На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
- Та спізнилися, сину, один наймит не дожив, кинув... Сам Трохим усього не вхопить. От і завтра доведеться його відірвати від оранки та послати в город. А другого наймита не хочеться наймати.
- Так ви, тату, вже візьміть Трохима куди вам треба, а я сам поорюсь,- сказав Демид.
- Ну, вигадав ще! - відмовив батько.
- Та чого ж там вигадав?
- Та наче справді нікому робить!
- Адже сами кажете, що спізнились. Та мені й хочеться трохи поробити - саме тіло просить фізичної праці.
- Так це важко, увесь день орати! - впевняв Кирило Семенович
- Коли й буде важко, то тільки спершу. Оре ж Трохим
- Ну, гляди!
- Бач, приїхав відпочивати, а сам он що! - невдоволено сказала Марта Іванівна.
- Та воно, стара, оце саме й відпочинок від книжок! - заспокоїв її Кирило Семенович.
А проте ні Кирила Семеновича, ні Марту Іванівну не здивувало Демидове бажання. Демид і завсігди, ще змалечку, охоче брався до простої роботи. Помагаючи батькові та матері в господарстві, Демид давно ще вивчився молотити і любив цю роботу. Та й самі старі Гайденки, хоч і не зважали ні на які там наукові досліди про те, що треба людині фізичної праці а просто з неминучої потреби брались часом за граблі та вила, а Кирило Семенович і до плуга. Звісно, батькові й матері трохи було дивно спершу, що чоловік, скінчивши університета та мігши бути людиною великою (так вони думали про Демида),- ішов орати, та потім звикли і коли тепер вони й умовляли Демида не робити сього, то просто думаючи, що се буде йому дуже важка робота.
Поснідавши, Трохим пішов до іншого діла, а Демид, з погоничем удвох, до плуга. Демид орав увесь день і страшенно втомився: спина, руки й ноги дуже боліли, найбільше спина.
Він заснув, як мертвий, але встав другого дня до схід сонця вкупі з батьком - свіжий та дужий. Трохи здригаючися з холоду, побіг до возівні, витяг плуга і запріг удвох з погоничем воли, їхати тепер треба було аж на другу ниву - далеко, тим на ввесь день. Жаліслива Марта Іванівна ще звечора бідкалась, що Демид не обідатиме дома і хотіла була прислати к обіду по його коня, та Демид зважливо повстав проти цього. Зате вже обід вона йому добрий прислала.
Демид за цей день утомивсь далеко менше, ніж учора. Аж до неділі орав він щиро і встиг доорати все вчасно і тим не трохи здивував скептичного свого Трохима, бо той думав спершу, що це тільки так - пустує панич.
Але панич не пустував. Навпаки, Трохим міг бачити, що він дедалі все щиріше та щиріше береться до простого діла. Після оранки Демид заходивсь коло саду і, нанявши собі хлопця до помочі, почав копати та перекопувати та садити. В один час з усіма робочими людьми на селі уставав він уранці і йшов до роботи. Здорове осіннє повітря проймало його спершу холодом і примушувало щиро братися до лопати. За чверть години йому було вже душно, а к сніданню у його з лоба капав піт. І так спливав у роботі ввесь день. Демид почував себе здоровим і спокійним. Він думав тепер мало про останні політичні новини або й зовсім про їх не думав; зате його дуже зацікавлювало, що в його не ставало соломи, щоб захистити на зиму від морозів молоді деревця та виноградові кущі. Читав він трохи ввечері та святами та неділями - більше не мав часу.
Таке життя подобалося йому. Властиво, він не думав про те, чи воно йому подобається, чи ні, а просто йому було так спокійніше жити, і він жив так. За фізичною працею та за щоденними нним клопотом від його якось відходили ті важкі згадки, що завсігди, як з'являлися, несли з собою муку...
А тут незабаром ще робота настигла. Одного разу, шпортаючись у саду, Демид побачив, що до його йшла мати, а з нею якась селянська жінка.
- А кинь на хвилину, синку, та йди сюди! - гукнула мати, не хотячи лізти між покопані ямки. Демид кинув лопату і підійшов.
- А що, мамо?
- Та ось молодиця прийшла - чоловік ногу врубав - так чи нема в тебе такого, щоб кров зупинити?
- Дуже врубав? - спитався він у жінки.
- Та там так, що не доведи й мати божа,- так кров і цебенить! Уже ми й стару Хомиху кликали, щоб замовила кров - замовляла-замовляла - ні, нічого! Будьте вже ласкаві, поклопочіться!
Жінка вклонилася Демидові.
Він збігав у хату і взяв дещо з своєї невеличкої аптечки.
- Ходіть! Ви далеко живете?
- Та ні: сьома хата од краю на нижчій перії! Хіба ж ви не знаєте? - ми Карпенки.
Вони пішли. Невеличка слобідка починалась, трохи оступившись от Гайденкового двору, Демид ішов швидко поруч з Карпенчихою, що, не кидаючи охкати та нарікати на свою долю, розповідала йому, що її чоловік Грицько робив до воза люшню і врубався; що вони вбогі, що дітей у їх нема, сама Дочка Оришка, та й з тієї не яка там ще поміч - усього 15 год їй та й здоров'я мало... Вона може ще й більше розповідала б Демидові, так уже дійшли до хати.
Грицько Карпенко лежав у хаті на полу блідий, ледве притомний, бо з його дуже багато витекло крові. Ліва нога нижче коліна була гола і вся закривавлена. Кров стікала на піл, капала додолу.
Демид позасукував рукава і мовчки почав розглядати ногу. Мабуть, чоловік стоячи рубав щось проміж ніг і одбатував собі добрий шмат од литки. Демид заходився спиняти кров і за кілька часу досяг цього. Він обмив ногу, пересунув з кривавого місця хворого і почав зав'язувати рану.
- А дайте мені голки! - сказав Демид і підвів голову.
Він несподівано вздрів перед себе дівчину, невеличку на зріст, з надзвичайно тонкими, "панськими" рисами в обличчі. Ще дивніші були дівчинині очі - великі та карі, що, широ розплющившись, з якимсь несамовитим острахом дивились криваву рану Грицькову; обличчя було бліде, худі руки зціплені міцно притулені до грудей.
- Орисю! Де ти голку діла? - озвалась Карпенчиха дочки.
А Орися мов не чула і все стояла на одному місці, біля лежанки, не зводячи очей із батькової рани.
- Орисю, ти чуєш? Та ось вона! - сказала жінка і сама подала Демидові голку.
- Чого ти тут стала на дорозі? - торкнула вона дочку за плече.
Дівчина мов прочумалась і тихо відійшла далі від печі, спустивши очі й руки.
- Ну, ось і край,- промовив нарешті Демид, добре завивши ногу в полотно.- Якби ви, тітко, дали мені руки помити.
- Орисю, біжи в сіни, набери швидше води!
- Та нащо ж набирати сюди води? - я піду надвір та там і помию. Ходім, Орисю!
Дівчина глянула на Демида своїми великими очима, узяла кухля і пішла за їм з хати. Помивши руки, Демид знову вернувся до хати і почав розказувати Карпенчисі, як треба поводитися з хворим і сказав, що навідуватиметься до його. Карпенчиха вислухала все, перепиталась і, нарешті, дякуючи випроводила Демида з хати.
- Бувайте здорові, тітко! Бувай і ти здорова, Орисю! - ласкаво сказав Демид. Йому було жаль дівчини, що так налякалася з батькового нещастя, і він додав: - Не журись: ми батька вигоїмо!
Орися, що досі ще ні слова не сказала, тільки почервоніла.
Демид пішов додому, але з того часу щодня навідувався до хворого. Рана гоїлась не дуже швидко, і за той час, що Демид ходив до Грицька, він добре придивився до його сім'ї.
Проста селянська сім'я, не зовсім убога, але й не заможна. Жила день по дню з власної праці. Грицько і зроду був не дуже говіркий, а тепер за хворобою мало й бажав озиватись; зате надолужала Грициха, і незабаром Демид знав добре не саму цю сім'ю з трьох душ, але і всіх її родичів, сватів, кумів та сусід - знав, з ким Грициха ладнає, з ким лається, з ким позивається і чий годований кабан порив їй увесь город. Мабуть, удалася в батька: все мовчала. Вона була зовсім не така мала, як тоді, вперше, йому здалося - була навіть трохи старша на погляд от своїх літ. Чепурна якоюсь не простою, не мужичою вродою. Найбільше і досі вражали Деміда її очі - великі-великі. Дівчина завсігди ховала їх під довгими віями, але як вона часом підводила вії, то з-під їх мов щось блискало; з Демидом вона не розмовляла, тільки відказувала здоровкання та прощання, навіть не дивилася на його. А проте Демид упевнився, що вона не дивиться на його тільки, як він на неї дивиться, бо одного разу він, зненацька озирнувшись, побачив такий запитливий та цікавий погляд з тих великих очей на його втуплений, що аж здивувався. Дівчина ж почервоніла густо, і на очах у неї аж сльози набігли, і прудко як сайгак стрибнула вона з хати. Але скільки Демид зачіпав її розмовою, вона завсігди викручувалась отими "еге" або "ні".
