Три мушкетери - Дюма Александр (список книг TXT) 📗

Серце в нашого юнака калатало, і він намагався протовпитись крізь галасливу й неспокійну юрбу, притискаючи довгу шпагу до худих ніг, тримаючи руку біля крис капелюха й ніяково усміхаючись, як усякий провінціал, що хоче вдати, ніби він не втратив самовладання. Щоразу, коли Д'Артаньянові щастило обминути який-небудь гурт, він полегшено зітхав. Проте юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний.

Але й перед самими сходами Д'Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь дивною грою, а ще десять чи дванадцять чоловік чекали на терасі, поки настане їхня черга взяти участь у витівці.

Один з мушкетерів, стоячи на кілька сходинок вище, відбивався шпагою, не даючи або принаймні намагаючись не дати іншим піднятися.

Решта троє, також зі шпагами в руках, спритно нападали на нього. Д'Артаньян вирішив спочатку, що це фехтувальні рапіри із затупленим вістрям. Але незабаром з численних подряпин він зрозумів, що, навпаки, кожна шпага якнайкраще відточена; до того ж, при кожному вдалому ударі не тільки глядачі, а й учасники сміялись, як божевільні.

Той, що стояв зверху, чудово захищався. Навколо бійців утворилося коло; умови гри полягали в тому, що після пропущеного влучного удару поранений відмовлявся від своєї черги на аудієнцію [45], відступаючи її тому, хто переміг. За п'ять хвилин усі троє дістали подряпини: один — у руку, другий — у підборіддя, третій — у вухо, тим часом як їхній суперник не був зачеплений жодного разу; за встановленою умовою, це винагороджувалося тим, що переможець вигравав одразу три черги.

І хоч не так важко було здивувати нашого молодого мандрівника, як примусити його виявити свій подив, — ця гра справді вразила Д'Артаньяна. Він звик, що навіть у його провінції — краї, де так багато відчайдушних заводіяк, — для виклику на дуель потрібен хоч якийсь привід; божевільна витівка чотирьох гультіпак була, на його думку, найнеймовірнішим з усього, про що він досі чув навіть у Гасконі. Юнакові здалося, ніби він перенісся до тієї славнозвісної країни велетнів, куди згодом потрапив Гуллівер [46] і де він натерпівся такого страху. Та навіть минувши фехтувальників, Д'Артаньян не дуже наблизився до мети: треба було пройти ще терасу й передпокій.

Тут, правда, вже не фехтували — на терасі розповідали любовні історії, а в передпокої гомоніли про двірцеві новини. На терасі Д'Артаньян зашарівся, у передпокої він затремтів. Дарма що юнак вдався меткий і непосидющий — в Гасконі бо він залицявся не тільки до юних покоївок, а й до молодих господинь, — бодай у кошмарному сні він не міг собі уявити й половини почутих тут подробиць любовних зустрічей, і четвертої частки гучних любовних подвигів, яким особливої ефектності надавали широковідомі імена й пікантні деталі. Але якщо на терасі була вражена його скромність, то в передпокої — його повага до кардинала. Тут, на свій превеликий подив, Д'Артаньян почув неприховану критику політики, від якої тремтіла вся Європа; тут висміювалось приватне життя кардинала, а наш юнак добре знав, що за найменшу спробу втрутитися в нього покарано багатьох високих і могутніх вельмож. З цієї великої особи, до якої так шанобливо ставився Д'Артаньян-батько, тут одверто сміялися мушкетери пана де Тревіля, котрі вголос глузували з його кривих ніг і згорбленої спини; дехто наспівував куплети про кардиналову любку пані Д'Егійон (його племінницю пані де Комбале [47]); інші домовлялися про чергову бійку з пажами та гвардійцями його світлості кардинала. Все це здавалося Д'Артаньянові страхітливим і неймовірним.

Проте, коли серед уїдливих жартів на адресу кардинала іноді лунало ім'я короля, всі вмить замовкали, — так, ніби чиясь невидима рука затуляла їм рота; співрозмовники нерішуче озиралися довкола, наче побоюючись, що їхні слова почують у кабінеті пана де Тревіля. Та незабаром хтось влучним натяком знову переводив розмову на його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден вчинок кардинала не лишався поза увагою.

«Всіх цих людей кинуть до Бастилії і повісять! — з жахом подумав Д'Артаньян. — І мене, безперечно, разом з ними, бо з тієї миті, як я почув ці розмови, я став їхнім спільником. Що сказав би мій батечко, який так палко радив поважати кардинала, коли б дізнався, Що я потрапив у товариство цих плетунів?»

Д'Артаньян, ясна річ, не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився в обидва ока, слухав в обидва вуха і щосили напружував усі п'ять своїх відчуттів, аби нічого не пропустити. Та хоч як поважав він батька, а все ж відчував, що власні смаки схиляють його до схвалення, а не до осуду всього, що відбувалося навколо.

Оскільки Д'Артаньяна ніхто серед цього натовпу улюбленців пана де Тревіля не знав і ніколи не бачив, до нього підійшов розпорядник, щоб довідатись про мету його візиту. Д'Артаньян ніяково назвав своє ім'я, послався на те, що він земляк пана де Тревіля, і попросив розпорядника, аби той поклопотався перед капітаном мушкетерів про коротку аудієнцію для нього. Розпорядник прихильно пообіцяв передати прохання.

Трохи заспокоївшись, Д'Артаньян почав уважніше роздивлятися вбрання та обличчя присутніх.

Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер, чий не зовсім звичайний костюм привертав загальну увагу. На мушкетері був не мундир, носити який, до речі, за тих часів менших політичних свобод, але більшої особистої незалежності було зовсім не обов'язково, а досить вицвілий і потертий небесно-голу-бий камзол, на який він надів гаптовану золотом перев'язь, що виблискувала, немов сонячні лелітки на воді в ясний безхмарний день. Довгий плащ з темно-червоного оксамиту спадав з його плечей, даючи змогу лише спереду розгледіти розкішну перев'язь, на якій висіла величезна шпага.

Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті, поки він погордливо підкручував вус, милувалися з гаптованої золотом перев'язі, і Д'Артаньян — більше за всіх.

— Нічого не вдієш, — казав мушкетер, — це стає модним; я розумію, що вчинив безумство, але ж це модно. До того, треба ж кудись витрачати батьківську спадщину.

— Та годі тобі, Портосе! — вигукнув хтось. — Не намагайся нас переконати, ніби цією перев'яззю ти завдячуєш батьківській щедрості; признайся — тобі її подарувала дама під вуаллю, яку я зустрів із тобою в неділю біля застави Сент-Оноре.

— Ні, присягаюся честю й даю слово дворянина! Я купив її за власні гроші, — відповів той, кого назвали Портосом.

— Так само, як я купив оцей новий гаманець, — обізвався інший мушкетер, — за ті гроші, що їх моя любка поклала мені до старого.

— Ні, це правда, — заперечив Портос, — і доказом цього є те, що я заплатив за перев'язь дванадцять пістолів.

Захоплення побільшало, але й сумніви не розвіювалися.

— Чи не так, Арамісе? — спитав Портос, звертаючись до іншого мушкетера.

Той, кого назвали Арамісом, був анітрохи не схожий на Портоса: зовсім молодий — двадцяти двох, щонайбільше двадцяти трьох років, з чорними лагідними очима й рожевими та пухнастими, як осінній персик, щоками, він справляв враження наївного й ніжного юнака; його тоненькі вуса накреслювали на верхній губі бездоганно пряму лінію; здавалося, він навмисне не опускав рук, щоб не дати набрякнути жилам, і час од часу пощипував себе за вуха, щоб зберегти їх ніжно-червоний колір та прозорість. Говорив він мало й повільно, чемно вклонявся численним знайомим і беззвучно всміхався, показуючи свої білі рівні зуби, за якими, певно, доглядав так само старанно, як і за всім своїм туалетом.

Араміс ствердно відповів на запитання друга, ледь нахиливши голову.