Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии TXT) 📗

- Чи приміти­ли ви оцього біло­го па­ни­ча? - спи­тав по­шеп­том Кміта в Га­лецької. - Це уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Дістає він, пев­но, ма­лу пла­ту, але, знать, ду­же доб­ра лю­ди­на, бо ко­ли не йде на служ­бу в кан­це­лярію, то до­ко­неч­но за­вер­не до старців і по­дасть мені ми­лос­ти­ню. Я вже дізнавсь, хто він. Йо­го про­зи­ва­ють Літос­танський. Мені ду­же хо­четься зап­ро­си­ти йо­го до се­бе та поз­най­оми­тись з ним.

Галецька з ди­ва тільки очі витріщи­ла, за­чу­до­ва­на та­ким про­хацьким ба­жан­ням.

- Чи він же піде в гості до старців? - якось не­са­мохіть ви­хо­пи­лось у неї.

- Та я не ста­рець! Я ко­лись слу­жив на то­му са­мо­му місці в кан­це­лярії, кот­ре зай­має отой Літос­танський.

- Невже ви слу­жи­ли в кан­це­лярії? - спи­та­ла за­чу­до­ва­на Га­лецька.

- Атож! Слу­жив дов­генько, але помірку­вав собі, що луч­че йти в старці, ніж слу­жи­ти в кан­це­лярії за п'ятнад­цять кар­бо­ванців місяч­ної пла­ти. В про­хацтві більший за­робіток. Я так зро­бив, та й не ка­юсь.

- Невже цьому прав­да, що ви ка­же­те?

- Авжеж прав­да! щи­ра прав­да! Навіщо б мені вас ду­ри­ти, чи, як ка­жуть, мос­ка­ля підво­зить?

«Диво, та й годі! Які чу­дер­нацькі старці є тут у Києві», - по­ду­ма­ла Га­лецька. - А я от по­ми­ли­лась в вас: ду­ма­ла, що ви справді ста­рець, - ска­за­ла го­лос­но Га­лецька.

- То тим, що ви, ма­буть, впер­ше на­че­пи­ли тор­би та вше­ле­па­лись поміж оце старцівство. А от я не по­ми­ливсь: од­ра­зу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, мо­же, й кращі од нас.

- Як же ви дізна­лись про це? - спи­та­ла Га­лецька.

- Не ду­же-то й труд­но дізна­тись за це. Ви не­зу­гарні по-старцівсько­му кла­ня­тись: нез­датні навіть по-про­хацькій ви­во­дить го­лос, все якось не пот­рап­ляєте в про­хацький тон, а жеб­раєте, ніби панія лас­ка­венько та зви­чай­ненько про­се ко­го-не­будь зро­би­ти їй пос­лу­гу. От Мокрієвська та отой уря­до­вець, що жеб­рає на «біле­ти» в те­атр, то вже зовсім приз­ви­чаїлись. Мокрієвська дав­но спрос­ти­лась, бо дав­но ти­няється попід церк­ва­ми, і втяг­лась в свою роль. Пев­но, в неї та­ки здо­ро­вий та­лант зро­ду. Тим-то во­на сли­ве од­ра­зу пот­ра­пи­ла по­пас­ти в наші при­ма­дон­ни. Тут в нас під мо­нас­ти­ря­ми є тільки зо дві, зо три та­ких ви­дат­них при­ма­донн. Так вам до ла­ду вміє ви­вес­ти го­ло­сом жалібненько та гар­ненько, так кви­ле-прок­ви­ляє, що од­ра­зу ніби гач­ком за­че­пить за сер­це, взру­шить кож­ну ду­шу та й ви­уде ша­га або й грив­ню. Ко­ли б во­на не пи­ла та нап­ро­па­ли не гу­ля­ла, то пішла б ви­со­ко та да­ле­ко і скла­ла б капіта­лець незгірше ме­не.

- Диво мені, та й годі! Нев­же ви скла­ли собі копійчи­ну з цього зли­дарсько­го про­хацт­ва?

- Атож! Маю свій дімок, і не­по­га­ний. От зайдіть оце за­раз до ме­не та й по­ба­чи­те. Мо­же, вам тре­ба жит­ла. В ме­не са­ме оце спо­рож­ни­лась од­на кімнат­ка, бо мій по­жи­лець нес­подіва­но виб­равсь. А мені шко­да, що кімнат­ка пус­тує. Ви з чи­ма­лих панів чи з підпанків? - спи­тав Кміта і ско­са хит­ренько зирк­нув на Га­лецьку.

- Ет! бо­дай не ка­за­ти! Я з убо­гих підпанків, а не а панів, - обізва­лась Га­лецька й зітхну­ла так важ­ко, що навіть в Кміти во­рух­ну­лось сер­це.

- Мабуть, ви заз­на­ли на своєму віку ба­га­то го­ря та оце з нуж­ди про­си­те хліба. Чи­ма­ло тут між про­ха­ча­ми панків та паній, що прос­тя­га­ють ру­ку з нуж­ди та з бідності. Я ба­гатьох та­ких знаю, що жеб­ра­ють, бо не­ма де дітись, не­ма де го­ло­ви при­хи­ли­ти, - ска­зав Кміта.

- І я з та­ких. Не­ма мені на світі нігде прис­та­но­ви­ща. На­пи­ту­ва­ла собі оце в Києві будлі-якої служ­би та й досі не на­пи­та­ла і ли­бонь не на­пи­таю, - ска­за­ла Га­лецька, зітхнув­ши важ­ко.

- От вже в церкві й шап­коб­ран­ня. За­то­го цвин­тар спустіє. Ходім до моєї гос­по­ди та нап'ємось чаю, бо ви, ма­буть, і досі нат­ще­сер­це. Та, мо­же, я вас хоч по­ра­дою за­ря­тую в нужді.

Люде з церк­ви по­ви­хо­ди­ли. Ко­ло бра­ми сно­ви­га­ли про­ча­ни. Кміта поч­ва­лав ніби ста­ре­чою хо­дою, спи­ра­ючись на про­хацький кос­тур, а по­руч з ним пішла й Га­лецька. Її заціка­ви­ло, що цей про­хач має свій влас­ний дім, ще й на­тяк­нув, що мо­же ста­ти їй в при­годі хоч ра­дою.

- От там на роз­логій до­лині, на­ни­зу ко­ло Ли­беді, й моя гос­по­да сли­ве над річеч­кою; он та­меч­ки са­ме, де бов­ваніє ку­па осо­корів та верб, - ска­зав Кміта.

Як тільки во­ни одійшли да­ле­ченько од мо­нас­ти­ря, Кміта розв'язав ву­ха й схо­вав хус­точ­ку в ки­ше­ню, а потім вип­рос­тавсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, зви­чай­ною хо­дою. Не­за­ба­ром во­ни зійшли з при­гор­ка на­низ в до­ли­ну, і Кміта привів Га­лецьку до сво­го до­му.

Дім був на один етаж, але чи­ма­лий, дов­гий. Ко­ло до­му бов­ваніли ви­со­чезні осо­ко­ри, зе­ленів ста­рий са­док, не од­го­род­же­ний од дво­ру. Са­док розрісся на волі. Вишні по­забіга­ли навіть до се­ре­ди­ни дво­ру, на кот­ро­му зе­ленів шпо­риш, не­на­че в сільських дво­рах.

- Ось і моя гос­по­да! Оця по­ло­ви­на до­ма ста­ра, ще батьківська, а оцю но­ву по­ло­ви­ну вже я прис­та­вив сам на свої ви­жеб­рані про­хацькі гро­ша­ки. Ба­чи­те! от з цих ма­леньких торбів яка дов­га та здо­ро­ва «тор­ба» ви­рос­ла! - ска­зав Кміта.

- Невже ж та­ки ви до­бу­ду­ва­ли оці бу­дин­ки з про­хацьких гро­шей? - аж крик­ну­ла з ди­ва Га­лецька.

- А чо­му пак і ні? Влітку, як на­су­нуть про­ча­ни в Київ, я ча­сом за день на­жеб­раю два або й три кар­бо­ванці. Взим­ку бу­ває в ки­шені та в торбі ба­га­то мен­ше. Але за­га­лом маю, не вмен­шай бо­же, добрі за­робітки. Добрі «божі тру­дов­ни­ки» та­ки нас, старців, не крив­дять. Про­шу до по­коїв! - про­мо­вив Кміта.

- Але ж ви самі тільки жеб­раєте, чи й ва­ша жінка хо­де під мо­нас­тирі? - спи­та­ла Га­лецька.

- Ні, тільки я сам. Моя жінка, до­ки жи­ла, сиділа в хаті та ха­зяй­ну­ва­ла. Але во­на оце не­дав­неч­ко по­мер­ла. Те­пер гос­по­да­рює в ме­не моя доч­ка-єди­ни­ця, бо стар­ших до­чок бог приб­рав до се­бе, ще як бу­ли в спо­вит­ку, - ска­зав Кміта.

Вони ввійшли в при­хо­жу. При­хо­жа бу­ла ма­ленька, але чис­тенька. В од­чи­нені двері бу­ло вид­но чи­ма­лу світлич­ку, зви­чай­ну міщанську світлич­ку, але з обс­та­вою панською: з де­ше­вою мебіллю, з зе­ле­ною ка­на­пою, з вільхо­ви­ми де­ше­ви­ми стільця­ми та сто­ли­ка­ми. На вікнах цвіли ге­рані. Скрізь бу­ло чис­то приб­ра­но. Га­лецька не сподіва­лась та­кої обс­та­ви в про­ха­ча. Замість якоїсь про­хацької ха­лу­пи або зем­лян­ки во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в чис­то­му житлі, хіба тро­хи по­ган­шо­му, ніж бу­ло ко­лись її жит­ло в Білій Церкві. Га­лецькій ста­ло ніяко­во йти в гор­ниці в дранті, та ще й з тор­би­ною на пле­чах.

- Роздягайтесь! Скиньте тор­би­ну й ла­та­ну юб­ку та пок­ладіть отут в при­хожій, а я тим ча­сом піду та пос­ки­даю й свою про­хацьку ліврею, - ска­зав Кміта й зник в дру­гих ву­зеньких двер­цях з бо­ку при­хо­жої.

З світлиці виг­ля­ну­ла в двері якась пан­ноч­ка, ви­со­ченька на зріст, мо­ло­денька, чор­ня­венька, з ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, з чер­во­ним бан­ти­ком, з чер­во­ни­ми губ­ка­ми, гар­на, як квіточ­ка, і з ди­ва ви­ря­чи­ла очі на Га­лецьку.

- Це… Ні… А я ду­ма­ла, що Мокрієвська! - про­мо­ви­ла пан­ноч­ка й по­да­лась на­зад в світли­цю, вглядівши нез­най­ому стар­чи­ху.

Галецька сто­яла ні в сих ні в тих.

- Ви прий­шли оце з та­том? - спи­та­ла пан­ноч­ка.

- Прийшла з та­том. Він ме­не зап­ро­сив… та… - не до­ка­за­ла Га­лецька, за­ля­ку­ючись.

Панночка зник­ла. Га­лецька сто­яла й не зна­ла, що діяти, що чи­нить, їй ста­ло со­ром своїх торбів, своїх ла­ток. Во­на бу­ла ра­да, що пан­ноч­ка десь зслиз­ла з її очей.

«Одже ж цей доб­рий стар­чик і справді не бре­хав. В йо­го доч­ка і справді гімна­зист­ка, як ка­за­ла ота навісна Мокрієвська. Ой, со­ром мені йти в гор­ни­цю! Чи не втікти б мені по­таєнці, до­ки не­ма ніко­го в по­ко­ях?» - ду­ма­ла Га­лецька, пох­ню­пив­ши го­ло­ву і взяв­ши ціпок в ру­ки, кот­рий во­на вже бу­ла пос­та­ви­ла в ку­точ­ку.