Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (полные книги txt) 📗
Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. I велика злiсть, лютiсть знову його обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усi, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодiювати! Знає вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких злодiїв. Так i братви: не вiддали його частки,- однаково, що вкрали її. А як злодiй украде, дак хiба хазяїн не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i вiн у братiв може…
Роман, не помiчаючи того, сам собi переказував те, що йому казав Патрокл.
Так… Але через що ж йому чогось нiяково те зробити, до чого його прихиляють?
Грiх воно, звiсно, хоч i своє, але таким робом брати.
Грiх… це так… А то ще й так: вони собi там ласо їдять, тепло вдягаються, на печi зиму лежатимуть, а вiн, Роман, мерзне, голодує, поневiряється тут. Якби не оцi… злодiї, то, може б, i з голоду пропав. Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб силомiць своє взяти? Тiльки своє, тiльки в батька та братiв,- нi в кого iншого вiн не хоче, а в їх самих…
От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обiйдеться, а як пiймають? Острог, рештантськi роти!
Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.
I хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й полiцiя доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби пiти та виказати на їх? Звiсно, вiн заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його нема, то нiчого з того й не було б.
А як вiн пристане до їх, то тодi й йому суда не минути… А втiм… не всi ж i попадаються… Мужики в таких випадках страшнiшi за суд. Бо як пiймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.
Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде вiн чоловiком жити. А то…
Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однiєї квартири в другу, та й годi,- бiльше й не було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його проїв, а спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.
Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i не попитав його. На селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв; робiтникiв було бiльше, нiж роботи,- не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пiшов i ночувати туди, куди й учора. Але як вiн пiдiйшов до театрової шопи i побачив темну сцену - мов велику роззявлену пащу,- його обняло холодом. Згадав, як вiн мерз минулої ночi. Тодi ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадiя.
Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що брати не схотiли йому вiддати його ж добра!
Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..
Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.
Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий кiнець города - туди, в Рiвчаки.
III
Другого дня вранцi Роман iще спав у Ярошевiй хатi, як рипнули дверi i в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогоднi обличчя квiтчастiше, нiж звичайно, бо пiд лiвим оком процвiтав у нього величезний синяк.
- А де це? - кивнув на синяк Ярош.
- _ Ат! - нехотя вiдказав i махнув рукою.
- Чи не в Левона?
Левон - то був таємний шинкар i помiчник усяким злодiям, що в його збиралися пити.
- А то ж де хiба є такi скаженi? - одповiв питанням Патрокл.
- Должно, уп'ять з Левдиком?
- Не з яким же дияволом! - одказав Хвигуровський, ходячи по хатi туди й сюди.- Сточортове опудало смiє сiкатися! Ну, я ж йому й дав.
Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:
- А що, не казав я? Тут уже! Ходiм лиш у сiни! Вийшли.
- Сам прибiг?
- Сам… учорашнього дня…
- Шо ж вiн каже?
- Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.
- Та це вже звiсно. Кожен азiнус думає, що тiльки оцей раз, а бiльше вже й не буде. Ти йому вчора пiднiс?
- Авжеж! Сьогоднi дам опохмелиться.
- Тiльки добре дай!
- Знаю плепорцiю. Не гаразд переборщать, а то й на вечiр негодящий буде. При йому хлопцiв не хочу збирать… Хай не знає всiх…
- Авжеж.
- Перекажи Лукашем, щоб надвечiр зiбралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попiд кручею, щоб йому з вiкна не видать було. Я загадаю - кому що.
- Гаразд, отамане.
Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жiнка ходила проз його по хатi, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горiлкою, вiн спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горiлкою останнi iскорки сумлiння.
Надвечiр того ж дня у Яроша в старiй шопi, що була колись возiвнею, зiйшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посiли на старих недоломаних санях, дiжках, дровах та на iншому мотлосi, що їм захаращено було возiвню. Тут були Патрокл, Лукаш i ще троє обiдраних добродiїв. Прийшов Ярош.
- А де ж Левдик?
- Хто його зна… кудись завiявся… Мабуть, п'є,- сказав високий похмурий чоловiк.
- Сволоч! - вилаявся Ярош.- Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопцi, приказу! Усi змовкли.
- Кучма, Лукаш, Семен та Кулач - на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо,вдався вiн до того, похмурого,- знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана… Слухать його замiсть мене! У Охрiма Бичка - багатий, чорт,четверо добрих коней. Коней узявши, не ведiть до Гапона, а скорей на полтавський шлях… на Полтавщину… как той раз,знаєш? (Кучма кивнув головою.) Та глядiть, щоб бiльше двох чарок на дорогу нiхто! Щоб не було, як тогда з Лукашем… (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопцi, да тольки тихо, по одному.
Ярош з Патроклом пiшли в хату.
- Ну, Романе, треба нам у дорогу,- щоб не спiзнитися.
- Чи в дорогу, то й у дорогу,- сказав зважливо Роман.- А хто ж iдьоть?
- Та от ми троє.
- А Лукаш?
- Обiйдеться й без Лукаша! Нащо нам бiльше як трьох?
Ярош винiс iз хижки свитку й чумарку.
- Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб i городом од нас не так пахло.
Усi троє повдягалися в сiльську одежу.
- А у вас там коней замикають? - спитав Романа Ярош.
- Замикають.
- Ну, треба взять i такого, щоб одiмкнуть.
I вiн принiс iз сiней великий залiзний шворiнь.
- А то ж для какой надобности? - спитав Роман.
- А прибої вирвать, коли замкнуто де,- вияснив Патрокл.
Незабаром уже все було готово.
- Ми вдвох з Романом пiдемо,- сказав Хвигу-ровський,- а ти, Яроше, згодом сам вийдеш - щоб не так помiтно.
- Добре. За городом за цегельнею станцiя.
- Iди ж ти, Романе, попереду,- звелiв Патрокл,- та помалу, а я тебе нажену бiля церкви. Все люди менше вкупi бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокi або Цербери пекельнi, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.
Як Роман з Хвигуровським пiдiйшли до цегельнi, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворi зовсiм смеркалося.
- Ну, гайда! - скомандував отаман.
Всi троє пiшли шляхом. Нiде нiкого не видко було. Разiв зо два їм зустрiлися селяни возами i байдуже поминули їх: з погляду троє злодiїв здавалися звичайними селянами-хлiборобами, що були в городi i тепер верталися додому, Патрокл пiдморгнув на їх:
- _ Чи це не тi конi, по якi ми йдемо?
- Нє, не тi,вiдказав Роман.
- Та я таких i не хочу. Це дуже поганi. Увiйшовши верстов з вiсiм, сiли вiдпочити пiд гаєм.
- А що, половину ввойшли? - спитав Ярош у Романа, як посидiли трохи.
- А должно.
- _ Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспiть. Тогда найлучче мужикам спиться.
Рушили знову. Була пiвнiч, як перед Романом за чорнiли хати його рiдного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пiзно, вороття не було.
