На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
- Та вона в нас дика! - зацокотіла одного разу Грициха, побачивши Демидові заходи.- Чужого чоловіка сахається! І чого, дурна? - вдалася вона до дочки.
Але дочка почервоніла і, як звичайно, втекла з хати.
Бачивши те, Демид, дуже зацікавившись цим гарненьким дівчам, прибрав інший ярміс і став поводитись так, мов зовсім її не поміча. Се помогло, бо трохи згодом він побачив, що Орися вже не тіка, скоро він увійде в хату, не кидає своєї роботи, а робить, що й робила. Одного разу вона навіть щось сама хотіла сказати Демидові, але зачервонілась і втекла. Т'але ж днів через два вона вже заговорила до Демида, а наприкінці Демидового ходіння до їх вже й зовсім розмовляла - хоча обоє вони ще "політикувалися".
Грицькова рана гоїлась погано, і тілько через два тижні міг Демид не ходити щодня та й Грицькові дозволив уставати. Тим часом йому доводилось мати діло уже не з самим Грицьком - чимало вже селян приходило до його з усякими хворобами та по всякі ліки. Це було й перш, щоліта, з того часу, як Демид став учитися в університеті - тим селяни з Костівки (так звалася та слобода, де Гайденки жили) знали Демида яко лікаря, а він їх. Тепер він залюбки ходив часто по всяких хатах до хворих. Опріч цього, до його (так бувало звичайно, як він приїздив) почали бігати і чоловіки й жінки з справами писарськими - тому листа прочитати, а тій написати, а тому "прощення" до судді чи ще куди скласти. Усі ці речі робив Демид дуже охоче і щодня бачив, як затягало його це хуторянське життя: фізична робота, лікарська чи писарська поміч селянам (хоча останньої було й небагато) забирали в його ввесь час і робили його життя повним, бо задовольняли Демидову потребу - мати живу, людям корисну діяльність. Ось він її мав тепер...
Еге, він її мав, і в його потроху виявлялася, та й зовсім, нарешті, виявилася думка: а чого ж йому ще? Куди йому ще йти? Чи не краще йому зостатися тут, де всі його знають і люблять, і він усіх знає і любить, і працювати на користь цьому рідному куточкові, аніж їхати серед інших, незнайом ще людей? Він хотів бути лікарем од земства на селі. Але лікарем він може бути й тут, хоч і не од земства. Правді там у його була б плата, а тут доводиться на батьковій сидіти...
Серед цієї невсипущої праці одержав він листа від Гордія - той кликав його на весілля. Він не поїхав, не здолів поїхати, але все те, що мов затихло, приспалося, тепер одразу прокинулось і загомоніло у його в серці. І йому ще дужче схотілося зостатися тут, у цьому тихому рідному закуточкові Але він не хотів заважати батькові. Правда, землі в батька було стільки, що можна було прожити й більшій сім'ї, ніж три душі - прожити, звісно, по-простому, але ж Демид був би все ж зайвим ротом. Та але ж тут сам батько поміг йому.
Це було вже взимку, перед Різдвом. Мати давно вже випрохала в Демида, щоб він зоставсь у їх до Різдва. А тепер батько почав домагатись, щоб Демид зостався ще хоч на рік, на два і тоді вже, коли схоче, їхав на свої лікарі.
- Ти й мені, старому, поможеш у господарстві, а то я вже підтоптався,- сказав батько.- Останься, сину!
- Але ж, тату, я буду у вас тільки зайвим ротом.
- Ну, що ти вигадуєш? Хіба все, що маємо, не твоє? Та й кажу ж - я вже старий став, поможеш мені.
Ще більше домагалася мати, їй так не хотілося, щоб її любий син їхав од неї - вона ж на його й не надивилася: то все вчивсь та вчивсь, а тепер їхати хоче. Демид остався дома на більш-менш довгий час.
Він не нудьгував дома цієї зими, хоча й мало мав господарської роботи. Зате він читав, писав, хворих лічив. До міста не їздив ні разу - його туди не тягло. Так проминула зима, прийшла весна, літо. Демид увесь уліз у господарювання. Старий батько справді вже підтоптавсь і радий був, що син стане замість його. А Демид знаходив у цьому щоденному клопоті, в цій здоровій праці якесь заспокоєння від усього, що його мучило. Чув, як ця праця зміцняла не саме його тіло, а й дух, і був радий...
Демид за роботою і не побачив, як проминуло літо, як прийшла осінь. Дорід цього року був дуже добрий, і доводилося працювати багато. Зате один цей надзвичайний дорід одразу підняв угору господарство у Кирила Семеновича, і шуткуючи казав, що се через Демида - як почав той господарювати, так і покращало; з цього батько виводив, що Демид і далі мусить тут господарювати. Але й без батькових доводі Демида не тягнуло нікуди звідси, навпаки,- не хотілося по кидати рідного гнізда. А надто, що нова цікава праця нагодилася йому.
VII
У слободі Костівці було тільки двадцять п'ять хат,- тим Демид знав усіх костівців, а вони його. І ні разу він не бачив, щоб який костівець держав у руці книжку. А се того, що на всю слободу був тільки один письменний - Охрім. Він вивчився читати якимсь дивним способом, наймитуючи ще замолоду в дяка в Радівці, а писати й зовсім не вмів. Був одначе досить звичною особою на слободі - найбільше, як салдати присилали до своїх родичів листи з "сахарными поцылуями" та з “прозбою: прешлите 15 руб. дениг" і треба було ті листи читати. І тільки в Охріма і була одним-одна книга на всю слободу - якась стара російська граматика, видрукована ще за царя Митрохи, як людей було трохи. Вона завсігди лежала в його на полиці, але часом у свято він стягав її звідти, струшував пил, і клав перед себе на столі.
- Хороша книжечка,- казав він,- треба почитаться.
І, послинивши чорний палець, він силкувався перегортати картки. Але пальці, задубівши на повсякчасній роботі, не слухались Охріма, не гнулись, і тільки після довгих труднацій картка, нарешті, перегорталася, і Охрім починав читати:
"Грамматика єсть руководство к правильному словоупотреблению в разговоре й письме. Грамматика разделяется на 3 отделения, кои суть сии: первое: словопроизведение, изьясняющее, коим образом слова составляются в речи. Второе: словосочинение, изьясняющее, коим образом слова совокупляются..."
Охрімова жінка (дітей у їх не було) тихенько сідала трохи Далі від чоловіка на лаві і, підперши щоку рукою та журливо похитуючи головою, слухала чоловікове читання.
- Хороша книжечка! - казав Охрім, дочитавши перший бік і починаючи перегортати картку на другий.- Тут наука!..- Якби її головою постиг (дякове слово), то розуму на це треба повну голову.
Але "постигнути" книжечку Охрімові так-таки й не доводилось, бо далі другої картки він ніколи не читав:
- Хороша книжечка! Тільки в очіх щось мружить - хай удруге колись дочитаю.
І він згортав "хорошу книжечку" та й клав її на полицю, щоб знов зняти місяців через два і знов прочитати першу картку. Зате Охрімова жінка, сівши того дня на призьбі під хатою вкупі з сусідками, зненацька, серед іншої розмови, казала так, мовби це їй було байдуже і зовсім не вдивовижу:
- А мій старий сьогодні все книжку читав.- Спо-о-ди, мудра: і довіку не розбереш! А він її так і чита, так і чита!
І вона скоса поглядала на сусідок, пильнуючи, як вона їм здається. А сусідки думали сами собі, а потім, уж Охрімихи, і казали одна одній:
- А вже й несеться Охрімиха з своїм читанням! Як він учений і всяку мудру книжку зна, так уже й казати щоразу.
На цьому й зупинялася просвіта в Костівці, і всі люди що жили в їй, мали такий погляд на книжку та на письменність, мовби то річ зовсім не цьогосвітна. Тим дуже здивувався Грицько з Грицихою, як одного разу Демид сказав їм:
- А давайте я вивчу Орисю читати та писати!
З дива вони спершу нічого не могли сказати, але Орися зараз же скрикнула:
- Не хочу! Не хочу! - і вибігла налякана з хати.
Демид знав, що коли сама Орися не схоче, то не поможуть ні батько, ні мати,- тим і облишив її. Але одного разу був він у гостині в Петренка. Петренко, заможний господар, мав трьох дорослих і двох малих синів - та ще й одного онука.
- Чому ви не вчите своїх дітей? - спитавсь Демид у його.
- А де ж би я їх учив? - одмовив той питанням.
