Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (полные книги txt) 📗
Нiч сприяла їм. Мiсяць давно зайшов, по осiнньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи i той невеличкий свiт, яким блищали з неба на землю зiрки.
- Я пойду попереду, а ви за мною,- сказав Роман товаришам.
Силкувався говорити спокiйно, а самого трусила пропасниця, як пiдходив до крайньої хати.
Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрiвся, а далi - там уже скрiзь можна городами.
Швидко й обережно перейшли вулицю. Стрiли таки й стукача, але вiн любiсiнько задрiмав на одному пiддашшi.
- Через тин! - скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не трiснуло. Роман iшов попереду знайомими стежками, обминаючи всякi небезпечнi мiсця. Ще раз перелiзли тин i опинилися на луцi.
- Тепер ми дома,- сказав Роман.- Просто лукою дойтiть до того провулка, що мимо наш двiр… У провулок - ворота з току.
- А на току, в клунi, спить у вас хто? - спитав Ярош.
- Не знаю.
Дiйшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота i впустив товаришiв.
- Прихилiться отут пiд тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клунi.
- Яз тобою,сказав Ярош. Вiн ще не певний був, що Роман не зрадить, i боявся пустити його самого.
- Нельзя,вiдказав парубок,- меня собаки знають, а єжелi з вами, то загавкають. Я сам конi виведу аж сюди.
Доводилося коритися.
- На шворiнь - може, прибої вирвать доведеться.
- Давайте!
Ярош з Патроклом прихилилися бiля плоту в затiнку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно пiдiйшов до клунi. На їй висiв замок. Це добре. Роман пiдiйшов до других ворiт, одчинив i ввiйшов у двiр. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обiзвався до їх стиха, кинув їм хлiба. Пiзнавши його, вони замовкли i почали їсти хлiб. Роман тим часом пiдiйшов до кiнницi. Замкнено. Заложив шворiнь одним кiнцем i здорово смикнув до себе за другий. Поганенькi прибої давно вже поiржавiли, i один зараз одскочив. Одчинив дверi i ввiйшов. Вiн знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками,- всi троє дома. На двох були вуздечки, на третьому - оброть. На звиклому мiсцi на кiлку знайшов вуздечку i надiв на коня. Обережно вивiв двох коней i передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивiвши його, зачинив кiнницю i притулив прибой,- мов нiчого не займано. Тим часом товаришi вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: "А то як кинуть, то ще стукач побачить".
Скочив на коня, i всi троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш - треба було їхати вулицею. То було найгiрше. Але сон пригорнув усе село. Нiде нi лялечки, нiщо не шелесне. Тiльки чуть було, як по хлiвах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий нiс i не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без мiри довга. Такою довгою вона нiколи Романовi не здавалася. Двi перiї покрiвель тяглися скiльки видно i зникали в темрявi. Здавалося, що їм i там нема краю. Ось Миколина хата… Семенова повiтка… Як далеко ще… Роман ударив би коня, полетiв би з усiєї сили, але не мiг цього зробити, мусив їхати тихо слiдком за отаманом… Замаячила Костенкова клуня… За нею ще три двори… Ось уже й останню хату видко…
- А хто це? Стiй!
Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем i вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем i вдарив униз. Чоловiк застогнав i впав бiля коня. Знову звелася рука, шворiнь упав коневi на бiк. Кiнь рвонувся i полетiв наперед, за їм два iншi. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рiвним шляхом. Аж вiтер у вухах свистiв.
Добре вигодованi конi гнали з усiєї сили i бiгли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня i пустив його ходою, щоб дати хвилину вiдпочинку. Роман та Патрокл пiд'їхали до нього.
- Чорт його знає, погана штука! - сказав Хвигу-ровський.
- Що? - спитав Ярош.
- Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?
- По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,- по головi!
I знову погнав коня.
Романовi стало моторошно. Невже це чоловiка вбито? Тодi йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися вiд нього. Але як по головi i той упав…
Звернули з шляху i погнали улiворуч. Дорога збiгала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пiзнати, що це, i якось не мiг. Замаячила купа дерев, далi хата велика… Пiзнав-таки: Гапонiв хутiр.
Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справдi, Роман не знав, а всi називали Гапоном. Таке собi: нi пан, нi мужик. Мав свiй хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люди гомонiли, та Роман тепер не мiг iзгадати. Чого ж вони туди їдуть?
Пiд'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота i впустив товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:
- Одчини!
Мабуть, хазяїн пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.
- Ти, Яроше?
- Атож.
- А хто ж з тобою?
- Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.
- А що?
- Троє добрих,одказав Ярош.
- Звiдки?
- З Диблiв… од Сиваша Пилипа.
- Можно до завтрього?
- Нє, катай зараз. Твої хлопцi дома?
- Дома. А хiба що?
- Нещасливо случилось: довелось одбиваться.
- Погано,цмокнув Гапон.- Треба, коли так, по-спiшатись. Зайдемо в хату?
- Нє,-вiдказав Ярош,-не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.
Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.
- А для какого дела? - питав Роман у Патрокла.
- А що ж ми самi їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство i одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до свiту верстов за шiстдесят будуть.
Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз Гапоном, i пiшли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.
- Чуєш, нашi конi поїхали,- тихо промовив Патрокл до Романа.
Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.
- Молодцi, що не баряться,- сказав Ярош.
Усi змовкли, бо всiх обняла думка про стукача. Найбiльше ця думка турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловiка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибiру.
А втiм… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж i ловлять. Може, ще так минеться.
Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм бiс! Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.
Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами,- мабуть, у город на базар.
- От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо! - сказав Патрокл.- Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!
- Какую правду? - спитав Роман.
- А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!
Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.
Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго - аж до пiвдня.
Уставши, Роман пiшов на точок,- не так щоб заробити, а бiльше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого неначе, а тiльки все мов щось муляє його, i таке негарне якесь, нелюбе… I сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадiжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на грiх почувався, а тiльки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…
Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.
