Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии TXT) 📗

- Була, бач­те, дум­ка в ме­не, що кан­це­лярія та­ки нас­та­че хліба на нас двох. Але во­на не нас­та­ча­ла до­волі й на од­но­го. І ви­га­да­ють же служ­би з та­кою пла­тою, що од неї або з го­ло­ду зди­хай, або ха­барі бе­ри, або й тор­би на плечі начіплюй. Пла­та мені бу­ла все од­на­ко­ва, а їсти бу­ло нічо­го. А тут ще, на моє ли­хо, прис­ла­ли звідкільсь ста­ро­го на­чальни­ка. Цей на­чальник був нав­ди­во­ви­жу ли­хий, злю­щий та ве­ред­ли­вий. Бу­ло ніхто йо­му нічим не до­го­де. Кри­чить, лається, шпур­ляє бо­ма­ги прос­то в вічі, або од злості пош­ма­тує їх на дрібні шма­точ­ки та й шпур­не пи­са­рям ме­жи очі. Ще бу­ло й «ти­кає» на мо­ло­дих, та й на ме­не і на всіх прос­тих пи­сарів, не­на­че на сто­рожів. Він був низький, при­сад­ку­ва­тий, як пе­че­ри­ця, ста­рий, аж по­рох­ня з йо­го си­па­лась. Вид в йо­го був об­го­ле­ний; ніс, на­че чер­во­на сли­ва, бо він пив горілку. Си­дить бу­ло на кріслі оте опу­да­ло, та ко­ли не лається та мов­чить, то по­зи­рає по сто­лах і не­на­че нас усіх їсть очи­ма, їй-бо­гу, бу­ло не­на­че очи­ма лається!

Але гірше за все на­допік він усім пи­са­рям прізви­ща­ми. По­да­вав нам усім прізви­ща, та такі пас­кудні, що й самі ос­танні му­гирі та­ких не ви­га­да­ли б. Ме­не прод­раж­нив «сал­га­ном» та «ко­тя­чим са­лом». Од­но­му ста­ро­му пи­са­реві дав прізви­ще «ста­ре дринд­за­ло»; мо­ло­денько­го пи­сар­чу­ка, ма­буть, за чу­бок, що стир­чав на го­лові, прод­раж­нив «смер­дя­чим оду­дом». Мо­го при­яте­ля, та­ки з на­ших міщан, Ос­та­па Дрімай­ла - «Дри­га­лом», бо в йо­го бу­ли ду­же тонкі но­ги. Од­но­го глад­ко­го прод­раж­нив «глев­кою пе­репічкою», дру­го­го - «посмітю­хою», третього - «ко­лу­пай­лом» че­рез те, що він, як бу­ло по­дає на­чальни­кові якусь бо­ма­гу, то ко­лу­пає пальцем в носі. Ста­ро­му ви­со­ко­му та ци­ба­то­му мос­ка­леві, сто­ро­жеві, дав прізви­ще «гопст­ри­бай­ло». Оце як бу­ло си­дить за сто­лом, то не кли­че нас на ймен­ня, а на прізви­ща. Тільки бу­ло й чуєш: «Гей ти, дринд­за­ло! чи швид­ко до­пи­шеш оту бо­ма­гу!» «Гей, оду­де! не клюй ли­шень но­сом та мерщій до­пи­суй діло». «Чо­го ти усе швен­дяєш, ко­тя­че са­ло! - кри­чить бу­ло на ме­не. - Я те­бе в три по­ги­белі скру­чу, як не уви­неш­ся сьогодні з тим лист­ком». Тільки бу­ло й чуєш: «Пе­репічко! кли­шо­но­гий дри­га­ле! го­лод­ри­го! гопст­ри­бай­ле! підчих­вос­те! зад­ри­по! гу­па­ле!» По­да­вав нам нові ймен­ня, на­че з хрис­ти­ян пе­ре­вер­нув нас на якусь ідольську віру. Хто йо­го зна, де він брав ті прізви­ща! Не­на­че зу­мис­не по­за­пи­су­вав їх у своєму дур­но­му по­ми­нальни­кові та ви­чи­ту­вав по пи­са­но­му, як от, приміром, ди­якон ви­чи­тує йменні «о здравії».

А ще як ча­сом бу­ло прий­де в кан­це­лярію напідпит­ку, то вже тоді гав­кає на всю кан­це­лярію, або цвірчить та цвірчить, як цвіркун десь під піччю. Зовсім не­на­че оп­риш­ку­ва­та ли­ха ба­ба, що гри­має без­пе­рес­тан­ку на невістку та на всю че­лядь, а ко­ли не кри­чить на че­лядь, то лає ку­ри, або кур­ча­та, або свині, аби рот не мов­чав. Ота­кий був і наш ста­рий на­чальник. А ко­ли бу­ло ча­сом ду­же роз­сер­диться, то прис­не ніби прис­ком, на­че йо­го хтось ки­нув на га­ря­чу ско­во­ро­ду. Тоді він бу­ло шквар­чить та ши­пить, не­на­че ско­во­ро­да з вишк­вар­ка­ми на жа­ру.

Надавали ж і ми гур­том уся­ких прізвищ цьому гу­па­лові! Ми ніко­ли не зва­ли йо­го між со­бою на ймен­ня, а зва­ли йо­го «цвірку­ном» і «то­рохтієм», і «обли­за­ним ма­ко­го­ном», бо го­ло­ва в йо­го бу­ла ли­са, справді на­че об­ли­за­ний ма­когін. Сто­рожі та стійчи­ки прод­раж­ни­ли йо­го «ка­ла­тай­лом» та «дядьком гу­па­лом», бо йо­го фамілія бу­ла - Гу­пальський.

Я пра­цю­вав в кан­це­лярії пад­ко­ви­то, док­ла­дав рук, пи­сав, не­на­че пенз­лем ви­мальову­вав. Од­же ж бу­ло ніяк не до­год­жу «ста­ро­му гу­па­лові». Чимсь я був йо­му нев­по­доб­ний, і сам не знаю - чим. Оце бу­ло ви­ма­люю йо­му бо­ма­гу й, по­да­ючи, ду­маю, що він пох­ва­ле ме­не. А те «ка­ла­тай­ло» зир­не бист­ро на лис­ток, потім пе­ре­ди­виться своїми гост­ри­ми банька­ми та й зак­ри­чить.

- Гей ти, мур­ло! Ти й справді са­ло­губ, як я ба­чу. Тобі тільки б киш­ки на­чи­нять, а не бу­ма­ги пи­са­ти. Ди­вись ли­шень, як ти по­пе­ре­но­сив сло­ва: «Про­шеніе уже подано дав­но…» А осьдеч­ки далі: «Предс-еда­тель рас­смот­рел…» Ото ко­то­луп! Що ж то він з'їв отой «еда­тель»? чи ва­ре­ни­ки з си­ром, чи пам­пуш­ки з час­ни­ком? Га? Ли­бонь батько твій так роз­ди­рав сло­ва де тра­питься, не­на­че вовк ко­зу-де­ре­зу, та й те­бе так нав­чив. На! з'їж оце своє пи­сан­ня та хоч вда­ви­ся ним! Йди пе­ре­пи­суй за­раз на­но­во.

Подер, пош­мат­ку­вав моє ма­лю­ван­ня на дрібні шма­точ­ки та й шпур­нув мені в вічі. Так він ос­то­гид мені своєю нас­тир­ливістю, що я був ла­ден тіка­ти од йо­го хоч за три­дев'ять зе­мель або й далі, щоб тільки поз­бу­тись ли­ха.

На на­ше без­го­лов'я са­ме тоді да­ли Гу­пальсько­му ор­ден свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра. Як по­че­пив він звізду на серці, то на­пин­дю­чивсь так, що до йо­го ані прис­ту­пу! Тоді вже не тільки пи­сарі, але й сто­ло­на­чальни­ки прис­ту­па­ли до йо­го сто­лу навш­пи­няч­ки, щу­ли­лись та кор­чи­лись, ніби якісь шко­лярі-про­вин­ни­ки. До то­го ча­су він тільки ла­яв­ся та си­пав прізви­ща, як з мішка, а як по­че­пив звізду на серці, то вже по­чав би­тись. Сто­рожів та уся­ких стійчиків так бу­ло й сма­ле по щоці за най­мен­шу про­ви­ну. А над на­ми, пи­са­ря­ми, зну­щав­ся так, що усім бу­ла не­ви­держ­ка далі слу­жить.

Тоді пи­сар Дрімай­ло, мій сусід і при­ятель, ка­же до ме­не: «Ки­дай­мо оцю ка­торж­ну служ­бу, по­пе­ре­би­рай­мось за старців, на­че­пим тор­би та ходім про­си­ти під Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Пе­ре­одяг­не­мось так, що ніхто й не впізнає. Я пев­ний в то­му, що стар­цю­ван­ня дасть нам більше за­робітку, ніж пи­са­рю­ван­ня. Я доб­ре знаю, що тор­ба - не­по­га­ний засіб і, ма­буть, кра­щий, ніж пи­са­рю­ван­ня в кан­це­лярії. Та й які наші за­со­би в нас вдо­ма? До­ки бу­ли живі наші батьки і тор­гу­ва­ли на рун­ду­ках ся­ким-та­ким кра­мом, то ще мож­на бу­ло жи­ти з бідою по­по­ло­вині, а як старі пов­ми­ра­ли, то те­пер навіть не про­хар­чуємось на наші пи­сарські за­робітки».

- Одже ж ти ка­жеш прав­ду, - ка­жу я до йо­го. - Як­би моя жінка не ста­ла пе­репічай­кою та не за­роб­ля­ла на па­ля­ни­цях, то ми з нею дав­но б з го­ло­ду по­пух­ли.

- Почепім оце тор­би та ходім під мо­нас­тир. А як хто дізнається за це, то ми при­най­мні зав­да­мо со­ро­му отій вишк­варці, ото­му навісно­му Гу­пальсько­му за те, що йо­го пи­сарі тор­ба­ми тру­сять під церк­ва­ми, - ка­же він до ме­не.

- Ну! цим не ду­же зав­го­ри­мо йо­му, - про­мо­вив я, - але він так ос­то­чортів мені своїми прізви­ща­ми та лай­кою, що я ла­ден хоч і тор­ба­ми тру­сить, аби тільки зди­ха­тись кан­це­лярсько­го ли­ха.

- От ви, та­ту, сер­ди­тесь на Гу­пальсько­го за прізви­ща, а ви ж самі на­да­ва­ли на­шим сусідам прізвищ незгірше ва­шо­го Гу­пальсько­го, - обізва­лась Уля­ся. - Чи знаєте, Ольго Се­менівно, що ко­ло нас жи­ве не Дар­мос­тук, Шкан­ди­ба, Коз­ловський та інші, а який­сь Посмітю­ха, За­де­рихвіст. Мар­та Су­хо­реб­ра, якась Со­ро­ко­пу­ди­ха, Ре­па, Ге­па… Так та­то зве їх інко­ли й при чу­жих лю­дях, аж мені стає ніяко­во. Вмієте й ви прик­ла­да­ти усякі прізви­ща. Вам не по­до­ба­ло б за це сер­ди­тись на Гу­пальсько­го, - ска­за­ла Уля­ся.

- Але я ніяко­го сусіда не драж­ню прос­то в вічі прізви­ща­ми, а по­за­очі хоч і драж­ню, то, як ка­жуть: «як не чує, то й не ва­дить». А Гу­пальський бу­ло ки­дає нам прізви­ща прос­то в вічі, ніби ли­ха сільська ба­ба ко­мусь су­че дулі спе­ре­сер­дя під самісінький ніс. Я вдав­ся-та­ки зро­ду са­мо­люб­ний та гор­до­ви­тий, і тільки честь на собі пок­ла­дав, щоб не зда­ти йо­му здачі та­ки­ми ж дос­то­ту прізви­ща­ми, або ще й влучніши­ми. Бу­ло слу­хаю та тільки ду­маю: «Ой ти, мур­ля­ко, ста­ре цвірку­ни­ще, об­ли­за­ний ма­ко­го­не! от на те­бе так вар­то б бу­ло ви­си­па­ти хоч би й цілий лан­тух прізвищ. Це б до те­бе прис­та­ва­ло ба­га­то кра­ще, ніж звізда на серці».