Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Вони покинули маєток, як був. Приїжджаючи додому на канікули, я любив блукати з братами по його безлюдних кімнатах у ті ночі, коли ми поверталися з якої-небудь гулянки, і щоразу менше бачив цінних речей у спорожнілих покоях. Одного разу ми натрапили на маленьку валізку, що її Анхела Вікаріо попросила в матері у свою шлюбну ніч, але не надали їй ніякої ваги. Те, що було всередині, здавалося звичайнісіньким начинням для жіночого чепуріння та гігієни, і я дізнався про справжнє призначення тих речей тільки тоді, коли через багато років Анхела Вікаріо розповіла мені, яких акушерських хитрощів навчили її подруги, щоб одурити свого чоловіка. Крім тієї валізки, Анхела не лишила жодного сліду в цьому будинку, що був її подружньою оселею протягом п'ятьох годин.
Минуло багато років, і коли я знову приїхав сюди шукати останніх свідків для цієї хроніки, то не лишилося навіть попелу від колишнього щастя Йоланди де Ксіус. Незважаючи на суворий нагляд полковника Ласаро Апонте, речі поступово зникали з будинку; зникла навіть шафа з шістьма дзеркалами в людський зріст, що її майстрам з Момпокса колись довелося зібрати в самому домі, бо не входила в жодні двері. Вдівець де Ксіус, поки був живий, щиро радів, певний, що то приходить із того світу його дружина й забирає до себе свої улюблені речі. Спершу полковник Ласаро Апонте тільки підсміювався з нього; та однієї ночі йому спало на думку провести спіритичний сеанс для прояснення цієї таємниці, і душа Йоланди де Ксіус підтвердила з власних уст, що то справді вона переносить до своєї загробної оселі рештки свого земного щастя. Здавалося, маєток став розкришуватись. Весільний автомобіль біля воріт теж почав руйнуватися, і кінець кінцем від нього лишився тільки каркас, поржавілий від негоди. Протягом багатьох років нічого не було відомо про його власника. У протоколі слідства занотовано свідчення Байярдо Сан Романа, але таке лаконічне і малозначуще, що, певне, його прилучили туди десь в останню хвилину з метою дотримання звичайних формальностей. Єдиний раз, коли я спробував поговорити з ним, аж через двадцять три роки, він прийняв мене досить вороже і відмовився подати бодай найменші відомості, що якось могли прояснити його роль у тій драмі. У всякому разі навіть батьки знали про наміри свого сина не набагато більше, ніж ми, принаймні вони не мали найменшого уявлення, чого він забився в те глухе містечко, не маючи іншої очевидної мети, ніж одружитися з жінкою, якої ніколи доти не бачив.
Зате про Анхелу Вікаріо до мене раз у раз доходили чутки, на підставі яких у моїй уяві виник досить ідеалізований образ. Моя сестра-черниця мандрувала якийсь час по верхній Гуахірі, намагаючись навернути до істинного бога останніх ідоловірців, і не раз зупинялася погомоніти з нею в селі, овіяному солоними гарячими вітрами Карібського моря, де мати намагалася за життя поховати свою дочку. «Привіт від кузини», — мала звичай казати мені сестра. В перші роки навідувала Анхелу й друга моя сестра Марго, і вона розйовіла мені, що Вікаріо купили будинок, викладений з грубого каменю, з просторим подвір'ям, де вільно гуляв вітер, і що їм дуже докучають високі нічні припливи, бо вода розмиває ями вбиралень, а вранці у спальнях підстрибує риба, яка лишилася там після відпливу. Всі, хто бачив Анхелу в той час, в один голос кажуть, що вона була завжди в задумі, навчилася майстерно вишивати на машинці і за роботою зуміла досягти забуття.
Багато пізніше, у той непевний час, коли, намагаючись краще зрозуміти самого себе, я продавав енциклопедії та книги з медицини по селах і містечках Гуахіри, я теж випадково заїхав у ту нездорову місцевість, населену переважно індіанцями. У вікні одного будинку, що стояв на самому березі моря, я побачив жінку в напівжалобі, з жовтаво-сивим волоссям; вона сиділа в окулярах і вишивала на машинці, хоч була пора найбільшої спеки, а над головою в неї висіла клітка з канарком, який співав не вмовкаючи. Побачивши її такою в ідилічному обрамленні вікна, я не хотів вірити, що це та сама жінка, яку я, здається, впізнав, бо мені було дуже важко визнати, що життя може кінчатися так банально, так нагадувати погану літературу. Але то була вона: Анхела Вікаріо через двадцять три роки після пережитої нами трагедії.
Вона розмовляла зі мною, як і колись, — зустріла мене як свого далекого родича. На мої запитання відповідала розважливо і з почуттям гумору. Я ніяк не міг звикнутися з думкою, що ця зріла й дотепна жінка — та сама Анхела, яку я знав ще з дитинства. Найдужче мене здивувало, як дивиться вона на своє життя, видимо, вважаючи цілком нормальним, що склалося воно саме так, а не якось інакше. Через кілька хвилин я вже бачив її не такою постарілою, як у першу мить зустрічі, а майже юною дівчиною зі своїх спогадів, хоч вона й не мала нічого спільного з тією, котру приневолили одружитися з нелюбом у двадцять років. Анхелина мати, стара жінка невизначеного віку, подивилась на мене, як на небажаний привид. Вона відмовилася розмовляти про минуле, і, складаючи цю хроніку, я був змушений задовольнитися кількома фразами, кинутими Пурою Вікаріо в розмовах з моєю матір'ю та ще кількома, які збереглись у моїй пам'яті від тих давніх часів. Вона зробила усе від неї залежне, щоб за життя поховати Анхелу Вікаріо, але та ж таки дочка розбила її наміри, бо ніколи не робила ніякої таємниці зі свого нещастя. Навпаки. Кожному, хто мав бажання слухати, вона розповідала про все з найменшими подробицями. Проте головної таємниці Анхела так ніколи й не прояснила: хто був справжній винуватець завданої їй шкоди, коли й як воно з нею сталося, бо ніхто не вірив, що це вчинив Сантьяго Насар.
Вони належали до двох дуже різних світів. Ніхто ніколи не бачив їх разом у товаристві, а тим паче — удвох. Сантьяго Насар надто високо себе ставив, щоб звернути на неї увагу. «Твоя дурненька кузина», — казав він завжди, коли йому доводилося її згадувати. Окрім того, як ми тоді казали, Сантьяго Насар був «яструб-куролов». Як і його батько, він чигав на здобич сам-один, випускаючи пазурі на кожну непутящу дівчину, що дозрівала в наших краях, проте в селі ніколи не знали за ним іншого зв'язку, крім формальних заручин із Флорою Мітель та божевільного потягу до Марії Алехандріни Сервантес, який мордував його чотирнадцять місяців. Найпоширеніша версія — певне, тому, що в ній було найбільше трутизни, — це ніби Анхела Вікаріо не захотіла виказувати того, кого справді кохала, а тому й назвала ім'я Сантьяго Насара, бо ніколи не сподівалася, що брати осміляться щось йому зробити. Я сам був спробував вирвати в неї цю правду, коли навідав її вдруге, зібравши докупи й упорядкувавши всі свої спостереження, але вона, ледь підвівши погляд від вишивання, розбила мої спроби однією-однісінькою фразою:
— Не марнуй на це часу, кузене, — сказала мені Анхела.
То був таки він.
Про все інше вона розповіла, не приховуючи нічого, аж до своєї злощасної шлюбної ночі. Розповіла, як подруги навчили її, щоб напоїла чоловіка до непритомності, перед тим як лягати в ліжко, щоб прикинулась куди соромливішою, ніж була насправді, й умовила його погасити світло, щоб зробила собі промивання міцним розчином галунів,
це, мовляв, певний засіб удати дівочість, — а на простирадло капнула розчином хромистої ртуті, і після цього можна спокійно розвішувати його наступного ранку в себе на подвір'ї для загального огляду. Лише двох речей не врахували її доброзичливі порадниці: Байярдо Сан Роман був не з тих чоловіків, яких легко можна споїти, а Анхела Вікаріо під своєю тупою забобонністю ховала глибоку порядність. «Я не зробила нічого з того, що мені радили, — розповіла вона в розмові зі мною, — бо чим довше я про це думала, тим більшим свинством воно мені здавалося, і такого свинства я не вчинила б нікому, а тим паче бідоласі, що на своє лихо надумав одружитися зі мною». Отож вона дала роздягти себе в освітленій спальні, не опираючись і навіть не відчуваючи страху, якого стільки натерпілася за своє життя. «Це було неважко, — розповіла мені вона, — бо я приготувалася померти».
