Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Ви бачили такі вбивства у фільмі Джоріса Івенса, тому я не буду про це розповідати. Якщо я почну розказувати про них, вам стане погано. Моя розповідь викличе ненависть у ваших серцях. А ми не хочемо ненависті. Ми прагнемо свідомого розуміння, злочинності фашизму і розуміння того, як з ним боротися. Ми повинні знати, що ці вбивства — вчинки ката, страшного ката — фашизму. Лише одним способом можна знищити вбивцю — треба його перемогти; і фашистського звіра б'ють тепер в Іспанії так, як сто тридцять років тому били на цьому ж півострові Наполеона. Фашистські країни знають про це і не мають надії на порятунок. Італія знає, що її війська не здатні воювати за межами Італії, і так само, що, незважаючи на прекрасне озброєння, вони слабші за новосформовані іспанські полки. Безсумнівно, італійські солдати ніколи не зрівняються з бійцями інтернаціональних бригад.
Німеччина зрозуміла, що вона не може покладатися на Італію в жодній наступальній операції. Я читав, що фон Бломберг та маршал Бадоліо вчора були присутні на вражаючих маневрах, але одна справа проводити маневри на Венеціанській рівнині, коли ворог далеко, а інша — пошитися в дурні, втративши в бою три дивізії на плато між Бріего та Трехо під ударами одинадцятої та дванадцятої Інтернаціональних бригад і прекрасних іспанських військ Лістера, Кампесіно та Мера. Одна справа кидати бомби на Альмерію і захопити, скориставшися зрадою, беззахисну Малагу, інша справа втратити сім тисяч солдатів під Кордовою і тридцять тисяч під час невдалих атак на Мадрід. Одна справа зруйнувати Герніку, інша — програти наступ на Більбао.
Сказано більше ніж досить. Я почав з того, що важко писати добре й правдиво і що ті письменники, кому це вдається, неодмінно будуть визнані. Але в час війни, — а ми живемо в час війни, подобається нам це чи ні, — про винагороди не говорять. Дуже небезпечно писати правду під час війни, дуже небезпечно шукати цю правду. Я не знаю, хто саме з американських письменників приїхав її шукати. Я знайомий з багатьма в батальйоні Лінкольна. Але вони не пишуть книжок. Вони пишуть листи. Приїхало також багато англійських, німецьких, французьких і голландських письменників. А коли шукаєш правду на війні, замість неї можна знайти смерть. Зате якщо дванадцятеро йде на фронт, а повертається лише двоє, то правда, яку вони приносять, — справжня і не схожа на перекручені чутки, які ми видаємо за історію. Письменники повинні самі вирішувати, чи варто ризикувати заради правди. Звичайно, набагато зручніше проводити час у вчених дебатах з теоретичних питань. І для тих, хто для утвердження своїх поглядів не хоче працювати, а хоче лише сперечатися і відстоювати свої позиції — уміло вибрані позиції, для захисту яких не потрібно ризикувати і які можна утримувати за допомогою друкарської машинки і зміцнювати за допомогою авторучки, — такі люди завжди знайдуть для своїх дискусій нові єресі та нові занепади, блискучі, оригінальні теорії та романтичних ватажків, що втратили орієнтацію. Але для кожного письменника, який хоче пізнати, що таке війна, така можливість існує й ще довго існуватиме. Схоже на те, що нас чекають довгі роки неоголошених війн. У письменника багато способів брати в них участь. Нагорода, можливо, знайде його потім. Але вона не повинна турбувати письменника. Тому що цієї нагороди ще довго чекати. І йому не слід надто перейматися цим. Бо, якщо він належить до таких, як Ралф Фокс та деякі інші, його не буде там, де роздають нагороди.
Долина Кларкових вил, Вайомінг
Наприкінці літа велика форель покидає заводі у верхів'ях річки й виходить на бистрину, щоб спуститися нижче за течією і перезимувати в глибоких водах каньйону, В перші тижні вересня вона найкраще ловиться на муху. Місцева форель гладенька, блискуча й важка і аж вистрибує з води, щоб схопити наживку. Іноді на двох мушок молена спіймати одразу дві рибини, але на сильній течії витягати їх треба дуже обережно.
Ночі стояли холодні, і, прокинувшись уночі, можна було почути койотів. Вранці не хотілося йти рибалити, бо за ніч річка вихолоджувалась, а форель починала клювати близько полудня, коли сонце трохи прогрівало воду.
Зате вранці можна було їздити верхи чи просто сидіти перед мисливською хижкою, ніжитися на сонці й дивитися на викошену долину і чисті темні луки, що простягліїся до самої річки, понад якою стояли вже трохи пожовклі тріпотливі осики. А ще далі за річкою високі пагорби вкривала сріблясто-сіра шавлія.
Вище по річці височіли дві гори, Проводир і Знак, де через місяць можна полювати гірських баранів, сидіти на сонці й милуватися чіткими обрисами цих гір, на яких здалеку не видно було кам'яних зсувів, гострих уламків скель і вузьких карнизів, які, боячись глянути вниз, треба долати в поті чола, щоб обійти ту вершину, яка звідси здається такою рівною. Ти видираєшся нагору, щоб вийти на відкриту місцину й глянути вниз, де попід уламком скелі, на невеличкій, порослій високою травою галявині, серед ялівцю паслися один старий і три молодих гірських барани.
Рудий старий баран з білим огузком підводить голову, й ти бачиш круту й важку дугу його рогів. Саме білий огузок на зеленому тлі ялівцю і виказав його, коли проти вітру ти лежав під скелею за три милі від плато і в сильний цейсівський бінокль ретельно вивчав кожний ярд скель.
Аж тепер, перед мисливською хижкою, ти згадуєш про свій постріл біля підніжжя гори і незворушність молодих баранів, що лише повернули голови до старого, очікуючи, коли той підведеться. Вони не могли ні побачити тебе, ні почути, та й сам постріл їм, певно, здався звичайним гуркотом каменя.
Згадуєш і той рік, коли біля Лісового джерела збудували мисливську хижку, і великого грізлі, який забрався до неї, щойно ми залишили її. Сніг тоді випав пізній, і ведмідь, що ніяк не міг впасти в зимову сплячку, цілу осінь оббирав хатини й руйнував пастки. Але він був такий хитрий, що ніколи ніде не з'являвся вдень. А потім згадуєш зустріч із трьома грізлі на плато біля джерела Крендела. Тоді затріщало сухе гіляччя, і ти подумав, що тікає лосиця, коли зненацька помітив їх між мерехтливими тінями: вони бігли вайлувато, але дуже легко, і їхня шерсть в полуденному сонці зблискувала м'яким мінливим сріблом.
Згадуєш, як зовсім близько від тебе ревів восени лось; коли він підводив голову, на могутніх його грудях вигравали м'язи, а самої голови не було видно, зате чути було його трубний рев і відповідь-рев з іншої долини. Згадуєш тварин, на яких не піднялася рука, і радієш, що зберіг їм життя.
Згадуєш, як діти вчилися їздити верхи, як вони призвичаювалися до коней, як уподобали цей край. Пам'ятаєш, який мало вигляд усе навколо, коли ти вперше приїхав сюди, і той рік, коли пробув тут чотири місяці, бо автомашина не могла проїхати грузькими дорогами, поки вони не підмерзнуть. Можеш згадати все: полювання і риболовлю, їзду верхи в літню спеку, куряву від валки нав'юченої худоби, мовчазні мандри верхи серед пагорбів прозорими й холодними осінніми днями, коли її переганяли на високогірне пасовисько. Там худоба дичавіла, але лишалась сумирною, як гірські олені, й тільки ревла, коли її зганяли в череду, щоб гнати в долину.
Потім наставала зима: голі дерева, сніг, що сліпить очі, мокре, а тоді обмерзле сідло, і ти, спускаючись з гори, провалюєшся в снігу і намагаєшся весь час ворушити ногами; і пекучий гарячий смак віскі, коли ти нарешті повернувся на ранчо й перевдягаєшся в сухе перед великим відкритим каміном. Чудовий край.
Битва за Париж
19 серпня, у супроводі рядового Арчі Пелкі з Кантону, що на півночі штату Нью-Йорк, я прибув на командний пункт піхотного полку, що знаходився в лісі поблизу Ментенона, щоб з'ясувати становище на їхній ділянці фронту. Начальник розвідки та начальник оперативного відділу показали мені, де розміщені полкові батальйони, й повідомили, що передовий загін сторожової застави стоїть одразу за Еперноном по дорозі на Рамбуйє (23 милі на південний захід від Парижа), де містилися літня резиденція та мисливський будиночок президента Франції. На командному пункті мені ще сказали, що під Рамбуйє йдуть важкі бої. Я добре знав місцевість і дороги в околицях Епернона, Рамбуйє, Траппа й Версаля, бо протягом багатьох років не раз мандрував там і пішки, й на велосипеді та на машині. Найкраще знайомитися з місцевістю, коли їдеш велосипедом: то прієш, долаючи гору, то вільно котиш з гори. І тоді кожен пагорб запам'ятовується таким, як він є, а на машині встигаєш помітити лише сам пагорб, все інше майже не лишається в пам'яті — не так, як на велосипеді. На сторожовій заставі ми зустрілися з кількома французами, які щойно приїхали велосипедами з Рамбуйє. Серед наших тільки я знав французьку, і вони розповіли мені, що німці забралися з Рамбуйє о третій годині ночі, але дороги до міста заміновані.
