Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
Колишній унтер почервонів, несамохіть мацаючи пальцем пару золотих у жилетній кишені. Завісу спущено: оркестр заграв вальса. Дюруа сказав:
— Може, пройдемось по коридору?
— Як хочеш.
Вони вийшли, і потік людей їх зразу ж підхопив, їх тиснули, штовхали, душили, пхали, і перед очима їхніми колихалось ціле море капелюхів. Серед цієї чоловічої юрби сновигали попарно дівчата, легко просуваючись між ліктями, грудьми та спинами, немов почували себе вдома, вигідно, як риби у воді, в цій хвилі самців.
Дюруа захоплено йшов, п’яно дихаючи важким тютюновим повітрям, людським духом та пахощами повій. А Форестьє пітнів, задихувався й кашляв.
— Ходімо в сад, — сказав він.
І, звернувши ліворуч, вони зайшли в критий сад, де било два лихенькі фонтани, а коло цинкових столиків під тисами й туями в кадубах пили чоловіки та жінки.
— Ще по шклянці? — спитав Форестьє.
— Залюбки.
Вони сіли, роздивляючись на публіку.
Вряди-годи коло них спинялась повія й питала, завчено посміхаючись: «Може, почастуєте мене чимсь, пане?» І коли Форестьє відповідав: «Шклянкою води з фонтана», відходила мурмочучи: «Ач, яка пика!»
Аж ось з’явилась повна чорнявка, що недавно стояла за ложею приятелів; вона пихувато виступала, взявшись під руки з повною білявкою. Це справді була прекрасна добірна жіноча пара.
Постерігши Дюруа, вона посміхнулась, немов очі їхні вже порозумілись на чомусь інтимному й таємному, і, взявши стільця, спокійно сіла проти нього, посадовивши поруч і подругу, тоді дзвінко крикнула:
— Хлопче, пару гренадинів!
Форестьє здивовано сказав:
— А ти не соромишся!
Вона відповіла:
— Це приятель твій мене зачарував. Справді, з нього гарний хлопець. Здається, нароблю через нього дурниць!
Дюруа нічого не зміг сказати від збентеження. Крутив кучеряві вуса й дурнувато посміхався. Хлопець приніс сиропу, й жінки випили хильцем; потім підвелися, і чорнява сказала Дюруа, по-приятельськи кивнувши головою й злегка вдаривши його віялом по руці:
— Дякую, котику. Ти важкий на розмову.
І пішла, крутячи стегнами.
Форестьє тоді засміявся:
— Та ти справді, друже, маєш успіх у жінок! Не зневажай цього. Це може далеко тебе повести.
Хвилину помовчавши, він додав замислено, ніби вголос думаючи:
— Знову ж таки, з жінками найшвидше висунешся.
А що Дюруа все посміхався, не відповідаючи, спитав:
— Ти ще лишишся? Я йду, з мене досить.
Дюруа пробурмотів:
— Так, лишуся трохи. Ще не пізно.
Форестьє підвівся:
— Ну, то прощай. До завтра. Не забув? Вулиця Фонтен, сімнадцять, о сьомій з половиною.
— Згода. До завтра. Дякую.
Вони потиснули руки, й журналіст пішов.
Тільки він зник, Дюруа почувся вільним і знову радісно помацав пару золотих у кишені; потім підвівся й став блукати в юрбі, шукаючи в ній очима.
Незабаром постеріг їх обох, біляву й чорняву, що все походжали, як гордовиті жебрачки, серед натовпу чоловіків.
Він пішов просто на них, а коли підійшов, знову зніяковів.
Чорнява сказала йому:
— Язик твій уже працює?
Він буркнув: «От морока!», не здолаючи нічого іншого мовити.
Вони стояли втрьох, спиняючи рух юрби, що круг них вирувала.
Тоді вона раптом спитала:
— Підеш до мене?
І він, тремтячи з жаги, грубо відповів:
— Так, але в мене тільки один луї.
Вона байдуже посміхнулась:
— То дарма.
І взяла його за руку на знак володіння.
Виходячи, він думав, що на решту двадцять франків, звичайно, дістане собі завтра вечірнього костюма.
II
— Де живе пан Форестьє, будь ласка?
— На четвертому, двері ліворуч.
Консьєрж відповів ласкавим тоном, виявляючи пошану до свого пожильця. І Жорж Дюруа пішов по сходах.
Він почував себе трохи ніяково, боязко й незручно. Фрака він одяг уперше в житті, та й усе вбрання непокоїло його. Скрізь він добачав хиби: черевики нелаковані, а проте доладні, бо він любив кокетувати ногою; сорочку куплено вранці за чотири франки сорок у Луврі, і занадто тонка маніжка на ній уже ламалась. Інші, щоденні сорочки його були потріпані, і навіть найцілішої з них він не міг надіти.
Штани були трохи заширокі, кепсько облягали ногу, на литках немов скорчувались і виглядали поношеними, як усяка випадкова, пошита не на фігуру одежа. Тільки фрак сидів непогано, прийшовшись на нього майже вміру.
Він поволі йшов сходами, згнітивши серце, почуваючи млявість у думках, а найбільше боявся бути смішним, і зненацька побачив проти себе пана в пишному вбранні, що на нього дивився. Вони так близько одне з одним зійшлися, що Дюруа хотів оступитись, але вражено спинився — це був його власний відбиток у високому стінному дзеркалі, що відсвічувало на помістку другого поверху і ніби створювало довгу перспективу коридора. Він затремтів від радісного піднесення, визнавши себе за кращого, ніж гадав.
Маючи вдома тільки маленьке люстерко, він не міг оглянути себе всього та й окремі частини свого імпровізованого вбрання теж бачив у ньому дуже кепсько, отже, прибільшував огріхи й жахався від думки, що виглядає кумедно.
А зараз, зненацька уздрівши себе в дзеркалі, він навіть не пізнав себе, визнав себе за іншого, за світську людину, що з першого погляду видалась йому дуже доладною й дуже шикарною.
І тепер, пильно роздивляючись на себе, переконувався, що загалом убрання його задовільне.
Тоді почав перевіряти себе, як актор, вивчаючи роль. Посміхався, простягав руку, робив жести, виявляв почуття — подиву, втіхи, вдоволення, — добирав відповідної посмішки та поглядів, щоб бути галантним з дамами й показати, що захоплюється ними й бажає їх.
На сходах розчинилися двері. Він злякався, щоб його не застали зненацька, і мерщій пішов, боячись, що хтось з гостей товариша побачить, як він крутиться коло дзеркала.
Зійшовши на третій поверх, наглядів друге дзеркало й стишив ходу, роздивляючись на себе. Власна постать видалась йому цілком елегантною. Ішов він добре. І безмежна самовпевненість сповнила йому душу. Звичайно, він доскочить успіху з таким обличчям, з таким бажанням висунутись, рішучістю, яку в собі знав, та незалежністю думки. Йому хотілось бігти, стрибати, сходячи на останній поверх. Він спинився перед третім дзеркалом, завченим рухом закрутив вуса, скинув капелюха, щоб опорядити зачіску, і прошепотів півголосно, як часто робив: «Це чудова вигадка». І подзвонив.
Двері розчинились майже зразу. І він побачив лакея в чорному фракові, поважного, голеного й так добре вдягненого, що Дюруа знову занепокоївся, не розуміючи навіть причини цього невиразного хвилювання — може, він мимоволі порівняв стрій їхньої одежі. Цей лакей, узутий у лаковані черевички, спитав, беручи пальто, що Дюруа держав у руці, щоб не показувати плям:
— Як доповісти?
І гукнув ім’я за піднесену портьєру, у вітальню, куди треба було зайти.
Але Дюруа зненацька втратив сміливість і завмер від страху, задихаючись. Він мав зробити перший крок у сподіване, омріяне життя. Проте пішов. У великій освітленій кімнаті, де повно було рослин, як у оранжереї, стояла, чекаючи його, молода білява жінка.
Він спинився, відразу зніяковівши. Хто ця усміхнена жінка? Потім згадав, що Форестьє одружений, і вкінець спантеличився від думки, що ця гарна, елегантна білявка і є дружина його приятеля.
Він пробурмотів:
— Пані, я…
Вона подала йому руку.
— Знаю, пане, Шарль казав мені про вашу вчорашню зустріч, я дуже рада, що він догадався запросити вас на обід.
Він почервонів до вух, не знаючи вже, що казати, почуваючи тільки, що його оглядають, обдивляються з голови до п’ят, зважують і оцінюють.
Йому хотілося перепросити, добрати якоїсь причини, щоб з’ясувати недбалість свого вбрання, але нічого не добрав і не зважився торкнутися цього делікатного питання.
Він сів у крісло, на яке вона показала, і коли відчув, як утнулось під ним пружне й ніжне оксамитове сидіння, коли відчув, як підхопив і оповив його пестливий фотель, м’яко підтримуючи спинкою й набитими ручками, йому здалось, що він входить у нове чудове життя, опановує щось чарівне, стає чимось і знаходить порятунок; і глянув на пані Форестьє, що не зводила з нього очей.
