Три мушкетери - Дюма Александр (список книг TXT) 📗

— Мій капітане, — скрушно відповів Араміс, — він хворий, він дуже хворий.

— Хворий, дуже хворий? Що ж це за хвороба? — Побоюються, чи не віспа, мій капітане, — відповів Портос, щоб і собі докинути слово. — І, що найжахливіше, вона, певно, спотворить йому обличчя.

— Віспа! Одначе дивні історії ви розповідаєте, Портосе!.. Хворіти на віспу в його роки? Та годі вам!.. Може, він поранений, навіть убитий — це інша річ… О, якби я знав!.. Але до біса! Панове мушкетери, я більше не бажаю, щоб мої люди вештались по підозрілих шинках, сварилися на вулицях і вихоплювали з піхов шпаги на кожному перехресті. Я більше не хочу, щоб мої люди давали привід для глузування гвардійцям пана кардинала, до речі, справді хоробрим, спокійним і спритним людям, які ніколи не роблять нічого такого, за що їх можна було б затримати, я цього певен! Та вони краще погодяться вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати — це вміють робити тільки королівські мушкетери!

Портос і Араміс аж трусилися від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби не відчували, що він розмовляє з ними так тільки тому, що дуже їх любить. Вони тупцяли з ноги на ногу, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг. Ми вже казали, що в передпокої чули не тільки те, як пан де Тревіль викликав Атоса, Портоса та Араміса, а й зрозуміли з його тону, що він украй розгніваний. Не менше десятка цікавих товпилося за портьєрою, приклавши вуха до дверей; бліднучи від люті, вони намагалися не пропустити жодного звуку з розмови і від слова до слова переказували всім, хто був у передпокої, образи пана де Тревіля. Тож за мить увесь палац — від дверей кабінету до самого під'їзду — закипів.

— Авжеж! Королівські мушкетери дозволяють затримувати себе гвардійцям пана кардинала, — вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше за своїх солдатів; він говорив уривчастим голосом, і кожне його слово вражало, немов удар кинджала. — Авжеж! Шестеро гвардійців його високопреосвященства затримують шістьох мушкетерів його величності! Та хай йому біс! Я знаю, що тепер треба робити. Зараз же йду до Лувру, подаю у відставку, відмовляюся від звання капітана королівських мушкетерів і проситимусь лейтенантом до гвардійців кардинала. А якщо мені відмовлять, то, хай йому біс, пострижусь у ченці!

По цих словах приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній ґвалт: звідусюди долинали лайка й прокльони. «Хай йому чорт!», «Смерть і тисяча чортів!» — усі ці слова наче схрещувалися в повітрі.

Д'Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись, і відчув непереборне бажання залізти хоч би й під стіл.

— Так от, мій капітане, — сказав Портос, остаточно втративши самовладання, — нас було тільки шестеро проти шести, але на нас напали по-зрадницькому, і, перш ніж ми встигли вихопити свої шпаги, двоє з нас упали мертвими, а тяжко поранений Атос мало чим відрізнявся від убитих. І треба вам знати, мій капітане, що Атос двічі намагався підвестись, але двічі знову падав. Проте ми не склали зброї! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то його вважали мертвим і тому спокійнісінько лишили на полі бою, гадаючи: він не вартий того, щоб брати його з собою. Ось як усе було. Хай йому чорт, капітане! Не можна ж вигравати всі бої. Великий Помпей програв бій коло Фарсала [56], а король Франциск Перший, котрий, як мені казали, був не гіршим за інших, усе-таки програв бій під Павією [57].

— А я маю честь запевнити вас, що вбив одного з гвардійців його власною шпагою, — зауважив Араміс, — бо моя зламалась при першому ж випаді… Убив чи заколов, добродію, це вже як вам буде приємніше.

— Я цього не знав, — мовив пан де Тревіль, трохи пом'якшавши. — Пан кардинал трохи перебільшив, як бачу.

— Але я вас дуже прошу, мій капітане, — додав Араміс, який, побачивши, що пан де Тревіль став заспокоюватися, насмілився додати собі це прохання, — я вас дуже прошу нікому не говорити, що Атоса поранено: він буде в розпачі, якщо це дійде до вух короля, і оскільки поранення справді тяжке — побоюються, що, проколовши плече, шпага пройшла в груди, — то можна чекати…

В цю мить хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя.

— Атос! — вигукнули обидва мушкетери.

— Атос! — повторив і собі пан де Тревіль.

— Ви мене викликали, добродію, — тихо, але дуже спокійно мовив Атос до пана де Тревіля. — Мої товариші передали мені ваш наказ, і от я поспішив з'явитися до ваших послуг. Чекаю на ваші розпорядження, мій капітане!

З цими словами бездоганно вдягнений, при перев'язі, мушкетер твердим кроком увійшов до кабінету. Схвильований до глибини серця цим доказом мужності, пан де Тревіль кинувся йому назустріч.

— Я сказав цим панам, — мовив він, — що забороняю своїм мушкетерам без потреби важити життям, бо хоробрі люди дуже дорогі королю, а король знає, що його мушкетери — найхоробріші в світі люди. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки Атос відповість на цей доказ прихильності, пан де Тревіль схопив його праву руку і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри все своє самовладання, аж сіпнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.

Присутні були настільки вражені появою Атоса, про поранення якого, незважаючи на таємницю, знали всі, що ніхто й не подумав зачинити двері. Гомін задоволення заглушив останні слова капітана мушкетерів, і кілька радісно збуджених облич зазирнуло між портьєрами. Зрозуміло, пан де Тревіль одним гострим словом міг би вгамувати порушників етикету, але враз він відчув, що Атос судорожно вчепився в його руку. Глянувши на нього, Тревіль зрозумів: Атос от-от знепритомніє. У ту ж мить мушкетер, який напружував усі сили, аби не виказати страждання, не витримав болю і, наче мертвий, упав на паркет.

— Хірурга! — вигукнув пан де Тревіль. — Мого або королівського, найкращого! Хірурга! Бо, чого доброго, мій хоробрий Атос помре.

На крик пана де Тревіля всі кинулись до його кабінету і з'юрмилися навколо пораненого — капітан мушкетерів і на думці не мав зачиняти від будь-кого двері. Та їхня запопадливість була б марною, якби лікар не знайшовся в самому будинку; розштовхавши натовп, він підбіг до непритомного Атоса й зажадав, щоб його негайно перенесли до сусідньої кімнати, далі від цього гамірливого виру. Пан де Тревіль відчинив двері й провів Портоса та Араміса, які винесли свого товариша на руках. Хірург зайшов останнім, і двері за ним зачинилися.

Тієї ж миті в кабінеті пана де Тревіля, перед яким взагалі всі трепетали, стало так само гамірно, як у передпокої. Присутні розмовляли, не стишуючи голосів, вигукували, кричали, лаялись, сварилися й посилали кардинала з його гвардійцями під три чорти.

За хвилину повернулися Портос та Араміс; біля пораненого лишились тільки пан де Тревіль і хірург.

Нарешті з'явився й пан де Тревіль. Атос прийшов до тями; хірург сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо той знепритомнів тільки від втрати крові.

Пан де Тревіль зробив знак, і всі вийшли; лише Д'Артаньян добре пам'ятав про свою аудієнцію і з упертістю справжнього гасконця стояв, не рухаючись з місця.

Коли двері зачинилися, пан де Тревіль обернувся й опинився сам на сам з юнаком. Усе щойно пережите порушило спокійний плин його думок. Він спитав про мету приходу впертого відвідувача. Та коли Д'Артаньян назвав себе, пан де Тревіль тої ж миті згадав усі останні події й одразу збагнув, що мав вислухати юнака.

— Пробачте, — сказав він усміхаючись, — пробачте, мій любий земляче, але я про вас і справді забув. Кажіть, чого ви хочете: капітан — такий самий батько сімейства, як і всі інші, тільки у нього більше відповідальності, ніж у звичайного батька. Солдати — дорослі діти. Та оскільки я вимагаю, щоб накази короля, і особливо накази пана кардинала, виконувались…

Д'Артаньян не зміг приховати усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що його співрозмовник — хлопець розумний, і звернув розмову на інше: