Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Близько 60 років тому Уші було маленьким рибальським селищем — вицвілі від сонця будиночки, стара зруйнована вежа, що височіла над очеретами на березі Женевського озера, та затишний заїзд із побіленими стінами. На його прохолодному ганку, бувало, відпочивав Байрон, поклавши кульгаву ногу на стілець і дивлячись у далечінь за блакить озера, поки дзвінок не покличе на вечерю.
Швейцарці знесли рибальські будиночки, прибили меморіальну дошку на ганку готелю, швиденько перевезли «байронівський» стілець до музею, засипали порослий очеретом берег грунтом з котлованів під фундаменти, на яких по всьому схилу до самої Лозанни набудували готелів, що сьогодні стоять порожні, а поблизу старої вежі спорудили найпотворніший будинок у всій Європі. Цей будинок з пресованого сірого каменю нагадує одне з любовних гніздечок, які до війни німецькі королі будували вздовж Рейну і про які мріяли майбутні німецькі королеви, і втілює найгірші традиції архітектурної школи a la чавунний-собака-на-газоні. Місто Лозанна розкинулось на узгір'ї, стрімкий схил якого збігає до озера.
Можна безпомилково вгадати, коли відбуваються засідання конференції, по рядах лімузинів, що стоять біля Шато.
…Усі хочуть побачити Ісмет-пашу, але, раз побачивши, не мають бажання зробити це вдруге. Це маленький на зріст, непривабливий смуглявий чоловічок, украй непомітний і нецікавий. Він більше схожий на вірменського торговця мереживом, ніж на турецького генерала. Є в ньому щось мишаче. Він володіє геніальною властивістю залишатись невпізнаним. Як обличчя Мустафи Кемаля неможливо забути, так обличчя Ісмета неможливо запам'ятати.
Думаю, розгадка у тому, що в Ісмета фотогенічне обличчя. Я бачив його на знімках; на них він суворий, владний, вольовий і по-своєму вродливий. Той, хто бачив не на екрані, а в житті мляве, примхливе обличчя принаймні однієї кінозірки, зрозуміє, що я маю на увазі. Обличчя Ісмета ані мляве, ані примхливе, воно всього-на-всього буденне і невиразне. Пам'ятаю, як у перші дні конференції Ісмет заходив у готель «Савойя» саме в той час, коли група кореспондентів виходила звідти після одного з славнозвісних масових інтерв'ю Чичеріна. Чекаючи на ліфт, Ісмет стояв у самій гущі людей, які цілісінькими днями шукали з ним зустрічі, щоб узяти інтерв'ю, і ніхто з них не впізнав його. Такий він скромник. Я все-таки вирішив порушити його спокій, підійшов ближче й привітався.
«Правда, потішно, ваша ясновельможність?» — спитав я, бо кореспонденти зовсім відтиснули його від ліфту. Він посміхнувся, ніби школярка, знизав плечима і жартівливо затулив обличчя руками, немов йому стало соромно. Потім захихотів.
«Домовтеся про зустріч зі мною, поговоримо», — він потиснув мені руку, зайшов у ліфт і посміхнувся ще раз на прощання. На тому інтерв'ю і закінчилось.
Коли ж дійшло до справжнього інтерв'ю, ми легко порозумілися, розмовляючи каліченою французькою мовою. Ісмет приховує, що погано знає французьку мову, і тому прикидається глухуватим, адже знання французької — світський обов'язок кожного освіченого турка, так само як і росіянина, і не володіти нею — ганьба. Ісмет має почуття гумору і задоволено всміхається, відкинувшись на спинку стільця, поки секретар викрикує турецькою мовою у самісіньке його вухо вислови великих письменників. Після інтерв'ю я бачив Ісмета ще один раз. Це було у Монтрьо, у танцювальному залі, де виконують джазову музику. Він сидів за столиком і задоволено посміхався танцюристам. За ним за столиком сиділи два товстих сивоголових турки і понуро дивились, як він поглинав тістечка і допивав третю чашку чаю, без упину жартуючи з офіціанткою каліченою французькою мовою. Здавалось, офіціантка в захопленні від Ісмета, а Ісмет від неї, і їм досить весело вдвох. Жодна жива душа не впізнала його.
Муссоліні — повна протилежність Ісмету. Муссоліні — найбільший шахрай у Європі. Навіть якщо Муссоліні накаже розстріляти мене завтра вранці, я все одно вважатиму його шахраєм. Сам розстріл уже буде шахрайством. Візьміть як-небудь фотографію синьйора Муссоліні і придивіться до його обличчя. Ви побачите, що рот у нього безвольний і, щоб приховати це, він змушений стуляти губи у свою знамениту похмуру посмішку, яку наслідує кожний дев'ятнадцятирічний фашист в Італії. Згадайте його минуле. Вникніть у саму суть фашизму, який закликає до «союзу» праці й капіталу, і пригадайте долю таких союзів у минулому. Оцініть, як геніально він убирає убогі думки в пишні фрази. Зважте його пристрасть до дуелей. Хоробрій людині немає потреби битися на дуелі, а боягуз робить це постійно, щоб переконати самого себе у тому, що він хоробрий. Нарешті, подивіться на його чорну сорочку й білі гетри. Є щось фальшиве, навіть театральне в людині, яка носить білі гетри та чорну сорочку.
У цьому репортажі я не збираюся досліджувати, хто є Муссоліні насправді — шахрай чи велика тривка сила. Муссоліні може протриматися п'ятнадцять років або ж його скине повесні Габрієле д'Аннунціо, який його ненавидить. Я дозволю собі лише правдиво розповісти про два епізоди з перебування Муссоліні у Лозанні.
Фашистський диктатор оголосив, що прийме представників преси. Прийшли всі, втиснулись у кімнату. Муссоліні сидів за письмовим столом і читав якусь книгу. На обличчя був начеплений знаменитий похмурий вираз. Він грав роль диктатора. Сам колишній газетяр, він добре знав, на думки скількох читачів впливатиме те, про що напишуть газетярі, що зібралися в кімнаті, в інтерв'ю, яке він збирався дати. Він не відривався від книги. А подумки вже читав рядки газет, для яких пишуть дві сотні присутніх тут кореспондентів: «Коли ми увійшли в кімнату, диктатор-чорносорочечник навіть не відірвався від книги, яку читав, — така глибока була його зосередженість» і т. ін.
Я навшпиньках підійшов ззаду, щоб подивитися, якою книгою він захопився. Це був французько-англійський словник, і тримав він його догори ногами.
Вдруге я спостерігав Муссоліні у ролі диктатора того дня, коли група італійок прийшла до готелю «Бо Ріваж» у номер-люкс, щоб подарувати йому букет троянд. Шість колишніх селянок, дружини робітників, що жили в Лозанні, чекали під дверима, щоб ушанувати нового національного героя Італії, який був і їхнім героєм. Муссоліні вийшов у френчі, сірих штанях та білих гетрах. Одна з жінок виступила наперед і почала промову. Муссоліні похмуро зиркнув на неї, глузливо посміхнувся, обвів своїми булькатими африканськими очима решту жінок і повернувся до кімнати. Непривабливі селянки у святковому вбранні ні в сих ні в тих залишились стояти зі своїми трояндами. Так Муссоліні ще раз зіграв роль диктатора.
Через півгодини він знайшов час для розмови з Клер Шерідан, її усмішка не раз служила їй надійною перепусткою.
Звичайно, кореспонденти наполеонівських часів могли б помітити такі самі риси в Наполеона, а ті, хто працював би у «Джіорнале д'Італія» за Юлія Цезаря, могли б звернути увагу на таку ж непослідовність у його характері. Але, якщо придивитися, виходить, що Муссоліні має більше спільного не з Наполеоном, а з італійцем Боттомлі, здоровенним удачливим і войовничим дуелянтом Гораціо Боттомлі.
Хоча на ділі він не нагадує Боттомлі. Боттомлі був дурнем. Муссоліні не дурень, він видатний організатор. Але дуже небезпечна річ вміти пробуджувати патріотичні почуття у нації, самому не будучи щирим, особливо, коли завдяки тобі патріотизм сягнув такого рівня, що народ пропонує позичити гроші урядові без процентів. Досить італійцеві вкласти гроші в яке-небудь діло, він хоче бачити результат і збирається показати синьйору Муссоліні, що набагато легше бути в опозиції, ніж самому керувати урядом.
Незабаром в Італії підніметься нова опозиція, вона вже формується, і очолить її той самий старий, лисий, можливо, трохи божевільний, але цілком щирий і надзвичайно хоробрий хвалько Габрієле д'Аннунціо.
Хто вбив ветеранів?
Кому вони заважали? Для кого саме їхнє існування на материку могло бути політичною загрозою?
Хто послав їх на Флорідські острови й покинув там у пору ураганів?
