Неділі в серпні - Модиано Патрик (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги - колись він сфотографував нас із Нілами перед «Середземноморським палацом». Той знімок я завжди носив із собою.
Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам «фото на згадку», однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.
- Сфотографуємось?
- Так, будь ласка.
Я побачив наведений на мене об'єктив, і очі мені засліпив спалах.
Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.
- Ви в Ніцці самі?
- Так.
- Турист?
- Не зовсім.
Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.
- З вас п'ятдесят франків.
- Вип'єте чарку? - запропонував я.
- Залюбки.
- Я теж колись працював фотографом.
- А-а...
Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.
- Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,- сказав я.
- Я всіх не пам'ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте...
- Так. Знаю.
- То ви теж були фотографом?
- Атож.
- А в якому жанрі працювали?
- Та... за всі брався потроху.
Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.
- Це ваш товариш? - запитав він, показуючи на Ніла.
- Не зовсім.
- Уявляєте, колись я цього типа знав... Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить...
Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п'ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.
- То, кажете, знали його? - перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.
- Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями... В Рік'є...
- Ви певні?
- Звичайно.
- І як його звали?
Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам'ять.
- Алессандрі... Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. - І що ж цей Алессандрі робить тепер?
- Напевно не скажу,- відповів я. - Я його погано знаю.
- Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. - Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: - У вас погані знайомства, мосьє.
- Чому?
- Спочатку Поль був грумом у «Рюлі»... тоді міняйлом у міському казино... барменом... Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в'язниці... На вашому місці я був би з ним обережний. - фотограф пильно подивився на мене своїми маленькими проникливими очима. - Я звичайно застерігаю туристів...
- Я не турист.
- Ви живете в Ніцці?
- Ні.
- Ніцца - небезпечне місто,- мовив він. - Тут часто трапляються небажані зустрічі...
- Я не знав, що його звуть Алессандрі,- промовив я. - Він називав себе Нілом.
- Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?
- Ніл.
Я проказав це прізвище по літерах.
- Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл... Це був американець, він жив на бульварі Сім'є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. «Шато-Азюр»... Поль водив мене туди до парку гратися. Після війни. Його батько був там садівником...
Я перетнув площу Массена. Поліційне управління містилося трохи далі, після огорожі, за якою колись було казино, де Поль Алессандрі підробляв «міняйлом». Що воно таке - міняйло? Я пройшов іще сотню кроків, спостерігаючи, як автобуси в'їжджають і виїжджають з автовокзалу. Першу кімнату я проскочив прожогом, немов боявся, що поверну назад.
За письмовим столом при вході сидів чоловік, і я спитав у нього, куди треба звернутися з приводу зникнення.
- Якого зникнення?
І я відразу пошкодував, що прийшов сюди. Тепер доведеться відповідати на безліч запитань, і туманними відповідями тут не вдовольняться. Мені вже чулося монотонне клацання друкарської машинки...
- Зникла людина,- нарешті вимовив я.
- Другий поверх, кімната двадцять три.
Я не хотів підійматися ліфтом і рушив по сходах. Уздовж коридора з блідо-зеленими стінами тяглися двері з непарними номерами: 3, 5, 7, 9, 11, ІЗ... Далі коридор повертав під прямим кутом ліворуч. 15, 17, 23. Кругла лампа на стелі перед дверима світила так яскраво, що я мимоволі примружив очі. Потім кілька разів постукав. Низький голос запросив мене ввійти.
За залізним письмовим столом сидів, склавши руки, досить молодий блондин в окулярах. Поруч, на маленькому столику із світлого дерева, стояла друкарська машинка в чорному пластмасовому футлярі.
Жестом руки блондин запросив мене сісти.
- Одна моя знайома кілька днів тому зникла,- почав я і не впізнав власного голосу.
- Знайома?
- Так. Ми познайомилися з чоловіком і жінкою, вони запросили нас до ресторану, а після вечері вона зникла разом з ними на машині «опель», і...
- Ваша знайома?
Я розповідав дуже швидко, наче боявся, що блондин ось-ось переб'є мене і я не встигну за ці кілька секунд усього пояснити.
- Відтоді я нічого про неї не знаю. Ті люди казали, що вони чоловік і жінка на прізвище Ніли і живуть у віллі на бульварі Сім'є - та вілла нібито належить американському посольству. Та й машина їхня мала дипломатичні номери. Вона й досі стоїть перед віллою.
Блондин слухав мене, підперши рукою підборіддя, а я вже не міг спинитись. Стільки часу доводилося тримати це в собі, не маючи змоги звіритись хоч комусь...
- Чоловіка звали не Ніл і він не американець, за якого себе видавав... Його звуть Поль Алессандрі. Він виріс у Ніцці... Мені розповів про це його товариш дитинства, він працює фотографом на Англійській набережній. Навіть сфотографував нас...
Я дістав знімок і простяг поліцейському. Той обережно взяв його двома пальцями, ніби крило мертвого метелика, і, не дивлячись, поклав на стіл.
- Поль Алессандрі - третій зліва. Він був грумом у казино «Рюль». Сидів у в'язниці...
Блондин підсунув кінчиками пальців знімок до мене. Йому не потрібен був цей документ. І Поль Алессандрі, хоч він і сидів у в'язниці, поліцейського теж аж ніяк не цікавив.
- Моя знайома носила на шиї дуже коштовну прикрасу.
В мені все перевернулося. Лишалось уточнити кілька деталей, і цей період мого життя завершиться тут, в одному з кабінетів поліційного управління. Настала та хвилина - я був цього певен,- коли блондин зніме з друкарської машинки чорний футляр, поставить її перед собою на столі, закладе в неї аркуш паперу, з тріском поверне ручку, а потім підведе до мене обличчя і ввічливо скаже: «Я вас слухаю».
Але блондин і далі нерухомо сидів і мовчав, підперши рукою підборіддя.
- Моя знайома носила на шиї дуже коштовний діамант,- промовив я вже твердіше.
Він мовчав.
- Той Поль Алессандрі, що видавав себе за американця, звернув увагу на її діамант і навіть хотів його купити...
Поліцейський випростався й поклав руки на стіл з рішучістю людини, що хоче покласти цій розмові край.
- Йдеться про вашу знайому? - запитав він.
- Так.
- Отже, ви не перебуваєте з нею в родинних зв'язках?
- Ні.
- Наш відділ називається «Розшук в інтересах родини», а ця особа, якщо я правильно вас зрозумів, до вашої сім'ї не належить.
- Ні.
- Таким чином...
Він розвів руками з таким безпорадним виглядом, який більше личив би священнослужителеві.
- Та й, знаєте... я до таких зникнень звик. Здебільшого втечі... Ви певні, скажімо, що ваша знайома не подалася з тією парою у мандри? А вам вирішила поки що нічого не повідомляти.
І все-таки я спромігся пробурмотіти:
- Я читав у газеті, що автомобіль марки «опель» розбився на дорозі між Ментоном і Кастелларом.
Блондин потер руки з тою самою набожністю святого отця.
- На Лазуровому березі дуже багато «опелів» розбиваються на дорогах...
