце i повiє вiд Днiпра вiтер, тодi вони починають димiти, ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де — не?де затримається бiлий струмiнець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набирає з неба холоду, парує, оддає йому лiтнє тепло. Нiчнi тумани холоднi й тугi, хоч нагортай їх лопатою, людськi голоси набрякають од них i глухнуть. Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували в плавнях, заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що їх водила мана. Iнодi, коли згори наляжуть хмари, туман не розвiюється цiлiсiнький день Буває таке i в безхмарну погоду. Опiвденне сонце тодi не сяє, нiби знекровлене, не пробивається промiнням, бiлiє, неначе кружало сиру. Його видно, мов крiзь розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами чи й дощем.
Вночi попiд сiчовим городком блукає самотнiй вовк, його тонке, тужне виття зависає на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки ходили його полювати — не вполювали. Один з них не вернувся — чи його загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть, що вовк той — перевертень.
З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив пiвсвiту. У плавнях вiн шумить особливо однотонно, шорстко, очерети, верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися в дупла, гуси, качки, лебедi позбивалися в табуни, поховали голови в пiр'я, передрiмують негоду, їм сняться далекi заморськi краї, сняться моря й океани, через якi доведеться летiти.
В таку погоду козаки — зимiвничани шаткують капусту, лущать квасолю та товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла, латають одяг, шиють чоботи, в кого є грошi, тиняються по шинках.
Отаман сидить в свiтличцi — келiї на лавi, слухає дощ. Слухає й не слухає, курить люльку, думає а чи спогадує щось. Спогадує iншi дощi, якi вже одшумiли й сплинули по рiках у море. У кругле вiконечко дряпає карякуватою мокрою гiлкою липа — просить, щоб впустили до хати. Їй тоскно i страшно самiй, бо надто стара, уже всохла половина гiлок, та й дощ перiщить, заливає її корiння. Цiй липi — лiт двiстi, одначе ще кожного лiта зацвiтає, наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним гулом. Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до неї, а вона до нього, вiн i сам по веснi сповнюється солодким гулом, а ночами таємничими шумами, а зараз вiдчуває, як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i йому теж стає холодно. Вiн розумiє стару липу i, якби було можна, залюбки впустив би її до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом. Те дупло — вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий козак Семен Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду — дати шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко схиляв раду на похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик, Сiрко скипiв i наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опiвночi загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля куренiв були повнi води. Гурко сховався на острiвцевi по той бiк Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та кiлька лядунок з порохом. Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив їх."Нехай посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", — сказав. Чотири днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала його трясти лихоманка, й вилiз вiн з очерету, й пришкандибав на майдан, заїкався й цокотiв зубами, й не дивився кошовому в очi."Прийшов, палiюка?" — запитав отаман."Прийшов", — сказав козак. Запеклий i велечний козак Семен Гурко — Палiй i думу вироїв одну — на все життя. Торiк приїжджав на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав Палiй без слiз, i розповiдав про руїну, яка настала на правому березi Днiпра, i думали вони одну важку думу, й зелено шумiла липа, i чорно свiтилося дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри.
