Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Страх близнюків відповідав настроєві вулиці. Усі були певні, що араби захочуть помститися, хоча ніхто, крім братів Вікаріо, не подумав про отруту. Ходили чутки, ніби араби тільки чекають, коли споночіє, щоб бурхнути бензину крізь слухове вікно і спалити в'язнів живцем у камері. Але й таке припущення не мало під собою ніяких підстав. Араби утворювали спільноту мирних поселенців, які на початку сторіччя оселилися в містечках і селах на узбережжі Карібського моря, навіть у найглухіших та найубогіших, і жили собі там, торгуючи барвистими тканинами та ярмарковими дрібничками. Вони були згуртовані, працьовиті і всі добрі католики. Одружувалися в своєму колі, ввозили свою пшеницю, розводили овець просто на подвір'ях, вирощували майоран та баклажани, і єдиною їхньою пристрастю була гра в карти. Старші й далі розмовляли на арабському діалекті, який привезли з батьківщини і зберігали в родині до другого покоління, але молоді люди третього покоління, за винятком Сантьяго Насара, слухали, як батьки звертаються до них по-арабському, і відповідали по-іспанському. Отож годі було уявити, що вони раптом змінять свій пасторальний спосіб життя і захочуть помститися за смерть, винуватцями якої можна було вважати нас усіх. Проте чомусь ніхто навіть не подумав про можливість помсти з боку родини Пласіди Лінеро, які колись були людьми значними і здебільшого військовими, але потім щастя зрадило їх, і звідти вийшов згодом не один герой шинку, що жив собі безтурботно, прикриваючись давньою славою свого роду.
Полковник Апонте, стурбований чутками, навідав усіх арабів, родина за родиною, і принаймні цього разу зумів зробити правильний висновок. Він з'ясував, що всі вони сумні й приголомшені, зі знаками жалоби на своїх домашніх вівтарях, декотрі навіть плакали ридма, сидячи на підлозі, але жоден не плекав намірів помсти. Вранішня гонитва за братами Вікаріо — то був тільки раптовий спалах під враженням щойно баченого вбивства, і ті ж таки, хто гнався, визнали, що справа не зайшла б далі кулачних ударів. Більше того: не хто інший як Сусеме Абдала, сторічна бабуся, матріарх арабської громади, порадила чудодійну настійку з квітів мучениці та полину, яка припинила холеричний понос Пабло Вікаріо і дала змогу Педро нарешті спорожнити переповнений ще зранку сечовий міхур. Після того Педро Вікаріо відразу запав у безсонну дрімоту, а повернутий до життя брат зміг уперше заснути, не бачачи кошмарів. Такими і застала своїх синів Пура Вікаріо у вівторок о третій годині ранку, коли алькальд привів її попрощатися з ними.
Полковник Апонте розпорядився, щоб вони виїхали, — уся родина Вікаріо аж до старших сестер з їхніми чоловіками. Ніхто навіть не зауважив, як вони покинули наше село, скориставшися з того, що всі запали в якесь отупіння, а ми, ті, хто так і не зміг заснути від того злощасного дня, саме ховали Сантьяго Насара. Згідно з рішенням алькальда, Вікаріо мали виїхати тимчасово, доки заспокояться уми, але вони вже ніколи не повернулися. Мати обгорнула обличчя повернутої чоловіком дочки якоюсь хустиною, щоб не видно було синців, і вдягла її в яскраво-червону сукню — нехай ніхто не думає, ніби вона носить жалобу по вбитому коханцеві. Перед від'їздом Пура Вікаріо попросила падре Амадора висповідати у в'язниці синів, але Педро від сповіді відмовився і переконав також брата, що їм немає в чому розкаюватись. Вони були такі спокійні й упевнені в своїй правоті, що того дня, коли їх переводили в Ріочачу, поставили вимогу, щоб їх вивезли не вночі, як їхню родину, а серед білого дня і цілком відкрито. Понсіо Вікаріо, батько, незабаром по тому вмер. «Його звело в могилу відчуття моральної провини», — розповіла мені Анхела Вікаріо. Коли близнюків виправдали, вони лишилися жити в Ріочачі, всього за день їзди від Манауре, де оселилася їхня родина. Туди й подалася Пруденсія Котес, щоб вийти заміж за Пабло Вікаріо, який зрештою досить добре опанував ювелірне ремесло в майстерні свого батька. Педро Вікаріо, не маючи ні нареченої, ні професії, через три роки завербувався до війська, дослужився до старшого сержанта, й одного чудового ранку їхній патрульний загін, наспівуючи сороміцьких пісеньок, заглибився на територію, де діяли партизани, і відтоді вони мов у воду впали.
Для переважної більшості людей лишилася тільки одна жертва: Байярдо Сан Роман. Вважалося, що інші учасники трагедії з гідністю і навіть з певною величчю виконали ту роль, яку відвела їм доля. Сантьяго Насар спокутував завдану кривду, брати Вікаріо показали себе справжніми чоловіками, і зневажена сестра віднайшла свою честь. Єдиний, хто втратив усе, був Байярдо Сан Роман. «Бідолаха Байярдо» — таким він згадується мені протягом багатьох років. А втім, ніхто навіть не згадав про нього аж до суботи, коли сталося місячне затемнення, і вдівець де Ксіус прийшов розповісти алькальдові, що бачив світляного птаха, який пурхав над його колишнім будинком, і, либонь, то прилітала вимагати назад своє добро душа його небіжчиці-дружини. Алькальд аж ляснув себе по лобі долонею, проте цей жест не мав ніякого стосунку до видіння удівця.
— Прокляття! — вигукнув він. — Я ж бо геть забув про того бідолаху!
Узявши з собою поліційний патруль, він піднявся на пагорб. Автомобіль з опущеним верхом так і стояв біля будинку, а у вікні спальні горів одинокий вогник, проте на оклики алькальда ніхто не відповів. Отож вони висадили бічні двері і зайшли до кімнат, тьмяно освітлених серпом ще затемненого місяця. «Здавалося, ми йдемо під водою
такими нереальними були всі предмети», — розповів мені алькальд. Байярдо Сан Роман лежав без тями в ліжку, такий самий, яким його бачила вдосвіта у вівторок Пура Вікаріо — у чудернацьких штанях, у шовковій сорочці, проте без черевиків. На підлозі біля ліжка стояло безліч пляшок — багато порожніх і ще більше невідкоркованих — але ні сліду чогось їстівного. «Він був у критичному стані
вищий ступінь етилової інтоксикації», — розповів мені доктор Діонісіо Іґуаран, якого негайно туди викликали. Та за кілька годин Байярдо Сан Роман отямився, і щойно повернувся до нього глузд, як він усіх виштовхав з будинку з усією нецеремонністю, на яку був здатний.
— А розтуди вас! — гукнув він. — Щоб я тут не бачив нікого! Навіть мого батечка з його задом ветерана!
Алькальд негайно надіслав генералові Петроніо Сан Романові тривожну телеграму, з усіма подробицями повідомивши його про цей епізод і навіть дослівно переповівши останню фразу. Генерал Сан Роман, очевидно, зрозумів буквально висловлене в тих словах побажання сина, бо не приїхав по нього сам, а прислав дружину з дочками та ще двох старших жінок — напевне, своїх сестер. Вони прибули на вантажному пароплаві, вбрані у жалобу до самих підборідь, з розпущеними від горя косами. Перед тим як ступити на берег, вони роззули черевики і до самого пагорба пройшли вулицями містечка босоніж, ступаючи по розпеченій за день пилюці, рвучи на собі волосся й оплакуючи нещасного Байярдо Сан Романа такими пронизливими зойками, що, здавалося, вони кричать від радості. Я бачив, як вони йшли, з балкона Магдалени Олівер і, пам'ятаю, подумав тоді, що такий невтішний розпач симулюють лише в тих випадках, коли хочуть цим приховати якусь більшу ганьбу.
Полковник Ласаро Апонте провів їх до будинку на пагорбі, а незабаром туди ж подався доктор Діонісіо Іґуаран, верхи на своєму мулі, на якому їздив на термінові виклики. Коли спека трохи спала, двоє службовців міської управи винесли Байярдо Сан Романа в гамаку, підвішеному на товстій жердині; він був по саму голову закутаний у ковдру і супроводжуваний почтом плакальниць. Магдалені Олівер здалося, що він мертвий.
— Господи! — вигукнула вона. — Навіщо ж він так?
Байярдо Сан Роман знову втратив тяму від перепою, та було очевидно, що він живий, бо права рука його волочилася по землі, і як тільки мати вкладала її до гамака, вона знову падала додолу, отож прорила борозенку від самої вершини пагорба аж до причалу, де стояв пароплав. То був останній слід, який лишив Байярдо Сан Роман на нашій землі: слід жорстоко обманутої, нещасливої жертви.
