Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

- Це я.

- Хто?

- Наталя.

- Чого то­бi? Iди.

Вона ввiй­шла i ста­ла бi­ля по­ро­га. Олек­санд­ра Пет­рiв­на си­дi­ла за сто­лом i щось пи­са­ла, її ху­де, су­хе об­лич­чя ви­раз­но виз­на­ча­ло­ся про­ти вiк­на своїм про­фi­лем. Як i зав­сiг­ди, во­но бу­ло спо­кiй­не, без ус­мi­ху.

Наталя сто­яла й ди­ви­ла­ся на неї.

- Ну, дак чо­го ж то­бi? - I на­чальни­ця по­вер­ну­ла го­ло­ву до На­та­лi i, з пе­ром у ру­цi, до­жи­да­ла­ся, що та ска­же.

- Олександре Пет­рiв­но, доз­вольте ме­нi вто­пи­ти­ся в дво­рi в ко­ло­дя­зi! - про­мо­ви­ла нес­мi­ли­во дiв­чи­на.

- Що?!

- Дозвольте ме­нi вто­пи­ти­ся…

Олександра Пет­рiв­на вста­ла, пi­дiй­шла до неї ближ­че i гля­ну­ла на неї.

- Ти хво­ра?

- Нi.

- Дак що ж ти ка­жеш?

- Я ка­жу… Я не хо­чу тут жи­ти… Я хо­чу вто­пи­ти­ся… Доз­вольте ме­нi…

- Не смiй цього й ду­ма­ти! - аж скрик­ну­ла на­чальни­ця (На­та­ля ще не чу­ла, щоб во­на ко­ли кри­ча­ла). - Бач, що ви­га­да­ла! Я то­бi ве­лю не ду­ма­ти про це нi­ко­ли! Чуєш?

- Чую…

- Я то­бi за­бо­ро­няю це. Ро­зу­мiєш?

- Розумiю.

- Iди!

Дiвчина ти­хо по­вер­ну­ла­ся й вий­шла. Слiд­ком за нею ви­й­шла й на­чальни­ця - на­ка­за­ти своїй по­мiч­ни­цi, щоб та пильну­ва­ла не­ро­зум­ну дiв­чи­ну. То­го ж дня ко­ло­дязь нак­ри­­то вi­ком i те вi­ко замк­не­но. I то­го ж дня На­та­ля за­не­ду­жа­­ла, i нез­ду­жа­ла дов­го… хоч i вста­ла-та­ки…

1897 р.

У Чер­нi­го­вi.

9 СIЧНЯ

Вони йшли пов­нi вi­ри й на­дiї.

Натрудженi тяж­кою пра­цею, заш­ка­руб­лi ро­бiт­ницькi ру­ки нес­ли емб­ле­ми то­го, чо­му пок­ло­ня­ли­ся їх пра­дi­ди, дi­ди, батьки i пе­ред чим хи­ли­лись во­ни са­мi.

Тi емб­ле­ми ма­ли їх за­хи­ща­ти, ма­ли го­во­ри­ти за них, ка­за­ти, що йдуть во­ни по­кiр­нi й сми­рен­нi; що йдуть зне­мо­же­нi тяж­кою пра­цею, без­ра­дiс­ним жит­тям, безп­рав­ним по­не­вi­рян­ням пiд гно­би­тельством ду­жих i злих, що йдуть во­ни бла­га­ти - бла­га­ти сло­ва то­го, яке зня­ло б ва­гу з їх плiч на­му­ля­них, з х спин iз­горб­ле­них, яке внес­ло б свiт i ра­дiсть у їх тем­нi, сум­нi ха­ти.

Щоб хоч не во­ни, хоч дi­ти їх мог­ли ви­рос­ти ду­жи­ми й вiльни­ми, щас­ли­ви­ми людьми.

Адже й то­му, хто кру­тить ко­ле­со, хто б'є мо­ло­том, хто ко­пає зем­лю, ад­же й то­му тре­ба свi­ту, во­лi, щас­тя - так са­ме, як i то­му, хто п'є з зо­ло­то­го куб­ка.

Так са­ме тре­ба - без нi­якої рiз­на­цiї.

I во­ни йшли з ди­тя­чою вi­рою, що й їм кап­не хоч од­на кра­пе­ли­на то­го щас­тя.

Без зброї во­ни йшли.

Зброя їх зуст­рi­ла.

Простреленi впа­ли емб­ле­ми по­кiр­нос­тi, впа­ли, щоб не пiд­ня­ти­ся нi­ко­ли…

Нiколи не пiд­ня­ти­ся нi в ду­шах їх, нi в ду­шах дi­тей їх, нi вну­кiв.

Простреленi, впа­ли во­ни са­мi,- по­ляг­ли ку­па­ми, як ку­па­ми йшли: мо­гу­чi мо­ло­дi ро­бiт­ни­ки, зне­мо­же­нi пра­цею дi­ди, ма­те­рi й сест­ри, ма­ленькi дi­ти - квiт­ки на­дiї кож­но­го на­ро­ду.

I гус­то-гус­то зак­ра­си­ли бi­лий снiг чер­во­ною кров'ю…

А тi, що зос­та­ли­ся жи­вi, зос­та­ли­ся на те, щоб нi­ко­ли не за­бу­ти сього дня.

Щоб ро­бiт­ницькi гру­ди нi­ко­ли не прост­ре­лю­ва­ли тяж­кi ку­лi.

Щоб жiн­ки не при­па­да­ли, ри­да­ючи, до тру­пiв батькiв, чо­ло­вi­кiв, си­нiв.

Щоб жи­вi - жи­вi й ве­се­лi мог­ли ще­бе­та­ти ма­ленькi дi­ти - квiт­ки-на­дiї кож­но­го на­ро­ду.

I щоб во­ни ви­рос­та­ли ду­жи­ми й вiльни­ми, щас­ли­ви­ми людьми.

I щоб се зро­би­лось - твер­до, мiц­но, на­вi­ки.

Зробилося там, де чер­во­на кров зак­ра­си­ла бi­лий снiг.

1906 р.

ОЛЕСЯ

Це бу­ло дав­но. Це бу­ло то­дi, як на­шу зем­лю шар­па­ли тур­ки й та­та­ри, а гетьма­ни ук­раїнськi хо­ди­ли з ко­зацт­вом од­би­ва­тись од во­ро­гiв. То­дi на Во­ли­нi бу­ло не­ве­лич­ке се­ло. Во­но за­хо­ва­ло­ся в уло­го­ви­нi. Круг йо­го бу­ли лi­си. В се­лi жи­ли прос­тi лю­ди-хлi­бо­ро­би. Як­би не та­та­ри, то їм жи­ти бу­ло б не­по­га­но. А то час­то й гус­то на­бi­га­ли та­та­ри. Во­ни гра­бу­ва­ли, па­ли­ли й руй­ну­ва­ли се­ла. Ста­рих та ма­лих уби­ва­ли, а мо­ло­дих бра­ли в не­во­лю та й про­да­ва­ли ра­ба­ми на тяж­кi ро­бо­ти тур­кам. Iно­дi гна­ли та­та­ри з Ук­раїни ти­ся­чi без­щас­них лю­дей.

I цьому се­лу до­ве­ло­ся заз­на­ти ли­ха, але по­ки ще тiльки один раз. Се­ло за­хо­ва­ло­ся в лi­сах, i знай­ти йо­го бу­ло не лег­ко.

Край се­ла сто­яла не­ве­лич­ка хат­ка. Бi­ля неї пи­шав­ся ряс­ний са­док. У сад­ку гу­ли бджо­ли. Там бу­ла па­сi­ка.

У хат­цi жив ста­рий дiд Да­ни­ло. Ко­лись вiн ко­за­ку­вав, був у не­во­лi ту­рецькiй, але виз­во­лив­ся вiд­тi­ля. Те­пер жив до­ма, па­сiч­ни­ку­вав. Жiн­ка йо­го дав­но вмер­ла. Вiн прий­няв до се­бе двоє си­рiт: дiв­чи­ну Оле­сю та хлоп­ца-стри­бун­ця Ми­хай­ли­ка. Оле­ся вже бу­ла ве­ли­ченька дiв­чи­на, ро­кiв шi­ст­над­ця­ти.

Дiд був щас­ли­вий з дiтьми, а дi­ти бу­ли щас­ли­вi з ним. Дi­ти так лю­би­ли, як дiд роз­мов­ляв з ни­ми. Вiн роз­ка­зу­вав їм про ту­рецьку та про та­тарську не­во­лю. Оце, бу­ло, си­дить дiд у па­сi­цi, ро­бить що-не­будь, граб­лi чи ще що.

Михайлик-стрибунець i со­бi щось тут май­ст­рує, i дiв­чи­на Оле­ся з шит­вом си­дить. Сон­це сяє, пташ­ки ще­бе­чуть, бджо­­ли гу­дуть. То оце Ми­хай­лик:

- Розкажiть, дi­ду­сю, про не­во­лю ту­рецьку.

А дi­дусь:

- Та я вже роз­ка­зу­вав, - ти ж чув. Ще й не раз, - хi­ба то­бi ма­­ло?

А Ми­хай­лик та Оле­ся:

- Ще, ще, дi­ду­сю! Так гар­но слу­ха­ти!

I дiд по­чи­нає опо­вi­да­ти, а дi­ти слу­ха­ють i очей не зве­дуть з йо­го.

Олеся схи­лить чор­ня­ву го­ло­воньку на ру­ку, а Ми­хай­лик-стри­бу­нець уже не стри­ба, а теж си­дить, слу­ха. А дiд роз­по­вi­да, як був вiн на ту­рецькiй ка­тор­зi:

- Три ро­ки ви­був я на ка­тор­зi ту­рецькiй, при­ко­ва­ний до мiс­ця. Так от за по­пе­рек узя­то лан­цю­гом та й при­ко­ва­но. Си­дi­ти мож­на, i вста­ти мож­на, i ляг­ти, а пi­ти - нi. А ка­тор­га - це ко­ра­бель та­кий. Там греб­ли ми вес­ла­ми, же­ну­чи су­ди­ну. А за те на­шi го­лi спи­ни раз у раз дог­ля­да­чi спи­су­ва­ли на­га­ями та ко­лю­чою чер­во­ною та­вол­гою…

- А на­що їх спи­су­ва­ли? - пи­тає Ми­хай­лик.

- А щоб ми швид­ше греб­ли… Як здасться тур­ко­вi, що по­ма­лу ро­би­мо, дак ото й пок­ро­пить нам го­лi спи­ни.

- I кров тек­ла? - скри­кує Ми­хай­лик.

- Текла, - ка­же дiд.

- Я б їх усiх пов­би­вав, тих та­тар та тур­кiв прок­ля­тих! - по­гук­не хло­пець, стис­ка­ючи ку­ла­ки. Оле­ся нi­чо­го не ска­же, тiльки все об­лич­чя їй зблiд­не. А дiд да­лi:

- Покалiчено то­дi ме­не доб­ре. А вже що го­ду­ва­ли по­га­но бу­сур­ма­ни: цвi­ли­ми су­ха­ря­ми та смер­дю­чою во­дою!. За та­ким жит­тям уся си­ла про­па­ла, бо ме­не ще й по­ру­ба­но тро­хи, як у бран бра­то. Ну, то як виз­во­ли­ли ме­не ко­за­ки - не здат­ний я вже був ко­за­ку­ва­ти. Вер­нувсь я до­до­му. Тут я ва­ших батькiв заз­нав: i тво­го, Оле­сю, i тво­го, Ми­хай­ли­ку. Ви бу­ли су­сi­ди. Тiльки Ми­хай­лик був ще то­дi ду­же ма­лий - ро­кiв зо два йо­му бу­ло. А то­бi, Оле­сю, вже ро­кiв iз сiм бу­ло, i ти бi­га­ла вже шви­денько. Жи­ли ви гар­но. Ко­ли це на­бiг­ла та­тар­ва… Що тут ка­за­ти? Од­би­ва­лись ми зав­зя­то, та нi­чо­го не вдi­яли. Се­ло та­та­ри спа­ли­ли, ба­га­то лю­дей пов­би­ва­ли, ба­га­то у бран заб­ра­ли. А дех­то пов­тi­кав. Отi втi­ка­чi вер­ну­лись сю­ди по­тiм та й знов тут по­бу­ду­ва­лись. Ме­не вда­ре­но чимсь важ­ким по го­ло­вi. Я й упав. Але я не вмер i вно­чi очу­тивсь. Див­люсь: мi­сяць свi­тить, вид­ко. Ти­хо скрiзь. Ко­ли гля­ну круг се­бе, аж я на по­жа­ри­нi, а круг ме­не все лю­ди ле­жать… Як роз­вид­ни­лось, пi­шов я по­мiж тру­па­ми та й зна­й­шов те­бе, Ми­хай­ли­ку. Ти ле­жав i пла­кав бi­ля мерт­вої ма­те­рi. Тут i батько твiй був з роз­ру­ба­ною го­ло­вою.