ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сироватцi хотiлося сповнити свiй замiр уже цiєї ночi. Але вона була тиха i сторожка, як церковнi хори, вiн навiть чув кроки вартових, коли тi проходили повз дверi, i їхню розмову, й переклик пiвнiв у посадi. Покладався на розповiдь хорунжого, мав ще два днi. Стояла осiнь, погода мiнялася кожнi два — три днi, сподiвався на її злам, на дощ з громовицею чи хоча б на мжичку.
Мабуть, бог зглянувся на його молитви. Загримiло ще в суботу зранку, опiвднi зрушився дощ, а надвечiр перейшов у зливу. Небо клекотiло, гуркотiло, здавалося, там падають небеснi вежi, ламаються стiни, шкиргає камiнь по каменю. Раз по раз спалахували вiкна — прорiзи, здавалося, то спалахує порох на панiвцi, а далi гримав пострiл з небесної вежi. Сироватка стояв бiля пiвнiчної стiни, вiн не молився, пошепки накликав диявольськi сили — громи й блискавицi, навiть хугу. Його маленька, але вiльна душа танцювала й спiвала безголосо, тiпалася й пiдносилася. Правою рукою при коротких вогняних спалахах малював по стiнi знайденим у кутку уламком розм'яклої червоної цегли коня. Вiн не знав, навiщо малює. Просто спиналося в душi щось ворохобне, хотiв, якщо все оббудеться, трохи покепкувати над сторожею. По тому, послухавши бiля дверей, залiз пiд лiжко й пiдняв один його кiнець, поставив на стiну цапки, нижньою спинкою на пiдлогу, короткими нiжками до стiни. Видивився й випробував його гаразд — дарма що поточене шашелем, воно було мiцне. Знявши з лiжка найтовщу дошку, приставив її до стiни, залiз на ослiнця й подерся на верхню спинку. Побачивши, що не видряпається, поскидав чоботи й полiз босий. Шкода було — якi вже вони не є — чобiт, одначе що мав робити? Видряпавшись на спинку, взяв дошку, впер її кiнцем у стелю, яку мали розцвяхувати дядьки, натиснув.
Стеля не пiддавалася, а лiжко пiд ногами загрозливо поскрипувало. Зачекавши спалаху блискавицi, Мокiй пересунув свою дошку до самого краю стелi, натиснув плечем. Затрiщало, вiн натиснув ще, i його дошка шурхнула в порожнечу. Далi нею розширив отвiр. Потiм вiн опустив її на спинку лiжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до лазу, до якого ще лишалося аршинiв зо два. Помiркувавши, злiз униз. Вiн i далi не поспiшав, робив усе неквапливо, нiби мав у запасi хтозна — скiльки часу. Розламавши ослiнчика, розiдрав навпiл простирадло, скрутив джгутом та прив'язав одним кiнцем до виламаної нiжки. Знову видряпався на спинку лiжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона рiзонула таким бiлим свiтлом, що Сироватка аж очi заплющив й не потрапив нiжкою в лаз. Не вцiлив i за другим, i за третiм спалахом, аж за четвертим вдалося йому засунути нiжку так, що вона, повернувшись, лягла впоперек дiрки. Пiдтягуючись руками, впираючись ногами в стiну, Мокiй долiз до отвору й вхопився руками за дошки. Просунув голову — плечi не пролазили; вихлявся то одним, то другим плечем, але не подавався вперед нi на цяту. Чеберяв ногами, шукав пальцями у стiнi якого виступу чи виямки, вiдчував, як млiють руки, як втрачає силу, — ось — ось розiмкне пальцi й громохкне вниз. Намацавши великим пальцем правої ноги якусь виямку, зiбрав усю силу, — аж вигнулось дугою до краю напружене тiло, — рвонувся й просунув угору плечi, пролiз — залишив на гострiй гранi шматки кунтуша й обдер шкiру на правому плечi. Розчепiривши руки, перепочив мить, пiдтиснувся ще трохи й упав обличчям у порох, що за довгi роки осiв на стелi вежi. Лежав довго. Поки не вiдчув, що знову натекло в руки та ноги трохи сили. Тим часом встиг оглянути дах. У ньому навiть пiсля ремонту зяяло чимало дiрок. Мокiй намiтив одну, iз захiдного боку, поповз до неї. Але спочатку посунув на мiсце дошку, запечатав лаз.
Дощ хльоскав йому в обличчя, вiн не здавався Сироватцi холодним, груди ходили ходуном, i лице пашiло од напруги. Мокiй вихитав i поклав собi пiд ноги кiлька черепиць, просунув у дiрку голову. В ту мить змiнив намiр… Коли його виводили у двiр, розгледiв, що з схiдного боку до вежi тулиться якась будiвля, на неї спочатку й сподiвався сповзти. Вернувся до пролому, забрав нiжку з прив'язаним простирадлом. Одв'язавши його та передерши ще раз надвоє, посточував кiнцi й прив'язав знову. Нiжку заклав мiж лати, вилiз на дах i потихеньку посунув униз. Дощ прав його, немов пiдвiшену ганчiр'яну ляльку, вiтер шмагав i вертiв, нiби закручував на самов'язнiм мотузку. Коли небо зламала блискавиця, Сироватка зiщулився пiд дашком башти, мов мокрий горобець, а тiльки — но згасла, швиденько поповз далi. Мотузок не досягав землi; Сироватка не знав, чи далеко до неї, чекати було страшно, вiн одважився й випустив простирадло з рук. Йому рiзонуло в ноги, вiн упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. I в ту саму мить праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла куля з?за рогу. Вiн не клав собi в голову, що такої ночi в фортецi може пильнувати сторожа. Iнакше б вицахлив її з дiрки на даху, пропустив i спустився по тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох — понiвечений, кволий, не гожий нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, двоє вартових, йшли просто на нього. Сироватка сидiв при землi й бачив їх. Закутанi у важкi киреї, одверталися вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло дрiбно — дрiбно — так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася, розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула, але вiн не встиг її вхопити.
А може, таки вхопив з неї одну iскорку, одначе схилив до самої землi голову, а рукою чимдуж заталапав по калюжi. Вiн навiть завуркотiв потихеньку.
— Пшов, — тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з — пiд пахви рушницю.
— Ось я його…
Сироватка на чотирьох притьма подався за рiг. Позад себе ще встиг почути:
— Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить.
— Розвелося їх…
Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй стiнi. Вiн боляче забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили, що уже ледве несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же вiн нещасний. Але треба було втiкати, треба було жити. I пробирався крiзь темiнь i сльоту до хати шевця Шкути. Всю дорогу бiг пiдтюпця й таки зiгрiвся, ногами холоду не почував, хоч i збивав ранкову росу босими пiдошвами."Бiда бiду перебуде", — сказав собi,
Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей, не ламав лiси, просунув у дiрку мiж одвiрком i тином руку й патичком розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру руку на теплий тремкий храп, легенько, але владно потиснув, а другою почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн.
Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспокоїв Мокiя, вiн помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги сiно, несамохiть нагнувся, пiдiбрав його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого, одв'язав Савура i вивiв з хлiва.
Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi їсти, то побачив порожню башту, а на протилежнiй од дверей стiнi, куди падала свiтла пляма, червоного, буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi вони спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак, то на старе лiжко. Його викинув комендант зi своїх покоїв, а тодi наказав затягти в порохову вежу, до якої було на кiлька днiв посаджено захопленого в полон i гнаного татарами до Бахчисарая на викуп графа Калиновського. Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до стрибка. Хорунжий перехрестився й тихо сказав:
— Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий, як усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них — вовкулаки.
Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi й далi з острахом дивилися на червоного коня на стiнi.
Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант поклав на груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.
