Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
Вона була в блідо-синій кашеміровій сукні, що добре облягала її гнучкий стан та опуклі груди.
Голі руки й шия виступали їй з-під піни мережива, яким були оздоблені корсаж та короткі рукава, а зачесане високо волосся, що кучерявилось трохи на потилиці, лежало над шиєю легкою хмаркою білявого пуху.
Дюруа заспокоївся від її погляду, що не знати чому нагадував йому погляд дівчини, здибаної вчора у Фолі-Бержер. Очі мала сірого, блакитно-сірого кольору, що надавав їм чудного виразу, ніс тонкий, губи міцні, підборіддя трохи м’ясисте, обличчя неправильне й принадне, миле й лукаве. Це було те жіноче обличчя, якого кожна риса має особливий чар і значення, якого кожен рух ніби каже щось або ховає.
Трохи помовчавши, вона спитала:
— Давно ви вже в Парижі?
Він відповів, опановуючи себе:
— Лише кілька місяців, пані. Я служив на залізниці, але Форестьє подає мені надію, що завдяки йому я зможу взятись до газетярства.
Вона всміхнулась виразніше й прихильніше і промовила, знизивши голос:
— Знаю.
Дзвінок знову задзвонив. Лакей оповістив:
— Пані де Марель.
Це була маленька чорнявка, з тих, що звуть чорнухами.
Вона моторно ввійшла і була ніби змальована, вилита з голови до п’ят у темній простенькій сукні.
Тільки червона троянда в чорному волоссі непереможно приваблювала очі, немов відтінюючи її обличчя, підкреслюючи її особливий характер і надаючи їй потрібної жвавості й раптовості.
За нею йшла дівчинка в короткій спідниці. Пані Форестьє схопилась:
— Добридень, Клотільдо.
— Добридень, Мадлено.
Вони поцілувались. Потім дитина з певністю дорослої підставила чоло.
— Добридень, кузино, — сказала вона.
Пані Форестьє поцілувала її, потім почала знайомити гостей:
— Пан Жорж Дюруа, щирий приятель Шарлів, — пані де Марель, подруга моя, трохи й родичка. — І додала: — Знаєте, в нас по-простому, без церемоній і пишнот. Згода, правда ж?
Молодик уклонився.
Але двері знову розчинились, і ввійшов присадкуватий товстун, куций і круглий, під руку з високою вродливою жінкою, вищою за нього й багато молодшою, вишуканою в манерах і з поважною ходою. Це був пан Вальтер, депутат, фінансист, людина грошовита й ділова, єврей-південець, директор «Французького життя» зі своєю дружиною, вродженою Базиль-Равальо, дочкою банкіра.
Потім, одне по одному, з’явились Жак Ріваль, дуже елегантський, та Норбер де Варен, що в нього комір фрака блищав, натертий довгим волоссям, яке спадало на плечі, посипані дрібною білою лупою.
Краватка на нім була кепсько пов’язана та й не вперше надівана. Він підійшов з грацією старого красеня і, взявши руку пані Форестьє, поцілував її долоню. Коли нахилявся, довге волосся його, ніби хвилею, вкрило голу руку молодої жінки.
З’явився й Форестьє, перепрошуючи за спізнення. Але його затримала в редакції справа Мореля. Пан Морель, радикал-депутат, зараз зробив запит міністерству з приводу вимоги кредиту на колонізацію Алжиру.
Слуга оповістив:
— Обід подано!
І всі пішли до їдальні.
Дюруа посадили між пані де Марель та її дочкою. Він знову почував себе ніяково, боячись якось помилитись на вживанні виделки, ложки та шклянок. Їх було четверо, одна синенька. Що з неї пити?
Суп усі їли мовчки, потім Норбер де Варен спитав:
— Ви читали про процес Готьє? Сміх, та й годі!
І почали обговорювати цей випадок адюльтеру з домішкою шантажу. Говорили про нього не так, як говорять у родинному колі про читані в газетах події, а як про недугу говорять серед лікарів або про овочі серед городників. Не обурювались і не дивувались на факти, а дошукувались їхніх глибоких, потайних причин з професійною цікавістю й цілковитою байдужістю до самого злочину. Силкувались точно з’ясувати коріння вчинків, визначити всі мозкові явища, що призвели до драми, наукового висліду певного духовного стану.
Потім і інші свіжі події обговорено, розтлумачено, оглянуто на всі боки й зважено щодо вартості з практичним ставленням і спеціальним підходом торгівців новинами, які продають людську комедію від рядка, — так само, як оглядають, випробують та важать комерсанти крам, що йде на продаж.
Потім мова пішла про дуель, і слово забрав Жак Ріваль. Це був його фах — ніхто інший не міг так обійняти справу.
Дюруа не зважувався вкинути й слова. Часом поглядав на сусідку, круглі груди якої вабили його. Край уха в неї висів на золотій ниточці діамант, мов крапля води, що скотилась по тілу. Кожне її зауваження викликало в усіх посмішку. У неї був веселий, милий, гострий розум бідової дівчинки, що дивиться на речі недбало й важить їх трохи скептично, але зичливо.
Дюруа даремно намірявся сказати їй якийсь комплімент і, не вигадавши нічого, взявся до її дочки, наливав їй пити, подавав страви, прислужував їй. Дівчина, ще й за матір суворіша, поважно дякувала йому, уривчасто кивала головою: «Ви дуже ласкавий, пане» — і по-дитячому замислено слухала дорослих.
Обід був чудовий, всі ним захоплювались. Пан Вальтер їв, як людожер, майже не розмовляв та скоса поглядав з-під окулярів на страви, що йому подавали. Норбер де Барон від нього не відставав і часом ляпав соусом на свою маніжку.
Форестьє поважно всміхався, всього пильнував та скидався з дружиною вдоволеними поглядами, ніби змовники, що роблять укупі важке діло і воно йде чудово.
Обличчя червоніли, голоси підносились. Слуга раз у раз шепотів гостям на вухо:
— Кортон? Шато-Ляроз?
Дюруа до смаку припав кортон, і він щоразу підставляв свою шклянку. В ньому прокидалась чарівна веселість, гаряча веселість, що підіймалась йому з шлунка до голови, бігла по тілу й проймала його всього. Почував, що його обгортає глибока щасливість, щасливість життя й думки, тіла й душі.
І йому схотілось говорити, звернути на себе увагу, схотілось, щоб його теж слухали й відзначили, як і всіх, чиє кожне слово підхоплювали тут на льоту.
Розмова, що точилась безперестань, перебираючи думку по думці, легко плигаючи з теми на тему, обійшла злободенні події, побіжно торкнулась безлічі справ і вернулась до великого запиту пана де Мореля про алжирську колонізацію.
Пан Вальтер висловив між двома стравами кілька жартів, розум маючи скептичний і масний. Форестьє розповів про свою завтрашню статтю. Жак Ріваль вимагав військового уряду й земельних концесій, щоб старшину наділяти ґрунтом після тридцяти років колоніальної служби.
— Таким чином, — казав він, — можна створити діяльне суспільство, що знатиме й любитиме країну й розумітиметься на тих важливих місцевих справах, з якими неминуче доведеться стикатись заходцям.
Норбер де Варен спинив його:
— Так… вони знатимуть усе, крім хліборобства. Розмовлятимуть по-арабському, а не тямитимуть, як садити буряки та сіяти хліб. Будуть вправні у фехтуванні, але неуки в угноєнні. Навпаки, треба широко відкрити цю нову країну для всіх охочих. Розумні витримають, решта загине. Це соціальний закон.
Настала мовчанка. Посміхались.
Жорж Дюруа розкрив рота й промовив, дивуючись на свій голос, ніби ніколи його не чув:
— Найбільше бракує там доброї землі. Родючі маєтки коштують не дешевше, як у Франції, та багаті парижани вже й розкупили їх, як певне приміщення капіталу. Справжніх колоністів, що мандрують туди з голоду, відтиснуто в пустелю, де ніщо не росте, бо немає води.
Всі на нього дивились. Він почервонів. Пан Вальтер спитав:
— Ви знаєте Алжир, пане?
Він відповів:
— Атож, пане, був там два з половиною роки й жив у всіх трьох округах.
І зненацька, забувши про запит Мореля, Норбер де Варен заходився розпитувати його про деякі звичаї, почуті ним від одного офіцера. Зокрема, його цікавив Мааб, чудернацька, маленька арабська республіка, що створилась серед Сахари, в найсухішому місці палючого краю.
Дюруа двічі бував у Маабі. І розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожний мешканець відбуває всі громадські повинності й чесність у торгівлі сягає вище, ніж у цивілізованих народів.
