Молой - Беккет Сэмюел Баркли (мир книг .TXT) 📗
– Що ви тут робите? – запитав він. Я вже звик до такого запитання і одразу зрозумів його.
– Відпочиваю.
– Відпочиваєте? – перепитав поліціянт.
– Відпочиваю, – повторив я.
– Ви відповісте на моє запитання? – закричав він.
Ось що трапляється зі мною щоразу, коли мене спонукають до вигадок, я щиро вважав, що відповів на поставлені запитання, а він насправді не почув нічого. Я не відтворюватиму цієї розмови в усіх її подробицях. Зрештою я зрозумів, що моя манера відпочивати, моя поза під час відпочинку – верхи на велосипеді, з руками на кермі й головою, опущеною на руки, – зазіхала, вже не знаю на що, чи то на порядок, чи на пристойність. Я скромно показав на милиці й мовив навмання кілька слів про недугу, що змушувала мене відпочивати так, як я можу, а не так, як мені годилося б. Мені здається, я зрозумів тоді, що немає двох прав, одного для тих, хто почувається добре, а другого для інвалідів, а є тільки одне право, перед яким мають гнутися і багаті, й бідні, молоді й старі, щасливі й засмучені. Слова, слова! Я ще додав, що я не засмучений. І навіщо я бовкнув те?
– Ваші папери, – сказав він, і я ту ж мить здогадався, хто то.
– Та ну, – захищався я, – навіщо?
– Ваші папери! – загорлав поліціянт. Ах, мої папери. Єдиними паперами, які я мав з собою, були подерті газети, щоб обтиратися, розумієте, коли я ходив до вбиральні. Ні, я не кажу, що підтирався щоразу, коли ходив до вбиральні, ні, але я любив бути готовим до цього в разі потреби. Мені здається, це річ природна. Спантеличений, я витяг ті папери з кишені і простяг йому під ніс. Марна спроба. Ми пішли вузенькими, осяяними сонцем вуличками, де майже не було перехожих, я стрибав поміж милиць, а він, рукою в білій рукавичці, тихенько вів мій велосипед. Я – аж ніяк не почувався нещасним. Я зупинився на мить, беручи на себе додаткову відповідальність, підняв руку й доторкнувся до верхівки свого капелюха. Аж руку обпік. Я відчував, як нам услід обертаються веселі і спокійні обличчя – чоловічі, жіночі й дитячі. Якоїсь миті мені здалося, ніби я чую далеку музику. Я зупинився, щоб прислухатись.
– Ходімо, – сказав поліціянт.
– Прислухайтесь, – попросив я.
– Ходімо, – наполіг він.
Мені не дозволили слухати музику. Адже навколо нас могла б зібратися юрба. Він пхнув мене в плечі. До мене доторкнулися, не шкірою, та однаково, моя шкіра відчула той поштовх, той твердий чоловічий кулак, незважаючи на його оболонки. Пішовши якомога швидше, я уявив собі тієї золотої миті, ніби я був кимсь іншим. То була пора відпочинку – між ранковою працею і пообідньою. Мабуть, наймудріші, простершись у скверах або сидячи перед своїми дверима, насолоджувались останніми хвилинами млости, забувши про свій недавній клопіт, збайдужівши до майбутнього. Інші, навпаки, скористалися перепочинком, щоб снувати плани, зіпершись головою на руки. Чи є серед них бодай хто-небудь, що стане на моє місце й відчує, як мало тієї миті я був тим, ким здавався, але яка могутність притаманна отій малості, от-от розірвуться швартови. Можливо. Атож, я тягнув у облудні глибини, до облудних поважних і спокійних манер, поривався туди всіма своїми давніми отрутами, знаючи, що нічим не ризикую. Під блакитним небом, під наглядом охоронця. Забувши про матір, звільнений від дій, розчинившись у часі інших людей, кажучи собі, що треба спочити, спочити. Коли прийшли до відділку, мене поставили перед якимсь химерним службовцем. У цивільному вбранні, без піджака, він розваливсь у фотелі, задерши ноги на стіл, з брилем на голові й витягши з рота невеличкий гнучкий предмет, якого я не зміг роздивитися. Я мав час помітити ті дрібниці, бо відпустили мене не зразу. Він вислухав рапорт свого підлеглого, а потім узявся розпитувати мене тоном, що, припустивши, ніби їхнє завдання – виправити мене, ставав, на мою думку, дедалі нестерпніший. Між його запитаннями і моїми відповідями, я говорю тільки про ті, які заслуговують згадки, траплялися інтервали, більш-менш довгі та галасливі. Я так не звик, що мене запитують про щось, що, коли запитували, мені був потрібний час, щоб я міг здогадатися про що. На лихо, замість спокійно думати про те, що я чув, і то чув дуже добре, бо ж мав досить тонкий слух, дарма що старі вуха, я квапився відповідати байдуже що, напевне, боячись, щоб моя мовчанка не увінчалася гнівом співрозмовника. Я був боягуз, усе своє життя я душився від страху, що мене поб'ють. Образи і звинувачення я витримував легко, а до ударів ніколи не міг звикнути. Дивно. Навіть плювки завдають мені мук. Та коли зі мною були бодай трохи лагідні, тобто утримувалися від брутального ставлення, я майже завжди кінець кінцем задовольняв людську цікавість. А комісар задовольнився тим, що став погрожувати мені циліндричною лінійкою, і то так, що мало-помалу йому пощастило дізнатися, що я не маю паперів у тому розумінні, в якому це слово мало значення для нього, не маю ані роботи, ані домівки, що моє прізвище якийсь час уперто не спадало мені на гадку і я добираюся до матері, коштом якої я зазнаю земних мук. А от материну адресу я не знав, хоча знав дуже добре, як потрапити до її квартири, навіть у пітьмі. Який квартал? Отой коло боєнь, мій володарю, бо в кімнаті матері, крізь зачинені вікна, я чув, гучніший за її варнякання, рев бичків, оте потужне хрипке і тремке мукання, яке розлягається не серед пасовиськ, а в містах, на бойнях і ямрарках, де торгують худобою. Атож, поміркувавши, я бачу, що, мабуть, заскочив наперед, сказавши, що мати жила коло боєнь, бо вона цілком могла жити й коло ярмарку для худоби. «Заспокойтеся, – мовив комісар, – це той самий квартал». Тишею після цих приязних слів я скористався, щоб повернутися до вікна, насправді нічого там не бачачи, бо я заплющив очі й підставив обличчя і шию золотаво-блакитній лагідності, а ще й порожню або майже порожню голову, бо я, мабуть, запитував себе, чи не хочу я сісти, простоявши так довго, і пригадав, про що я вже знав із власного досвіду, тобто що сидяча поза не для мене, бо одна моя нога коротша і не згинається, і тому для мене існує тільки дві пози: вертикальна, коли я вишу на милицях, лігши, так би мовити, стоячи, і горизонтальна, коли я лежу на землі. Й усе-таки інколи в мене з'являлося бажання сісти, поверталося з утраченого світу. І я, попри свою досвідченість, не завжди опирався йому. Атож, рештки мого мозку напевне ще бавилися ним, ворушачись невідомо як, немов дрібненькі камінчики на дні калюжі, тоді як на риси мого обличчя та великий борлак на шиї опускалися лагідне небо й тепле, літнє повітря. І тут я нараз пригадав своє ім'я. Молой. Я звуся Молой, закричав я собі зненацька, Молой, мені миттю спало на гадку це ім'я. Ніщо не зобов'язувало мене давати таку інформацію про себе, але я повідомив, сподіваючись, безперечно, виявити люб'язність. У мене не забрали капелюха, і я себе запитував чому.
– Це прізвище вашої матері? – запитав комісар, мабуть, то був комісар.
– Молой, – наполягав я, – мене звуть Молой.
– А прізвище вашої матері? – повторив комісар.
– Що? – здивувався я.
– Ваше ім'я Молой, – пояснював комісар.
– Так, – погодився я, – я щойно згадав його.
– А вашої матері? – не вгавав комісар. Я не розумів, у чому річ. – У неї теж прізвище Молой? – запитував він.
– Чи вона теж Молой? – перепитував я.
– Так, – кивнув комісар. Я міркував. – Ваше прізвище Молой, – говорив він далі.
– Так, – погоджувавсь я.
– А ваша мати, – запитував комісар, – теж має прізвище Молой? – Я замислився. – Ваша мати, – правив своєї комісар, – має прізвище…
– Дайте мені зосередитись! – крикнув я. Зрештою, я й уявляв собі, що десь так воно й буде.
– Зосереджуйтесь, – кинув комісар. Чи справді в моєї матері прізвище Молой? Безперечно.
– Вона повинна мати прізвище Молой, – виснував я. Мене забрали, мабуть, до зали для охоронців, і там наказали сісти. Довелося пояснювати. Я скорочу. Я отримав дозвіл якщо не лягти на лаві, то принаймні стояти, зіпершись на мур. Зала була темна, й по ній в усіх напрямах сновигали люди, – мабуть, правопорушники, поліціянти, адвокати, священики й журналісти. Все було вкрай похмурим, темні форми громадились у тьмяному просторі. На мене не звертали уваги, тож я відплачував їм тим самим. Але як я міг знати, що вони не звертають на мене уваги, і як я міг відплачувати їм тим самим, якщо вони не звертали на мене уваги? Не знаю. Я знав про те й відплачував їм – оце й усе. Аж раптом переді мною постала висока й огрядна жінка, вбрана в чорне, ні, радше в бузкове. Я ще й сьогодні запитую себе, чи не була то співробітниця зі служби соціальної допомоги. Вона простягла мені чашку, повну сірої рідини, мабуть, зеленого чаю з сахарином, заправленого молочним порошком, на тарілочці, що була не до пари чашці. Це ще не все, бо між чашкою і тарілочкою непевно височів великий шматок черствого хліба, до якого я придивлявся з певним острахом. Він упаде, він упаде, приказував я собі, неначе мало якесь значення, впаде він чи ні. Ще мить – і вже я сам тримав, у тремтячих руках, ту невеличку сукупність різнорідних хитких предметів, де сусідили тверде, рідке і м'яке, й не розумів, як відбулася ця передача. Хочу сказати вам одну річ: якщо соціальні працівники пропонують вам що-небудь з милосердя, щоб ви не здохли, то тільки тому, що це в них нав'язливий симптом, тут марно сахатися, вони, з тими блювотними засобами в руках, переслідуватимуть вас аж до краю землі. Члени Армії спасіння нічим не кращі від них. Ні, як на мене, від милосердного жесту не відіб'єшся. Схиляєш голову, простягаєш тремтячі, стулені руки й кажеш: «Дякую, дякую, мадам, дякую, люба пані». Тому, хто не має нічого, заборонено не любити лайно. Рідина переливається, чашка хитається, немов клацають зуби, але це не мої, я вже не маю зубів, а намочений хліб нахиляється дедалі більше. Аж до миті, коли на вершині свого неспокою я жбурляю те все геть від себе. Я не випустив його з рук, ні, а конвульсивним рухом обох рук кинув, щоб воно розтрощилося об землю, чи об стіну, так далеко, скільки вистачило сили. Я не розповідатиму, що було далі, бо втомився від того місця й хотів піти кудись-інде. Було вже далеко пополудні, коли мені нарешті сказали, що я вільний. Порадили поводитись краще в майбутньому. Усвідомивши свою провину, тепер знаючи, чому мене затримали, відчуваючи те безладдя, що його виявив мій допит, я дивувався, що так швидко опинився на свободі, якщо це була свобода, і мене анітрохи не покарали. Може, я, навіть не знаючи, мав заступника десь угорі? Може, навіть не помітивши, сподобався комісарові? Може, він ходив до моєї матері, і вона чи то люди з кварталу підтвердили частину моїх балачок? Може, вони подумали, що не варто віддавати мене під суд? Систематично карати таке створіння, як я, не дуже зручно. Інколи й карають, але розважливість відраджує від таких дій. Краще знову покладатись на поліцію. Не знаю. Якщо неодмінно треба носити з собою папери, тобто документи, чому ніхто не наполіг, щоб я подбав про них? Може, тому, що це коштує грошей, а я їх не маю? В такому випадку чи не могли б вони конфіскувати мій велосипед? Мабуть, що ні, без постанови суду. Це все видавалося незбагненним. Певним є тільки те, що я вже ніколи не відпочивав таким способом, ноги непристойно поставивши на землю, руки поклавши на кермо, схиливши голову на руки, забувшись і похитуючись. То й справді була сумна картина, безрадісний приклад для громадян, які так потребують стимулів для своєї тяжкої праці, потребують бачити навколо вияви тільки сили, радощів і сміливости, бо без них наприкінці дня вони можуть упасти й покотитися. Слід тільки дізнатися, в чому полягає добра поведінка, щоб я поводився добре – тією мірою, якою дозволяє мій фізичний стан. Отже, в цьому аспекті я й далі вдосконалював себе, бо ж я – бачите, я розумний і жвавий. А що стосується доброї волі, в мене вона хлюпала через край, ота відчайдушна добра воля людей, які не мають спокою в душі. Отже, репертуар моєї прийнятної поведінки невпинно збагачувався, від моїх перших кроків до останніх, які я ступив торік. І якщо я завжди поводився, мов свиня, винен не я, а мої зверхники, що виправляли мене тільки в дрібницях, замість показати мені сутність системи, як чинять у провідних англосаксонських коледжах, і принципи, з яких випливають добрі манери, а також спосіб перейти, не помилившись, від принципів до манер і піднятися, почавши від якоїсь даної пози, до джерел, Адже це дало б мені змогу, перше ніж демонструвати публічно певні дії, пов'язані лише зі зручністю тіла, як-от, скажімо, колупатися пальцем у носі, чухати собі яйця, сякатися без хусточки і сцяти на ходу, звернутися до перших правил якоїсь розважливої теорії. Що ж, я мав про цей предмет тільки неґативні та емпіричні уявлення, а це означає, що більшість часу я був у прикрому настрої, тим тяжчому, що мої спостереження, нагромаджені протягом століття, схиляли мене ставити під сумнів усе аж до основ знання правил хорошого тону, навіть в обмеженому просторі. Але тільки відтоді, відколи я вже не живу, я думаю про ці та про інші речі. Саме в спокої розпаду я пригадую те довге плутане почуття, яким було моє життя і яке я суджу так само, як начебто судитиме нас Господь, і то з не меншим зухвальством. Розпад – це теж життя, і я знаю про це, знаю достеменно, не набридайте мені, але ж до кінця не розпадаєшся. А втім, навіть з таким життям я матиму, напевне, колись радість підтримувати вас, того дня, коли знатиму, що, гадаючи, ніби я знаю, я насправді тільки існуватиму, а пристрасть, аморфна і невпинна, з'їсть мене аж до гнилої плоті, і, знаючи про це, я не знаю нічого, я тільки кричу, немов і завжди тільки кричав, більш або менш гучно, більш або менш відкрито. Тоді кричімо, крик начебто дає розраду. Атож, кричімо, бодай цього разу, а потім, можливо, ще коли-небудь. Кричімо, що сонце, заходячи, яскраво осяяло білий фасад пошти. Можна було б подумати, ніби ми в Китаї. На фасаді вимальовувалася складна тінь. То був я і мій велосипед. Я став кривлятися, жестикулювати, махати капелюхом, котити велосипед туди-сюди перед собою, вперед і назад, сигналити. Я дивився на стіну. На мене дивились люди крізь заґратовані вікна, я відчував на собі їхні очі. Охоронець перед дверима сказав мені забиратися. Та я б і сам заспокоївся. Тінь, зрештою, тішить аж ніяк не більше, ніж тіло. Я попросив охоронця зглянутись на мене й допомогти мені. Він не зрозумів. Я вже шкодував про гостинець від соціальної працівниці. Витяг з кишені камінець і заходився смоктати його. Він був гладенький, бо я не Раз обсмоктував його, а бурі обкачали та відшліфували його. Круглий, гладенький камінчик у роті – як він заспокоює, освіжує, тамує голод, ошукує спрагу. Охоронець підійшов до мене, йому не подобалася моя повільність. Його теж розглядали крізь вікна. Де-не-де сміялися. В мені теж сидів хтось, хто сміявся. Я взяв свою хвору ногу в руки й перекинув її через раму. Я поїхав. Я забув, куди їхав. Я зупинився, щоб подумати і з'ясувати. Мені дуже важко думати, їдучи. Коли я хочу думати на колесах, я втрачаю рівновагу й падаю. Я говорю в теперішньому часі: адже так легко говорити в теперішньому часі, коли йдеться про минуле. Це теперішній міфологічний час, не звертайте уваги. Я вже заспокоївся у своєму стазі ганчірки, аж раптом пригадав, що такого не годиться робити. Я знову рушив у дорогу, дорогу, про яку я нічого не знав як про дорогу, то була тільки світла або темна поверхня, рівна або в ритвинах, і завжди мила, коли добре подумати, і що за милий звук рідини, яка витікає і яку вітає, коли сухо, хмариночка дорожньої куряви. Ти ба, навіть не пам'ятаю, чи виїздив я з міста, а я вже на березі каналу. Канал протинає місто, я знаю, знаю, їх є навіть два. Але оці живоплоти, лани? Не муч себе, Молою. Раптом я пригадав: тієї пори не згиналася моя права нога. Насилу їдучи дорогою, з якої звичайно тягли судна, я побачив, що назустріч мені протилежним боком каналу їде запряг з невеличких сірих віслюків, почув розлючені крики й глухі удари. Я поставив ноги на землю, щоб краще роздивитися баржу, яка наближалася так тихо, що вода навіть не брижилась. Баржа везла деревину і цвяхи, призначені, безперечно, для якогось будівництва. Мої очі зловили погляд одного віслюка, потім я опустив їх, дивлячись, як переступають їхні маленькі, славні ратички. Стерновий, упершись ліктем у коліно, підпер рукою голову. Пахнувши три або чотири рази, він, не виймаючи люльки з рота, плював у воду. Сонце кидало за обрій сірчано-фосфорні барви, і саме до них я їхав. Зрештою я зліз із сідла, підійшов, кульгаючи, до неглибокого кювета й ліг там поряд із велосипедом. Випростався всім тілом і склав руки на грудях. Білий, заквітчаний глід нахилився до мене, на жаль, я не люблю запаху глоду. Трава в кюветі була густа й висока, я скинув капелюха і попригинав укриті листочками довгі стеблини навколо свого обличчя Тоді я став відчувати землю, запах землі йшов від трави, якою я обплів своє обличчя, тож я вже нічого й не бачив. Я навіть з'їв трошки трави. Мені пригадалося, не менш незбагненим способом, ніж нещодавно моє ім'я, що я вирушив провідати матір, і то вранці цього дня, що вже закінчувався. З якої причини? Я вже забув її. Але я знав її, я вважав, ніби знаю її, мені треба тільки згадати її, щоб я полетів до матері на курячих крилах необ-хідности. Атож, від миті, коли знаєш навіщо, все стає легким, це звичайнісінька магія. Знати куди звернутись – оце й усе, байдуже, який йолоп звертатиметься. А щодо деталей, якщо вам цікаві деталі, нема чого зневірятися, кінець кінцем можна знайти потрібні двері й безцеремонно грюкнути в них. Здається, тільки для загалу не існує чаклунської книги. А можливо, загалу не існує, хіба що посмертний. Який сенс лукавити, щоб мати заспокійливий засіб у вигляді посмертного життя? Чого ж тоді я чекаю, невже я прагну заклинати свою долю? Лунає, котиться, я звідси чую крик, що все заспокоїть, навіть якщо кричу не я. А чекаючи, – навіщо знати, що ти небіжчик? – ти ще живий, ще борсаєшся, росте волосся, довшають нігті, випорожнюються нутрощі, похоронній службі справили похорон. Хтось опустив штори, мабуть, я сам. Ані найменшого звуку. Де там ті мухи, про яких я так багато чув? Віриш очевидному, не ти помер, а всі інші. Тоді підводишся і йдеш до матері, їй здається, ніби вона жива. Таке моє враження. Але ж тепер треба вилізти з кювета. Я б залюбки зник у ньому, вгрузаючи дедалі глибше в розкислу від дощів землю. Я, безперечно, повернуся сюди коли-небудь, або в яму, подібну до цієї, в цьому я ще покладаюсь на свої ноги, так само як коли-небудь знову побачу комісара і його помічників. А якщо вони надто зміняться і я не впізнаю їх, я не скажу, що це ті самі, але не тіште себе облудною думкою, то будуть ті самі, хоч як вони зміняться. Адже розташувати якусь істоту, місце, як казав я колись, та не хочу нікого образити, а потім не користатися ними, це було б, ну, що тут можна сказати, не знаю. Не хотіти говорити, не знати, що хочеш сказати, не могти висловити того, що, як здається, хочеш сказати, і завжди говорити або майже, – саме цього важливо не проґавити в редакційній гарячці. Ця ніч була не така, як інші, бо, якби була така сама, я б знав про це. Коли я намагаюся думати про ту ніч, проведену на березі каналу, я не знаходжу нічого, власне, немає й ночі, а бачу тільки Молоя в кюветі й досконалу тишу, а мої заплющені повіки стережуть малу ніч, де народжуються світлі плями, палахкотять і гаснуть, то порожні, то наповнені, й те полум'я – мов покидьки святих. Я сказав «та ніч», але, мабуть, їх було багато. Зраджуймо, зраджуймо – ось де зрадлива думка. Проте вранці, якогось ранку, я таки пригадав його, ранок був уже пізній, я своїм звичаєм заснув на короткий час, і простір наповнився звуками, вівчар дививсь, як я сплю, й під його поглядом я розплющив очі. Поряд із ним хекав пес, що теж дивився на мене, але не так пильно, як його господар, бо інколи він припиняв дивитися на мене й нестямно кусав власну плоть, мабуть, там, де з нього брали данину кліщі. Може, пес вважав мене за чорного барана, що заплутався в ожині, й чекав наказу господаря, щоб витягти мене звідти? Не думаю. Я не тхну бараном, але б дуже хотів тхнути бараном або цапом. То були перші образи, які постали переді мною, коли я прокинувсь, я бачив їх досить виразно, і розумію їх, якщо вони не дуже складні. Потім у моїх очах і в голові почав накрапати дрібненький дощик, немов з лійки. Ось що важливо. Отже, я знав одразу, що то вівчар і його собака стоять переді мною, адше, наді мною, бо вони не зійшли з дороги. Й мекання отари, стривоженої тим, що її вже не підганяють, я теж чув виразно. Саме тієї миті ще й значення вимовлених слів було мені найясніше, тож я й запитав зі спокійною впевненістю:
